«Комплекс... повноцінності»

— Журналіст у гарячій точці: як би ви сформулювали основні правила професійної роботи?

— Передусім журналіст у гарячій точці має дотримуватися правил безпеки. Оскільки він повинен завжди бути з бойовими підрозділами. Інакше об’єктивності в його матеріалах читач (або глядач) може не чекати. Об’єктивність досягається тоді, коли ти сам побачиш дорогу, якою йдуть конвої, відчуєш на собі погляди місцевих жителів — іракців: хтось махає рукою, а хтось проводить пальцем по горлу... Об’єктивність досягається, коли ти пострибаєш на БТРі пересіченою місцевістю та відчуєш таку спеку, коли на броні, не підклавши щось, сидіти просто неможливо, а на тобі — пудовий бронежилет і каска... І крім усього цього, потрібно стежити, що відбувається навколо, оскільки будь-який вихід із табору є потенційно небезпечним, і кожен метр дороги може бути твоїм останнім метром...

Проводилися спеціальні заняття, щоб особовий склад знав, як визначати на місцевості вибухонебезпечні предмети, в який бік іти від вибуху, як прикривати підбитий БТР або евакуювати товариша. І якщо журналіст усього цього не знає, якщо він не поспілкувався ані з інженерами, ані зі зв’язківцями, ані з людьми, які ведуть конвой, якщо він не був присутній при зачистці (нейтралізації якогось бандформування), він ніколи реально нічого не напише. А писати доводиться про різне. Репортажі про конвої за пальним або харчами, про розмінування територій, про тренування особового складу тощо.

— А наскільки адекватно, на вашу думку, відображають події в Іраку ті журналісти, які знаходяться в Україні?

— Найбільше насторожує псевдоаналітика. Дуже часто людина, яка в Іраку ніколи не була, лише на основі чужих слів намагається спрогнозувати, зробити такі політичні висновки, що стає не по собі. Звісно, людина має право на свою думку. Та коли, не побувавши на місці, пишуть, наприклад, що люди підірвалися, бо неправильно повелися, я вважаю, що це кощунство. Якщо журналіст хоче написати матеріал із гарячої точки, він може — як це в нас уже бувало — акредитуватися у прес-службі Міністерства оборони, приїхати, і ми, офіцери прес-центру, забезпечимо йому роботу якнайкраще. Покажемо, як хлопці працюють на кордоні з Іраном, як вони затримують нелегалів, як відбувається зачистка місцевості від мін, якщо потрібно — організуємо патрулювання разом із військовою поліцією містом тощо.

— Як, судячи з ваших безпосередніх спостережень, вибудовувалися стосунки українських миротворців із місцевими жителями?

— Річ у тому, що араби пішли на контакт першими. Вони були зацікавлені дізнатися, хто до них прийшов і з якою метою. І побачили, що наші хлопці почали займатися ремонтом шкіл, розмінуванням земель тощо. Саддам Хусейн вважав провінцію Васіт однією з провінцій, що налаштована проти нього (бо в ній мешкає близько 90% шиїтів, а сам він був сунітом), і тому він стримував розвиток — там нічого не робилося. Людям не дозволяли мати сателітні телефони, супутникові тарілки. Зараз — запросто. Можна побачити, як над невеликою глиняною хатинкою стоїть величезна супутникова антена. І хлопець, який пасе баранчиків, ходить із сателітним телефоном. Дуже багато останнім часом у них весіль. І це свідчить про те, що життя у людей налагоджується — хоч як би важко там було.

Досить багато зустрічається людей, які добре володіють російською мовою. Деякі з них раніше навіть навчалися в Україні. Тому ми їх без зайвих сумнівів — звісно, після певної перевірки — брали до себе перекладачами. І через них отримали можливість роз’яснювати нашу політику серед місцевого населення. Вони ж були зацікавлені підтримувати з нами хороші стосунки, оскільки зарплата перекладача становила останнім часом приблизно 400 доларів на місяць (тоді як простий іракський поліцейський отримує 90 доларів на місяць, а офіцер — майже 200).

Другим вікном спілкування з місцевим населенням стали ЗМІ. Вони дуже вірять друкованому слову і слову, сказаному з екрану телевізора. Хоч у якому б зачатковому стані було те саме місцеве телебачення «Аль-Кут ТБ», але те, що кажуть iз екрану — для них закон. Певний час існувала газета «Береги Васіта», але після того, як журналістам перестали платити зарплату, в редакції стався розкол. І за підтримки філії тимчасової американської адміністрації у провінції Васіт запустили ще одну газету — «Відлуння Васіта», в якій журналісти висловлювали вже відкритішу позицію на підтримку коаліційних сил. Для нас це було дуже важливим. Бо в нас завжди була відкрита позиція щодо місцевого населення. І навіть політичні сили Іраку, які намагаються проводити свою лінію, згодом почали дружити з українськими миротворцями. Або, принаймні, визнали: український контингент у провінції Васіт — це сила, з якою треба рахуватися. До нас там були американці, які працювали набагато жорсткіше, ніж ми. Тому, коли ми прийшли, відчувалася заляканість. А вже через певний час місцеві жителі побачили, що з українцями можна домовитися — якщо, звісно, це не суперечить нашим принципам. Як правило, йдеться про підйом сільського господарства, проекти з відновлення іригаційних систем, систем енергопостачання, поставки енергоресурсів тощо.

