Люди не винні

— Що мають робити українські громадяни, аби сприяти становленню інформаційного суверенітету?

— Свідомість і розум — це наш особистий інформаційний простір. Це наш, а не держави, обов’язок навести там лад, прибрати і розкласти все по поличках. Не реагувати на неперевірену інформацію, на фейки, на емоції. Не реагувати на гучні сенсації. Це складно зробити — бо це наша людська природа. Але треба усвідомити, що це — інструмент, завдяки якому нами маніпулюють чи то з комерційною метою, чи з метою отримати наш голос. Підвищувати рівень медіаосвіти, працювати над собою, над особистими цінностями, над тим, щоб ставати вільною заможною людиною у вільній країні. Адекватно фільтрувати інформацію і приймати власні рішення.

— Не лінуватись думати?

— Не лінуватись думати і не бути натовпом. Маніпулюють не особистостями, маніпулюють натовпом».

Це — частина інтерв’ю керівника інформаційно-аналітичного центру національної безпеки України Володимира ПОЛЕВОГО сайту «24».

Теоретично все нібито правильно. Справді, науковці вже два століття досліджують зміни, які відбуваються в людині, коли вона опиняється в натовпі.

Першим про це написав Гюстав Лебон у своїй книжці «Психологія народів і мас» ще 1895 року. Французький дослідник вважав, що натовпами, на відміну від індивідуумів, править несвідоме: інстинкти та емоції, і маси дуже легко примусити до необдуманих дій під впливом зовнішніх навіювань.

«У колективній душі інтелектуальні здібності індивідів і, отже, їхня індивідуальність, зникають; різнорідне потопає в однорідному, і беруть верх несвідомі якості... Отже, зникнення свідомої особистості, перевага особистості несвідомої, одностайний напрямок почуттів і ідей, обумовлений навіюванням, і прагнення перетворити негайно в дії ідеї, що їх було навіяно — от головні риси, які характеризують індивіда в натовпі. Він вже перестає бути самим собою і стає автоматом, у якого своєї волі не існує», — писав Лебон.

Швидкий спосіб позбавити людину здатності самостійно приймати раціональні рішення — помістити її у натовп. Після того, як людина стає «частиною маси», жодні докази розуму на неї вже не діють. Тому намагатися її переконувати за допомогою логічних та раціональних аргументів — безнадійна та марна справа.

«Було б глибоко помилковим намагатися переконати і захопити маси за допомогою прийомів, призначених для окремих людей, подібно до того, як помилково було б намагатися використовувати для побудови державного бюджету ті ж правила, за якими будується сімейний бюджет, — наголошував інший французький науковець, Серж Московічі, у своїй праці «Століття натовпів» (1981 р.) — Натовп не відрізняє сну від реальності, утопії від науки. Він не визнає перешкод, які перегороджують дорогу до його бажань! Тим більше він не розуміє слів, призначених для того, щоб розбудити його, примусити відмовитися від того, що вона вимагає».

Якщо в Стародавньому світі стати частиною натовпу можна було тільки зробивши це фізично — тобто, приєднатися до великої кількості людей на якомусь зібранні та вживу послухати вождів, то з появою засобів масової інформації створення натовпу та долучення до нього стало віртуальним процесом.

Преса почала об’єднувати та мотивувати людей не гірше за площадних ораторів ще в XVIII ст. — під час Великої Французької революції. Газети як засоби пропаганди та організації мас активно використовували і більшовики в Російській імперії.

З середини XX століття наступила ера телебачення.

Для того, щоб стати частиною натовпу, сучасній людині не треба дертися на площу та брати участь в мітингу. Достатньо лише увімкнути телевізор у себе вдома, всістися перед ним та почати уважно його дивитися. В той момент, як ви занурилися у віртуальний простір і почали активно співпереживати та емоційно реагувати на те, що показують по «ящику» — все, ви стали частиною того самого класичного натовпу. А далі ваші погляди та дії вже напряму залежать від тих навіювань, які транслює телебачення.

Український експерт, слова якого наведені на початку цієї статті, переконує, що найголовніше завдання кожної людини в Україні — це не бути натовпом, зберігати свою індивідуальність і здатність мислити. Але всі користувачі сучасних медіа є, в тій чи іншій мірі, частиною сучасного натовпу. І мешканці України не є винятком із правил, тому що в нас, як і в будь-якої країни, яка має ознаки цивілізованості, є засоби масової інформації.

