Лист культурного сусіда

Михайло Швидкой опублікував у «Российской газете» великий текст, який називається: «Моїм українським колегам». Там дуже багато мудрих, теплих і ласкавих слів про українську культуру в цілому і про її великих представників зокрема. Яких ми, представники російської культури, поважаємо, не зважаючи на всю ту гидоту, яку вони, ці великі представники говорили про нас, росіян.

Ось, наприклад, Тарас Григорович Шевченко, які листи братові писав 1840 року, просив, щоб той йому писав по-українськи, «щоб я хоч твій лист читав на чужій стороні на людській мові». Ось так! Українська, значить, людська, а російська йому — що не людська? А ми у відповідь навіть жодного пам’ятника йому не демонтували, жодної книги з бібліотеки не вилучили, навіть пальцем не чіпали.

І пам’ятна дошка М.С.Грушевському висить. Хоч цей самий М.С.Грушевський  «як відомо був прибічником особливого етногенезу українців і розглядав історичне співжиття з росіянами як чуже, нав’язане силоміць, явище». А ми, росіяни, не дивлячись на те, що він так недобре нас розглядав і був не того, що треба, прибічником, його пам’ятну дошку навіть жодного разу не розбили. Тому що благородні та великодушні.

І далі Швидкой переходить уже безпосередньо до головного — до заборони на два російські фільми, до наміру українського віце-прем’єра ліцензувати книжкову продукцію і можливої заборони на в’їзд до України 500 діячів російської культури, які підтримали захоплення Криму. Звичайно, Михайло Юхимович проти заборон, він же культурна людина. Та ви запитайте у будь-якого інтелігента в Росії, та що там інтелігента, у будь-якої людини в окулярах і капелюсі, — вам будь-хто скаже, що Михайло Юхимович Швидкой — культурна людина. Ну, подумаєш, заборонив, коли обіймав посаду міністра культури 2002 року, фільм «Молитва за гетьмана Мазепу» з Богданом Ступкою в головній ролі, — так він прямо в листі українським колегам і визнає, мовляв, помилився, погарячкував. До речі, а чого ж погарячкували, Михайле Юхимовичу? Яка тоді, 2002 року, війна була між Україною та Росією? Що спричинило гарячковість вашу?

Сьогодні між Росією й Україною — війна. І коли Швидкой пропонує послухати, «як співають донські та кубанські козаки, відчути могутність їхнього мистецтва, пронизаного жаданням волі та самоствердження на Божому світі», і сентиментально вигукує: «тут все сплелося воєдино: українське, російське, — спробуй, розділи!», то треба зрозуміти, чого тут більше — лицемірства чи етичної глухоти. Та розділили вже, Михайле Юхимовичу! Такі, як донський отаман Козіцин, той самий, який заявляв, що тримає в полоні 15 представників ОБСЄ, а потім, коли з’ясувалося, що його соратники із «ополчення» збили цивільний «Боїнг», меланхолійно мовив: «Ну, значить, завозили шпигунів. Не... (тут отаман по-російськи, некультурно) літати. Тут ... (Михайле Юхимовичу, він знову по-російськи, вам не сподобається) війна йде».

Не знаю, хто із них двох мерзенніший — отаман Козіцин, який від імені Росії і росіян воює з Україною, чи спецпредставник президента РФ з питань міжнародної культурної співпраці, посол із особливих доручень Швидкой, який у розпал російської військової агресії проти України по-батьківськи відчитує українських колег за їхню гарячковість і запевняє, що «відносини культур братських народів не можуть бути жертвою військової риторики». Тут кожне слово лицемірство і фальш. По-перше, не військова риторика, а просто війна, на якій гинуть громадяни України. Росіяни теж гинуть, але це ви, Михайле Юхимовичу, у своїх колег, у Ернста з Добродєєвим і Кулістіковим запитайте, навіщо вони цих росіян на зомбі перетворили і відрядили вбивати і вмирати в іншу країну, де їх ніхто не чекав. По-друге, не впевнений, що більшість українців сьогодні готові вважати росіян братським народом. А по-третє, відносини культур — це питання теоретичне, а ось стосунки між людьми дуже навіть можуть стати жертвою під час війни.

Коли Швидкой пише, що українська публіка може бути позбавлена можливості насолодитися мистецтвом Дениса Мацуєва або Володимира Співакова, мені чомусь згадалася публікація  Уляни Скойбєди в «Комсомольській правді» від 3.08 під назвою «Крым, или Туда и обратно». Скойбєда, пам’ятаєте, — це та, яка жаліла, що німці не з усіх предків російських лібералів абажури зробили. Так от, ця публікація дуже нагадує щоденник окупанта, який дуже радий, що «Крымтеперьнаш» і ми тут тепер господарі.

Поясню цей асоціативний ряд, який може видатися дивним. «Насолодитися мистецтвом Дениса Мацуєва або Володимира Співакова» це означає: зануритися у внутрішній світ автора. Там, у цьому внутрішньому світі тебе чекає неповторна гармонія і краса його творчості. Але, хоч убийте мене, але для мене у цьому внутрішньому світі, у цьому храмі творчості Мацуєва та Співакова, в самому центрі цього храму, відразу ж за білосніжними колонами оселилася торжествуюча Скойбєда. І регоче — заливається. Адже це для її торжества і для всевладдя Аксенова за кличкою Гоблін ваш, Михайле Юхимовичу, безпосередній начальник Володимир Путін анексував Крим за гарячої підтримки Мацуєва та Співакова.

А ось, Михайле Юхимовичу, тут ще один великий діяч російської культури, письменник Сергій Лук’яненко, запрошує до екскурсії своїм внутрішнім світом. Заходьте, пане Швидкой, не соромтеся, тут усі свої. Ось його блог, почитайте: «Давно осоружно говорити про українську територію — ніби кокони тарганів або лайно, що розтеклося у спеку, описувати. Не треба більше розмов. Давити треба гадину. Якими способами і методами — не мені вирішувати. Але давити її треба начисто, безжалісно, без емоцій і зволікань. Висмикуючи вождів із усіх дір, куди вони заб’ються — за зразком «моссада». Проводячи населенню довгу та важку денацифікацію за прикладом німецької. Не жалійте їх більше, мій президенте. Не варті вони того... А говорити про Укроганду, країну поросяти Хунтика і його веселих друзів — осоружно». Кінець цитати.

Путін, пригадую, теж просив Лук’яненка не позбавляти українців щастя насолоджуватися його літературною творчістю.

Завершуючи свій лист до українських колег, пан Швидкой зазирає у майбутнє. «Адже нам усе одно, рано чи пізно, доведеться сісти один напроти одного і почати розмову, в якій нікому не повинно бути соромно». Можливо, Швидкой і правий, і ця розмова відбудеться. Втім, ніхто не заважає почати її і зараз. Але для того, щоб не було соромно, представникам російської культури необхідно виконати дві умови. По-перше, припинити підтримувати російську агресію в Україні. А по-друге, раз і назавжди відокремити себе від російської влади, облишити бути її спецпредставниками, відповідальними за створення позитивного образу Росії за кордоном. До речі, посада, яку обіймає пан Швидкой була створена саме для цієї мети. Тут для себе треба вирішити: або культура, або спецпредставництво влади. А якщо і те і інше, то може краще як Лук’яненко чи Скойбєда, ці хоч чесніші?