«Крим. Як це було»

«Так і в Севастополі було, веселуха», — коментує військовий салюти на площі міста. «Як свій серед чужих, кругом тебе висять російські прапори», — це бійці про прихід у Крим «зелених чоловічків». «Я не знаю, як можна зняти форму і вдягти іншу», — а це про зраду побратимів. «Це могла бути військова морська сотня, небесна», — й про щасливий шанс уціліти, уникнути бійні.

Це — цитати військових, котрі ще якийсь рік тому служили в Криму на вірність Україні, а зараз проходять службу на її материковій частині. Вирази узято з тизеру до документального фільму «Крим. Як це було». Його зараз готує команда Babylon’13 за підтримки Українського кризового медіа-центру та волонтерів. Одна з них — Валентина Охлопкова — ініціаторка ідеї фільму і своєрідний ПІН-код, який дає доступ знімальній групі до моряків. Валентину знають із часів окупаційних подій, вона часто виручала бійців, тому допомагає у виборі героїв. Але основна місія — сюжет та концепція фільму — лягли на плечі режисера Babylon’13 — Костянтина Кляцкіна.

Команда вже побувала на зйомках в Одесі, Миколаєві, Маріуполі, Херсоні та Кримському перешийку. Зніматимуть навчання «Сі-Бриз-2015» в Одесі. У вересні творча команда планує звершити знімальний процес, а наприкінці року зробити прем’єру в Києві. Далі — показати кіно в інших містах України, а якщо все вдасться — то й за кордоном.

Спочатку творча команда планувала робити стрічку саме з наголосом на анексію півострова, але в процесі зйомок змістили акценти на історії військових. «Коли більше почали знайомитися з цими людьми, зрозуміли, що треба концентруватися саме на них і робити хороше кіно саме з точки зору документалістики, а не публіцистики, — коментує режисер Babylon’13 Костянтин Кляцкін. — Ми знімаємо життя цих людей, чим вони займаються, в якому оточенні вони перебувають, які в них труднощі, які перемоги. Тема Криму — є абсолютно в кожному з наших героїв, бо це — люди звідти, багато років жили, служили або народилися там. Ми слідкуємо зараз за долею десь десяти героїв із різних родів військ. У нас дуже розкидано все по локаціях. Намагаємося знімати те, що в бійців зараз болить. Вражають історії абсолютно кожного. Наприклад, ні я, ні ви не опинялись у такій ситуації, як вони, і як у такому становищі можна знайти якийсь вихід? Це справді історія про зраду, вірність, честь, це такі загальні цінності, які в даному випадку роблять матеріальну основу. І у фільмі ми можемо побачити людей, які на власному досвіді усвідомили сенс цих цінностей».

Захопливі розповіді про мужність моряків чи морських авіаторів часто доводилось чути й від Валентини Охлопкової. Дівчина любить і поважає їх передусім за те (й мусимо бути одноголосні), що не зрадили свої присязі. Але є якась прогалина у стосунках між ними та нами, щось не зроблено чи неозвучено. Слова подяки та гордості? Саме цю шпаринку, довжиною у понад рік, спробують заповнити автори фільму «Крим. Як це було». Більше про передумови виникнення стрічки та її посили — в розмові з Валентиною ОХЛОПКОВОЮ.

«ТРЕБА ПОКАЗАТИ ПРАВДУ УКРАЇНІ ТА СВІТОВІ»

— Валю, ти їздила в Бельбек, коли все тільки починалося, з’являлися перші «зелені чоловічки», це настільки в тобі засіло, що виникла ідея створити фільм?

— Насправді мене надихнули не лише хлопці з Бельбеку, а моряки та військові авіатори із сакської бригади морської авіації, тому що ці хлопці 3 березня, дуже маленька група людей, а з ними й командир бригади, прийняли рішення, що викрадуть свою техніку і перейдуть на свою землю. При тому, що вони вже були в оточенні, в них було дуже мало часу на всі узгодження. Командир узяв усю відповідальність на себе. Я пам’ятаю, було дуже страшно, коли сакську бригаду штурмували, це було в березні, а ми на той момент були в Бельбеку. Над ними літали бойові вертольоти, а згодом такі самі почали літати над Бельбеком. Не розуміли, що та як воно буде, в яку фазу все це переросте. Навіть на Майдані не так страшно було.

Якось я своєму товаришеві з сакської бригади розповіла про героїв Бельбеку, як вони з українським прапором ішли назустріч росіянам, а у відповідь він майже почав кричати, йому було дуже боляче, що героями стали ті, хто пробіг із прапором, а хлопці, які вивели техніку, — ні. Де взагалі правда? І мене це дуже зачепило. У наших ЗМІ мене вразило, що почали плутати дані про вихід із Криму в річницю тих подій. Через рік забули, як все було. Також неприємно було, коли журналіст Роман Бочкала приїхав до моряків, відзняв матеріал, а в репортажі сказав, що хлопці з корабля «Славутич» опустили прапор перед росіянами. Це неправда, бо в російських ЗМІ змонтували сюжет так, що прокрутили назад підняття прапора, й вийшла картинка навпаки. Цим сюжетом журналіст дуже образив командира «Славутича», а люди голодували, стояли до останнього, могли потрапити в бійню. Коли ж побачила, що дуже багато таких перекручень, зрозуміла: справді треба зробити щось, щоб показати правду Україні та світові. Я поділилася цією ідеєю з Сергієм Малярчуком із «Українського кризового медіа-центру». Наступного дня ми зібралися з ним та командою Babylon’13.

«ВІДДАТИ ШАНУ ЗА ПОДВИГ...»

