Літопис наших поразок і перемог

Упродовж останніх місяців усі ми мимоволі опинилися під владою інформаційних потоків. Доленосні події, які відбуваються в країні, не дають права абстрагуватися. Кожен, навіть зазвичай байдужий до суспільного життя громадянин, якщо й не бере безпосередньої участі у цих процесах (як комбатант або волонтер), не має іншого вибору, окрім як співпереживати й уважно стежити за тим, що відбувається, щодня потопаючи в новинах. За таких обставин часом важко озирнутися, побачити картину в цілому, прослідкувати, з чого все починалося. Допомогти міг би підручник з історії, однак аналогічний досвід із недавнього минулого показує, що нейтрально, неупереджено говорити про події, які відбулися лише кілька місяців тому, напрочуд складно навіть для історика. Жанр документально-публіцистичної прози, в якому працює Михайло Слабошпицький, не ставить перед автором таких завдань. Навпаки — авторська позиція тут відтворена повноцінно і яскраво. Однак вона не голослівна — свої реакції, жорсткі вимоги, а часом і гострі інвективи проти недолугих дій військового та політичного керівництва країни Слабошпицький аргументує численними документами й конкретними людськими історіями. Унікальний жанр книжки дозволив авторові органічно ввести у текст опубліковані в пресі інтерв’ю, експертні оцінки й навіть вірші.

Презентація нового видання, яка днями відбулася у Київському міському будинку вчителя, зібрала вражаючу кількість цікавих і авторитетних промовців (Василь Шкляр, Юрій Щербак, син письменника кінорежисер Мирослав Слабошпицький, Дмитро Павличко, Павло Мовчан, Володимир Базилевський, Сергій Грабар та інші). З допомогою цих людей автор застосував раніше апробовану стратегію — замість нього про нове видання розповідали його перші читачі. Модерував захід поет Борис Гуменюк, а музичний супровід забезпечувала незрівнянна «Хорея Козацька». «Ця книжка перебуває в абсолютно органічному зв’язку з попереднім твором автора «Гамбіт надії. Україна: констатації, матеріали, виклики, сподівання», — розповідає письменник і дипломат Юрій Щербак. — Вони пов’язані тематично, композиційно й стилістично. Маємо повноцінну дилогію, яка, переконаний, переросте у трилогію. Адже навіть якщо Михайло Федотович розслабиться й не захоче писати продовження, то Путін        — не розслабиться... Ця книжка — про болісну криваву трансформацію України, про те, як ми позбуваємося уламків радянської система, стаємо політичною нацією. Процес цей, на жаль, надто повільний, але невпинний. За 10 років, коли багато свідків відійде, а деталі забудуться, книжка стане безцінним документом епохи. Вона дещо дивна за жанром — вигадлива, химерна, з несподіваними вкрапленнями. Є тут і репортаж, і аналітика, й навіть роздуми про роль літератури у війні (автор обстоює думку про народження сьогодні нової якості літератури). Текст цікавий і водночас гіркий. Набагато жорсткіший за попередню книжку автора й містить конкретний список вимог до керівництва країни. Книжка Слабошпицького сувора у своїй тональності, але по-суті оптимістична — вона дає надію й наповнює нас силою. Окремо хочу відзначити тісний і плідний зв’язок автора у цьому творі з газетою «День», яка нині друкує неймовірно важливі матеріали загальнонаціонального значення. Книжка цілком суголосна з питаннями, які піднімає видання».

Однак цим співпраця автора з газетою «День» не обмежилася. «Хочу сказати кілька слів подяки тим, без кого цієї книжки не було би взагалі, або ж вона була б зовсім іншою, — бере слово вже наприкінці зустрічі Михайло Слабошпицький. — Йдеться передовсім про колектив фотохудожників «Дня»: Руслана Канюку, Артема Сліпачука і Миколу Тимченка. Коли я ознайомився з їхніми знімками, тоді побачив вже й саму книжку — вона візуалізувалася. Зрозумів, що в ній написано саме про те, що ви можете побачити на фотографіях. Хочу також подякувати головному редакторові газети «День» Ларисі Івшиній, оскільки вважаю, що це справді наш спільний проект». За словами автора, на створення книжки його надихнула історія афганця з батальйону «Донбас», обидва сини якого — офіцери російської армії, які однак опинилися по різні боки фронту. «Тоді я подумав, що мине час, і ми не дізнаємося про сотні, тисячі подібних історій, — розповідає Михайло Слабошпицький. — Адже самої по собі історії немає й ніколи не було — є історики, які про неї розповідають. Нашу історію нам надто часто розповідали інші. Тепер зробити це повинні ми самі».