Дійсно, вплив ЗМІ на думки та дії напряму залежить від кожної конкретної людини. Але провідну роль тут відіграє зовсім не її бажання чи небажання не піддаватися навіюванням медіа. Багато залежить від особистісних якостей та ідейних переконань конкретної людини (що формуються в дитинстві) та її психоемоційного стану в конкретний окремо взятий момент. Але головним чином вплив засобів масової інформації визначається контентом, який вони пропонують.

Якщо ЗМІ вихлюпують на голови громадян потік емоційного інфотейнменту — популістичні заяви та лайф-сторі замість актуальних новин, маніпулятивну псевдоаналітику та істеричні ток-шоу з мордобоєм замість аналізу поточних подій — то й наслідки будуть відповідними. В голові у людей, які в таких умовах мають всі шанси стати частиною натовпу, утворюється ірраціональна «каша», і на цей «гарнір» дуже зручно покласти вже той зміст, який потрібен замовникам цього медіаформату. Все за рецептами Лебона та Московічі.

Так НЕ ПРАЦЮЮТЬ провідні ЗМІ в Європі та Північній Америці, але саме так ПРАЦЮЮТЬ ЗМІ в РФ. (Про методи російського телебачення останнім часом з’явилося багато викривальних публікацій у самій Росії).

На жаль, ми все частіше бачимо приклади деструктивної роботи медіа — на російський штиб — і в Україні.

Новини, які ни про що не інформують, лише створюють безпідставне, але потужне відчуття «зради» чи «перемоги», або відволікають людей від подій у країні чи то веселощами та розвагами, чи то трагедіями в інших частинах світу.

Ток-шоу, котрі наполегливо перетворюють на «боротьбу нанайських хлопчиків»...

Визначальні для держави та суспільства теми, такі, як мова або російська агресія, останнім часом стали приводом для гучних, видовищних, але беззмістовних скандалів в ефірах українських телеканалів. Когось вигнали зі студії, комусь вихлюпнули в обличчя склянку води... Дієві особи цих скандалів давно та добре відомі в середовищі київських журналістів і політтехнологів. Тому обізнані та втаємничені не можуть серйозно сприймати ці події, вони їм здаються стовідсотково зрежисованими. Занадто вже досвідчені політтехнологи Романенко та Семченко, щоб робити спонтанні заяви з негативними для себе наслідками. Занадто професійні і Дроздов, і Вересень, для того, щоб несподівано зробити щось таке, що нашкодить їхньому реноме зірок тележурналістики.

Публічне обговорення, що виникло навколо цих скандалів, у значній мірі маргіналізувало рівень дискусій і про мову, і про визначення російської агресії, перетворило їх на істеричний та ірраціональний «срач». Типова технологія під час роботи із натовпом.

Експерти можуть, звичайно, вимагати у людей «думати», а медіаспільнота може продовжувати на зарубіжні гранти вчити людей медіаграмотності. Це теоретично важливий і потрібний напрямок роботи. Але він не є ефективним в умовах, коли населення перебуває під впливом медіа, а ЗМІ, замість інформування, на догоду замовникам маніпулюють людьми.

Тому одночасно з такими важливими й актуальними закликами про необхідність думати самим  та проведенням тренінгів із медіаграмотності, Україні потрібно раз і назавжди позбавитися маніпуляцій в ЗМІ, головним чином — на телебаченні. Причому, це треба зробити безвідносно до цілей та завдань маніпуляторів. Просування маніпулятивними методами будь-яких ідей та думок дискредитує і саму мету, і виконавців цього процесу, що вже говорити, коли таким чином спотворює український інформаційний простір та суспільну думку в Україні Росія у рамках гібридної війни.

Наявність маніпулятивних технологій в масових комунікаціях, а зовсім не «лінощі», як вважає експерт, слова якого наведені на початку цієї статті, не дозволяє, в першу чергу, нашим людям логічно мислити, приймати раціональні та виважені рішення. У підсумку цей процес призводить до спотворення ролі журналістів та до деградації суспільства. Але за весь час із кінця 90-х — коли, власне, і склалося існуюча і досі система масових комунікацій в Україні, з лідерством олігархічних та проросійськи орієнтованих телеканалів — не було жодної солідарної спроби влади, медіаспільноти та грантодавців кардинально змінити цю ситуацію.