— Ви згадали про іракську журналістику. Чи не могли б ви розповісти про її еволюцію — від саддамівської доби до нової.

— Спочатку в іракських журналістів був шок від того, що над ними ніхто не тяжіє. Вони просто злякалися цього вакууму і не знали, що робити. Тут слід зазначити, що стилі роботи наших журналістів та іракських радикально відрізняються. Якщо йдеться, приміром, про іракського тележурналіста, то, щоб зробити великий план, він ніколи не буде бігти за колесом БТРа або падати разом із солдатом, який повзе по піску. У них вся тележурналістика побудована на інтерв’ю з високими людьми. І все. У них практично немає як таких понять «монтаж», «великий план», «середній план». Знаєте, у нас є умільці-аматори, які на весіллях увімкнуть камеру і ходять, знімають, доки касета не закінчиться або не розрядиться акумулятор? Така сама ситуація у них на ТБ. Навіть знімають не зі штативу, а з руки. Ось триває, приміром, прес-конференція за участю представника американської адміністрації, командира української бригади, губернатора провінції — це, скажімо так, три стовпи у провінції. Сідає перед ними на стільчик мужик, натискає «record» і знімає. І тільки камеру з одного промовця на іншого переводить...

— А газетярі як працюють?

— Газетярі працюють таким чином. Приїжджають на захід, на який ми їх запросили, і роблять дуже важливий вигляд. Зробити важливий вигляд для іракського журналіста — питання життя і смерті. Він мусить йти повільно, дивитися на все зверхньо: ну, щонайменше генеральний директор приїхав. Незрозуміло чого, але генеральний директор. Він мусить ставити розумні запитання, удавати, що він все зрозумів, в усе вникнув. У кінці він каже: «А чи не могли б ви написати про все, що тут відбувалося? А ми поставимо це в газету»... Хоча зустрічалися і журналісти, які відверто працювали на замовлення проти сил коаліції, зокрема, з метою зганьбити українців. Як показала практика, в таких випадках головне — не виявляти жодних агресивних намірів тощо. Ми завжди миролюбно могли зустрітися з журналістами, переговорити, пояснити, що до чого. Нам просто нічого приховувати. Кожен із наших хлопців виконував свою роботу й ніхто в не свою справу не ліз. Швидше за все, це і є основна риса професіонала: не лізти в не свою справу, а займатися тільки своєю і на високому рівні.

— А як, на вашу думку, має виглядати оптимальне «інформаційне супроводження» тих або інших воєнних або миротворчих акцій?

— Я, наприклад, обрав метод інформування місцевого населення. Щотижня я виїжджав на ТБ і розповідав про те, що ми зробили. Заарештували, наприклад, стільки-то злочинців (між іншим, злочинців іракці називають «алі-баби»), допомогли зробити те-то, такі-то в нас плани. Тобто головне — завжди підживлювати народ інформацією, щоб він не залишався віч-на-віч з тією інформацією, яку підкидають політичні партії, що змагаються за владу. Коли є хоча б два альтернативнi джерела, в будь-якому разі і до того, і до іншого прислухатимуться. Важливо в жодному разі не мовчати, йти на контакт. Завдяки такій методиці роботи нам навіть вдавалося локалізувати окремі конфлікти. Крім того, ми почали робити листівки з фотографіями. Те, що говориться на словах — це одне (тут спробуй перевір), а коли люди бачать на фотографіях, що наші лікарі лікують їхніх дітей, наші сапери ходять по їхній землі, що той або інший українець займається тим і тим, а звичайний іракець тисне йому руку за зроблену роботу — це вже зовсім інший рівень сприйняття. Я не можу сказати, що це інформаційна боротьба, це просто інформування населення.

— А як, на вашу думку, змінилася інформаційна складова діяльності ЗС України загалом із приходом цивільного міністра оборони?