— Куди ви їздите для зйомок?

— В Одесу, Миколаїв до морських авіаторів, а нещодавно режисер Костя Кляцкін їздив до морпіхів у Широкинове. На першу поїздку гроші дали мої друзі з канадської діаспори. Я — як натхненник, а більшість героїв цього фільму — це мої друзі, моряки та морські авіатори. Хлопці з 79-ї бригади — це друзі Кості. Оскільки хлопці знали мене, то дуже тепло нас сприймали. Бо дуже часто моряки були ображені журналістами.

— Ви записуєте свідчення бійців? Є якась сюжетна лінія?

— Є декілька переплетінь. Наприклад, моряки — це одна лінія, окремо — морські авіатори, 79-та бригада, морпіхи. Це — ті, хто реально брав участь у тих подіях. Також збираємо дуже багато документальних зйомок. Ми просимо військових, вони дають те, що самі знімали, просимо друзів-журналістів, військових журналістів, багато хто справді допомагає, за що їм дуже вдячні.

— Цей фільм мав би змінити уявлення про тих військових, які були свідками кримських подій?

— Головна мета — віддати їм шану за їхній подвиг.

«КОРАБЕЛЬ «ПОЧАЇВ», ПОПРИ СКРУТУ, ОЖИВ»

— Ти кажеш, що дуже любиш моряків, часто від тебе чую розповіді про них. Які зараз потреби у твоїх друзів-військових?

— Є корабель «Почаїв», вийшов із Криму десь рік тому, судно було пограбоване та напівспалене. На судні немає теплоізоляційної обшивки, коли настане похолодання, на ньому буде неможливо жити. Зараз ми ведемо переговори з усіма можливими організаціями, щоб допомогли зробити цю обшивку. Коли мене вперше завели на цей корабель, розповіли його історію, коли я побачила цю бідноту, аж серце защеміло, в мене було таке саме відчуття, коли ми їздили в дитячі будинки: відчуття покинутості та безнадії. Ішов час, сама бригада дуже багато ресурсів та зусиль вклала, щоб відновити корабель, друзі-волонтери купували техніку. Коли мене запросили на День корабля, це було навесні, у травні, мої друзі-іконописці подарували ікону Почаївської Богоматері, й уже було відчуття, що корабель, попри скруту, ожив завдяки турботі кожного матроса та офіцера морської бригади, з підтримкою волонтерів. Ми зверталися до адміністрації міста Почаїв, там пообіцяли допомогти хлопцям, але на День корабля приїхала якась людина з місцевої громади, взяла участь у заходах — і поїхала.

«БОЛЯЧЕ, ЩО ЦІ ХЛОПЦІ ЖИВУТЬ У СПАРТАНСЬКИХ УМОВАХ»

— Нема розуміння, що треба допомога цим хлопцям-військовим?

— Мої друзі відправили в місцеву адміністрацію документ із кошторисом робіт, які треба зробити, щоб хлопці не померзли взимку, але ніхто нічого не робить. Узагалі є указ Президента про шефську допомогу: якщо є корабель названо на честь міста, це місто допомагає йому і опікується Але боляче, що хлопці живуть у спартанських умовах. Тому що житла немає, гуртожитків — теж. Може, я надто вже переймаюсь, але не розумію, як можна до людей, котрі залишились вірними, так ставитись.

— Я бачила — з твоєї подачі проводяться акції з продажу колод карт із Кримом?

— Мої друзі з Канади — вихідці з Криму — розробили дизайн гральних карт «Кримнаш», з портретами російських військових, дали мені для продажу, мовляв, пускай на проекти для підтримки бійців. От перед зустріччю продала п’ять колод, і майже буде на принтер військовим. Ці колоди іноді дуже виручали. Коли ми збирались у Маріуполь, а військові попросили декілька комп’ютерів із певними характеристиками, один привезли друзі, а ще один треба було купити, нам не вистачало десь 600 гривень, і друзі почали купувати ці колоди карт. Ось ми й змогли купити «котикам» вогнегасники, продавши їх. Узагалі треба робити патріотичну продукцію, пропонувати людям купувати й таким чином підтримувати військових.

«У ЖОДНІЙ АРМІЇ СВІТУ НЕМАЄ ВІЙСЬКОВИХ, ЯКІ ВЛАСНИМ КОШТОМ РЕМОНТУЮТЬ СВОЇ КОРАБЛІ»

— Дехто вважає, що про події Криму ми трохи підзабули, якось самоусунулися від цієї теми, тобі так не здається?

— Зараз іде війна, і напруженість із Кримом справді спала. Гадаю, хвилями до цієї теми повертатимемося.

— У тебе стільки історій назбиралося за цей час про Крим, відважних моряків, не хотіла б написати книжку? Адже це все доводиться пропускати через себе?

— Якби це хтось узявся зробити за мене, то я б надиктувала. (Сміється.) Зараз пропускаю через себе дуже багато позитивного, бачу, як ситуація все-таки змінюється на краще. Підшефні не падають духом і стають на ноги, це дуже радує. Ті самі моряки чи авіатори дуже багато беруть на себе, купують необхідне, самі скидаються. Мабуть, у жодній армії світу немає військових, які власним коштом ремонтують свої кораблі. Багато разів хлопці підкреслювали, що є АТО, й є ми, і їм незручно перетягувати ресурси на себе. До волонтерів вони звертаються, коли вже справді скрутне становище. Це мене вражає. І ще я бачу, як зароджується група людей-патріотів, які можуть стати критичною масою для змін. Хочу вірити в те, що ми заслужили своє майбутнє та своє відродження.

Фото з архіву екіпажу корабля «Славутич»