ЛЮДМИЛА ЛИСЕНКО: «НІХТО, КРІМ БОГА, НЕ БАЧИВ, ЯК Я СКИГЛИЛА»

— Коли говорю про свою передачу, то мені здається, що треба сказати про все на світі відразу... Я працюю на телебаченні 31 рік. Думаю, життя мене готувало до того, що я повинна була вийти на цю програму. Приїхавши з Канади, де мені зробили після травми операцію, я провела на День незалежності прямий ефір, який став для мене другим днем народження. Я відчула, що жива, що повернулася до себе на Батьківщину, що мене люблять і пам'ятають...

Наша теперішня передача розповідає про позитивне як про момент культури. Якщо це політика — про політичну культуру, якщо це бізнес — то про бізнесову культуру. Дуже складно відшукати позитивні приклади сьогодні. Якби ви бачили мою підготовчу машинерію до передачі — ви б зрозуміли. «Не все так погано у нашому домі» — загальнолюдська передача. Вона — поза партіями, вона — для людей. Вона не для Президента, не для певної партії, не для певного фонду. Я ніколи не була ні в яких партіях. Я, на жаль, навіть не член Спілки журналістів. У мене немає жодної державної нагороди, але в мене є нагорода від церкви. Якраз відсутність нагород — це моя велика нагорода. У програми немає ніяких покровителів, немає жодних спонсорів. Думаю, вони вже зараз будуть, і не тому, що наближаються вибори. Справа — у вірному використанні ефірного часу.

Згідно з проектом, це мала бути велика програма — і постановочна, і художня, і документальна. Їй треба мати годину в прайм-таймі, з ранковим повтором і великою анонсною маркетинговою рекламою. Я показала проект Володимиру Познеру, він сказав: «Дєточка, вас сожрут хахли». Я його виправила: не хахли, а українці. А він: «О, вот-вот, вся хохляндія полєзла. Ідітє в Москву, я вам помогу. Етот проект для СНГ замєчатєльний».

Коли дiзналися про цей проект, мені пропонували з кількох приватних компаній, щоб я працювала у них. Але я в 20 років прийшла на Національне телебачення, як я можу звідси піти? Відмовилася від усіх пропозицій.

Чому передача не виходила чотири роки? По-перше, було багато людей у моєму оточенні, яких «давила жаба» — в нашій українській ментальності є незбагненні речі... По-друге, у мене були принципові позиції: я не хотіла змінювати назви, хронометраж, дату і час виходу в ефір. Окрім того, комусь треба було ділитися на той момент ефіром — а там поділили все без нашої участі. Викликала нарікання моя позиція: я подаю матеріал пізнавальний, а вони — розважальний. Я закликаю до академізму, до виваженої позиції, бо знаю, що таке компроміс.

Але восени 1997 року, коли були зроблені перші два «пілоти», в ефір нас не випустили. Це була пам'ятна «здача»: ще до перегляду програми секретарка тодішнього президента компанії на його прохання переді мною поставила склянку валеріанки. Я кам'яною просиділа весь перегляд. Я не могла зрозуміти, що коїться. Це було підготовлено заздалегідь і неморально. Віктор Лешик звільнив мене з роботи «у зв'язку з реорганізацією студії», як записано в трудовій книжці.

Я пішла до церкви, поставила усім свічки. Щоб вони стали розумними. І мені стало легше жити. Ніхто не бачив, як я скиглила. Ніхто, крім Бога.

Потім я подзвонила міністру інформації Зиновію Кулику: «Це дзвонить безробітна Лисенко. Мій номер на біржі праці 2261. Приходьте, через два дні буде прес-конференція з цього приводу». Я, як член Картер-центру, що розробляє політику телемовлення, маю право скликати раз на рік міжнародну прес-конференцію. Через вісім годин в мою трудову книжку вписали, що я ведуча програми «Не все так погано в нашому домі».

Я почала знову працювати над програмою. Багато людей розбіглися, бо їм створювали нестерпні умови. І тому зараз є проблема — треба доформовувати команду. Люди хочуть працювати, їм важко, маленька платня. Ми живемо зараз у монтажних та апаратних. У нас, крім мене та режисера, — всi молоді люди. Серед своїх учнів в університеті та на театральному факультеті я шукаю зацікавлених людей. Я не можу сказати, що до нас погано ставляться — так, як до всіх.

У передачі має бути ще й театр. Я хочу ввести функціональний зріз суспільства засобами театру: люди, що маніпулюють суспільством, і маніпулювання також. Тобто театр накладеться на документальне тло передачі. Двісті тем вже розписано. До кінця року залишається лише 27 передач. І в мене почнеться процес ампутації: що взяти, а що відкинути. Я дозволяю собі лише 48 слів — це 29 секунд в ефірі. Зараз опановую цей супер-жанр, пам'ятаючи, що афоризм — це добре відредагований роман. І тому зi 150 сторінок роману роблю фразу: «Ви не виспіваєте, не вимолите, і навіть не випросите своєї незалежностi. Ви її тільки створите».

Комусь я подобаюсь, комусь — ні. І це цілком нормально. Може, я багато втрачаю, коли не знаю іншої точки зору. Тому я завжди вдячна критикам. Це те, що примушує мене бігти швидше. Не кажу, що така зухвала, що ніхто, крім мене, не біжить. Біжать, тільки поки що ніхто в спину не дихає.