— З приходом Євгена Кириловича (Марчука. — Ред.) практично в усіх журналістів військових ЗМІ відкрилося нове дихання. З’явилася можливість не просто вихваляти і висмоктувати з пальця якісь подвиги, а показати й негативні сторони роботи окремих командирів. Критика зсередини — це те, чого найбільше бояться у замкнених структурах: це сприймається, як сміття, яке виносять із хати. Тут же ситуація взагалі парадоксальна. Сам глава відомства дозволив це сміття винести. І з цим сміттям — всю ту гидоту, яка й гальмувала довгі роки реформу армії. Вважаю, що кожен iз міністрів, які керували свого часу українською армією, зробив свій внесок, але Євген Кирилович, мені здається, у плані інформаційної роботи зробив просто стратегічний крок.

— За версією журналу «Time» титул «Людина року» отримав «американський солдат». Якби таку акцію проводили в Україні, подібний титул, імовірно, міг би отримати «український миротворець». Ви бачили наших миротворців поруч із британськими, польськими, американськими. І ось якщо оцінювати виучку, професіоналізм наших військовослужбовців, то чи маємо підстави для «комплексу повноцінності»?

— Особливість нашого українського солдата в тому, що він багатогранний, у нього немає зашореності, він із будь-якої ситуації може вийти. Якщо британський або той самий американський солдат «заінструктований до посиніння», то наш солдат намагатиметься виконати своє завдання в будь-якій ситуації — не порушуючи інструкцію, а просто трохи відійшовши від неї. Допомагає йому в цьому тямущість, відчуття навколишнього середовища. Можливо, є в нас певні недосконалості в організації служби, окремі недоробки в організації оборони — якщо порівнювати з американцями або британцями, але, як засвідчила практика, наші миротворці дуже часто виявляються на крок попереду тих самих американців або англійців з їхнім багаторічним досвідом. Не можна пояснити, чому наш солдат здійснює у спеку 600-кілометровий марш — без льоду, без кондиціонерів, і всі залишаються живими. Американці здійснюють 200-кілометровий марш із кондиціонерами, із льодом, з високопрофесійним медперсоналом і втрачають двох. Інший приклад. Американці стояли на аеродромі, куди ми прийшли. Вони сказали: тут все зачищено, жодної міни немає, розташовуйтеся. Наші вирішили перевірити і одразу ж, буквально на кількох квадратних метрах, знайшли шість ізраїльських протипіхотних мін, одну гранату Ф-1, цілу купу патронів. І це все називалося «зачищена територія».... І таких прикладів можна наводити безліч.

Я скажу так: ситуація, в якій опинилися українські миротворці в Іраку, зробила їх справжніми солдатами. Військовослужбовець, який десятки років навчався військовому мистецтву на полігоні в Україні, і той, хто пройшов Ірак, — це зовсім різні люди. Півроку бойової справжньої служби дають людині більше, ніж вона отримала за все своє життя. Крім того, солдат може цим реальним досвідом поділитися з товаришами. І невипадково Євген Марчук казав, що солдати, які пройшли Ірак, — це найважливіша складова майбутньої української армії. Бо це справжні профі.

— А чому ви самі вирішили вирушити до Іраку на другий термін?

— По-перше, саме під час служби в Іраку мені невимовно пощастило. Міністр оборони прийняв рішення, щоб мені видали службове житло, а для офіцера житло — це дуже важливо. До України я приїхав, щоб, по-перше, відзвітувати за свою роботу в Іраку, а по-друге, влаштуватися на новому місці. Тож маю можливість вже не просто говорити про те, правильна реформа чи неправильна. Я на собі відчув, що в ході реформи армії дійсно вирішуються соціальні проблеми військовослужбовців.

Крім того, в нашому прес-центрі в Іраку працюють лише два офіцери: підполковник Рустам Корсовецький і я. І я вважаю, що зараз наше завдання — допомогти новому складу командування бригади освоїтися iз ситуацією в регіоні. Потрібні люди, які можуть розповісти про те, що ми вже пережили, і допомогти не робити старих помилок. Ми, співробітники прес-центру, — ніби накопичувачі цієї інформації, і можемо сприяти передачі досвіду, який хлопці отримали за півроку, новому складу 6-ї окремої механізованої бригади. І я вважаю: якщо повернуся до Іраку, то там від мене буде більше користі.

ДОВIДКА «Дня»

ЛИСЕНКО Андрій Миколайович. Народився в м. Донецьк у 1968 р. У 1992 р. закінчив Львівське вище військове училище (з червоним дипломом) за спеціальністю «військова журналістика». З 1992 до 1994 р. — кореспондент газети ВМС України «Флот України». 1994—1996 рр. — слухач Київського військового гуманітарного інституту («військова журналістика»). 1996— 2000 рр. — офіцер, начальник відділу прес-служби МО України. З серпня 2003 р. до лютого 2004 — офіцер прес-центру 5-ї окремої механізованої бригади у Республіці Ірак.