«Легалізація» документалістики

Останнім часом на вітчизняних телеканалах з’являється все більше нових документальних проектів. А окремі телекомпанії навіть пішли шляхом створення спеціальних департаментів документального кіно.

З ЧИМ ПОВ’ЯЗАНЕ ВІДРОДЖЕННЯ ІНТЕРЕСУ ДО ЦЬОГО ЖАНРУ З БОКУ УКРАЇНСЬКИХ ТЕЛЕКАНАЛІВ?

«День» спробував знайти відповідь на це запитання разом із експертами.

Ганна БЕЗЛЮДНА, генеральний продюсер телеканалів «IVK» та «КТМ»:

— Відродження інтересу до документалістики пов’язане, насамперед, з відродженням країни.

Що таке документальний фільм? Це відчуття життя, створене для людей, втомлених від новин, які цікавляться чимось ще. Телевізійники в певний момент повинні відчувати та реагувати на глядацькі потреби. А іноді навіть потрібно вести глядача за руку.

Як і людина, суспільство переживає різні етапи розвитку. У певні моменти на ТБ у нас була модною «попса». Любов до «попси» виникла в людей у період, коли важливо було відвернутися від важкого життя, матеріальних проблем, і потрібна була віддушина. Проте більшій частині суспільства «попса» вже наскучила. І я дуже цьому рада. Адже незабаром документалістикою плануємо зайнятися й ми, створивши телеканали «K1» і «К2», в які буде переформатовано «IVK» та «KTM». Один із них стане серйозним інформаційно-публіцистичним каналом.

Марк ГРЕСЬ, тележурналіст («Інтер»):

— Особливого вияву інтересу з боку вітчизняних телеканалів до документальних проектів я, чесно кажучи, поки що не спостерігаю. Хоча спостерігається якась млява динаміка збільшення кількості документальних фільмів на одиницю ефірного часу. Гадаю, що причиною тут може слугувати багаторічна втома людини від життя ілюзіями. Сучасне телебачення пропонує переважно шоу, серіали, які створюють певну ілюзію життя. Але довго жити в потойбічній реальності — неможливо, бо реальне життя пробуджує нас від сну.

Отже, ми живемо чи в страшному світі новин (хоч вони також у деякій мірі створюють ілюзорний світ), чи в кимось вигаданому фантастичному світі серіалу. А документалістика є чимось проміжним. Окрім того, найбільш просунуті медіа-менеджери усвідомили, що у телебачення є певні суспільні завдання, і ми повинні хоч би час від часу повертатися до реальних проблем, до співчуття, до осмислення того, що відбувається навколо. Це і є — документалістика.

І не потрібно думати, що народ дурнуватий. Суспільство з цікавістю дивиться серйозні фільми та програми. Це можна абсолютно чітко простежити на прикладі того ж російського ТБ. Якщо документалістику там регулярно ставлять у прайм-тайм, це означає, що вона запитана.

Суспільство (у нас у меншій, а в Росії в більшій мірі) стикається із серйозними проблемами. Люди хочуть отримати відповідь на запитання «Чому так трапляється?» А ми в Україні повинні скористатися тим відносним затишшям, у якому живемо, для того, щоб осмислити багато проблем, з якими стикаються інші держави. Адже існує думка, що всі ми вже стали учасниками серйозного переділу світу.

Ще один важливий момент — документаліст, висловлюючи свій погляд на ті чи інші події, певним чином виховує глядача, даючи йому поживу для роздумів і можливість формування своєї особистої думки.

Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик:

— По-перше, змінюється склад ефірного «повітря». Глядач тяжіє до чогось реальнішого. Кінець-кінцем, людей за всіх часів цікавили історії з життя. Тому попит на реальне кіно буде завжди. А особлива увага як у фільмах, так і в телепрограмах приділятиметься, так би мовити, «житію» великих світу цього. Думаю, що незабаром настане час пік виробництва телепрограм, зорієнтованих на документальну реальність, або, в гіршому випадку, замаскованих під документалістику. Другою вагомою причиною є світовий досвід, передусім російський. Третя причина — більш суб’єктивна. Ми прагнемо до зустрічі з високими прикладами людських діянь. Це новий вияв культу особи, тільки в хорошому розумінні. А документалістика розповідає про високі приклади, про людей, які залишили помітний слід в історії окремих країн, в суспільстві, в культурі.

Мені вже відомо про деякі задумки окремих каналів. Більшість із них планують робити документальні проекти, в основу яких покладений вітчизняний документальний матеріал: помітні події з історії України, персоналії. Надзвичайно важливо саме зараз «легалізувати» документалістику на ТБ за допомогою виведення на екран національної пам’яті. Це полегшить процес самоідентифікації нації. У нас із цим і донині залишаються серйозні проблеми. Сподіваюсь, що документальні програми, ігрове кіно та й телебачення загалом спроможуться на таку своєрідну терапію нації.