Людмила ДОБРОВОЛЬСЬКА — жінка, для котрої не існує авторитетів

Про Людмилу Добровольську — нині ведучу «ТСН» («1+1») — країна дізналася ще до її появи на популярному каналі. У розпал передвиборної парламентської кампанії ТБ і газети раптом повідомили, що якась одеська тележурналістка побоюється за своє життя і вже кілька днів не виходить із приміщення телекомпанії «7-го каналу», звернувшись за допомогою до правоохоронних органів і громадськості.

Зараз Людмила не хоче багато говорити про ту недавню історію. І на запитання про те, був це вимушений крок чи реклама телекомпанії і чи не сформувала її як журналістку саме та ситуація в Одесі в умовах політичної боротьби та війни мас-медіа, відповідає:

— Я втомилася від того, що мене ідентифікують з подіями минулих виборів в Одесі. Все, ці двері я вже зачинила. Я вже у Києві, я вже на «1+1».

— Але та Людмила Добровольська відрізняється від нинішньої?

— Безумовно. «Та» була набагато жорсткішою, якщо хочете — однозначнішою. Це відзначають всі, хто знає мене по роботі в Одесі. Але визначалося це аж ніяк не внутрішнім посиланням і, звісно, не індивідуальною потребою в агресії. Не забувайте: в Одесі йшла війна. Не тільки інформаційна. Найсправжнісінька. Із пораненими і вбитими (зараз я кажу тільки про журналістів). Активна соціальна позиція, яку тоді займала моя одеська телекомпанія, призвела до того, що працювати доводилося в екстремальних умовах провокацій, що не припинялися, загроз і наклепу, економічного й силового тиску з боку владних структур. За розкіш мати власну думку ми платили розбитими відеокамерами й мільйонними позовами. Дозволити собі тоді усміхатися з екрана так же чарівно, як зараз, у контексті «ТСН», було б дещо дивно, ви не вважаєте?

— І все ж, що як професіоналу дав вам досвід роботи на одній із перших в Одесі комерційних телестудій?

— Почали ми 1993 року. А оскільки загальновідомо, що новини визначають обличчя кожної компанії, почали з головного. Сьогодні, озираючись на п’ять років назад, розумієш, як багато прощали нам наші телеглядачі. На каналі не було спеціалістів-телевізійників. Програми робили випускники університету — історики, філологи... Був ентузіазм і геть-чисто був відсутній досвід. Але він поступово набувався найприроднішим чином — методом проб і помилок. Багато речей довелося винаходити, як горезвісний велосипед. Деякі моменти роботи, які я наївно вважала власними ноу-хау, тут, на «1+1», виявилися просто загальноприйнятою світовою практикою, елементарними технічними прийомами. Це переконало тільки в тому, що вдома я рухалася в правильному напрямі. Тоді в «Новинах» нас працювало всього п’ять чоловік. Мені довелося освоювати відразу кілька спеціальностей. Я й на зйомки виїжджала, і в ролі випускового редактора була, журналіст, координатор, ведуча... Я навіть не уявляла, що може бути інакше, коли я прийшла на «ТСН», мені це здорово стало у пригоді, було набагато простіше вживатися в нову для мене технологію виробництва новин.

— Як вам здається, образ ділової рішучої жінки — це стандарт для новин, ідеальний вигляд? Зрештою, ведучий може з’являтися у більш розкутому вигляді...

— Наді мною ніколи не тяжіли ні авторитети, ні формати новостійних програм. Навряд чи образ «залізної» леді навмисне культивується в інформаційних програмах. Думаю, що це виправдано. Вигляд жінки в діловому костюмі прийнятий скрізь у світі у новостійних програмах. Не думаю, що домашній стиль гратиме на довірчість. Якраз навпаки. Ведучий новин — це насамперед компетентна людина, котра розбирається в тому питанні, про яке вона говорить. Жінка в декольте, з перлами на шиї або з рюшами, звичайно ж, підкреслить свою жіночність, але не більше. Ми прагнемо до іншого!

— До іміджу «жінка-новина»?

— Мій імідж не продиктований ні статусом ведучої, ні форматом новин. Інакше я б почувалася некомфортно. Моя «діловитість» — це логіка моєї роботи.

Якщо від журналістики плавно перейти до політики, то можна пригадати два яскравих жіночих образи — Еллу Памфілову та Ірину Хакамада. Одна підкреслено жіночна, взяти хоча б її зачіску, інша — уособлення сильного начала в жінці. Це не заважає їм обом бути досить жорсткими політиками. Але, на мій погляд, Панфілова швидше виняток, ніж правило. Журналістика — професія дуже важка, яка підпорядковує собі все, включаючи ритм життя. Тому для мене образ ділової жінки в новинах — це дуже органічно. Вона такою і є — дуже зібрана, організована людина. А стосовно довірчого впливу на аудиторію — це швидше питання енергетики.

— А як щодо питання моральної відповідальності журналіста? Ви вважаєте, що повноваження «четвертої влади» необмежені?

— Безумовно, кожен журналіст стикається з цією проблемою. У чомусь наша професія схожа на роботу хірурга. Журналіст несе відповідальність перед тими, про кого він говорить. Не можна забувати, що за кожним гострим матеріалом стоять людські долі, й треба відповідально ставитися до кожного вимовленого в ефірі слова й кожного факту, який оприлюднюється. З іншого боку, у нас є зобов’язання й перед тими, для кого ми працюємо, — перед нашими глядачами. Я вважаю, що глядача не можна обдурити.

— В якому тоді світлі з’являється перед вами проблема заангажованості вітчизняних мас-медіа й журналістів?

— Якщо йдеться про журналістику, то я вважаю, що це один із синонімів непрофесіоналізму.

— Вам здається, що в нашій країні існують об’єктивні новини?

— Не думаю, що можна ставити запитання таким чином. А як би новостійна програма не прагнула до об’єктивності, бути об’єктивними до кінця не вдасться. Знову-таки з об’єктивних причин. Це може стати можливим за умови, що у виробництві інформаційних програм не братимуть участь люди. Адже існують такі чинники, як відбір, подача інформації. Тут, мені здається, суб’єктивізм присутній підсвідомо. Інша справа, що прагнути до об’єктивності все одно треба.

— Чи є у вас власні політичні переваги, погляди й чи можуть вони в принципі бути у журналіста?

— Звісно, є. Як у кожної розумної людини. Але вони повинні залишатися й залишаються за кадром.

— Чи читаєте ви газети, чи дивитесь телебачення та яку інформацію хочете там знайти?

— Звичайно, я читаю й дивлюся. Але, знаючи місце в інформаційному полі кожного видання, кожної телекомпанії, починаєш читати між рядків. Переваг або пріоритетів серед мас-медіа у мене немає. Не можна брати інформацію тільки в одній газеті й думати, що перебуваєш у курсі перетворень, які відбуваються в суспільстві. Для цього необхідно щодня пропускати через себе цілий потік інформації.

— Яким чином ви оцінюєте свою діяльність?

— Дуже просто. Це постійний процес пошуку. Це робота, яка стає твоїм життям.

№233 04.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»