Материнська любов у грошовому еквіваленті

Як вижити самотній матері в Україні, коли на Батьківщині немає роботи? Що краще – проживати на гроші і бути біля своєї дитини чи забезпечити сім’ю грошима, виїхавши за кордон на заробітки?Як часто діти втрачають зв’язок зі своїми батьками і починають сприймати останніх лише як «банкоматів»? Чому українки їдуть з країни на рік, а залишаються на чужині на дванадцять років? На ці та інші запитання шукала відповіді команда телеканалу «1+1», створюючи документальний фільм «Жінка-банкомат». У понеділок, 26 серпня, о 23:00 стрічка вийде в ефір, сьогодні ж відбувся допрем’єрний показ картини. Кореспондент «Дня» – про найцікавіші моменти у фільмі і найгостріші питання у дискусії після перегляду.

«Жінка-банкомат» – це чотири центральні і кілька побічних історій про жінок, які виїхали за кордон у пошуках кращого життя. У всіх них різні умови праці, різні долі і різний елемент трагічності, присутній у цих долях. Лише одній із жінок вдалося перебороти дистанцію між країнами і перевезти дітей до Італії. Троє інших сімей все ще перебувають в розлуці. І не важливо, скільки часу діти відірвані від батьків – 8 років чи 6 місяців – всі вони на камеру кажуть одне і те ж: «Ми уже звикли». Звикли отримувати материнську любов у грошовому еквіваленті і спілкуватися по скапу. Як же уникнути перетворення функції матері на функцію машини, що видає гроші і подарунки? На це питання намагалися дати відповідь психологи, запрошені на перегляд фільму.

Наприклад, сімейний психолог Леся Ковальчук фільмом не надто здивована. Жінка розповідає, що за час своєї практики бачила і набагато більш трагічні випадки, зокрема, коли діти залишалися в Україні абсолютно самі, без батька та бабусь-дідусів. А соціальний психолог Олег Покальчук відзначає, що ситуація, коли заробітчани приїжджають на рік-два, а залишаються на десятиліття, цілком вписується у людську психологію і не є новою.

Насправді, напевно, ледь не кожен з нас має як не кількох, то хоча б одного знайомого, що виїхав за кордон у пошуках кращої долі. Така ж історія є і в багажі матері Наталії Якимович, продюсера фільму «Жінка-банкомат».

– Йшли 90-ті роки, мої діти на той час уже були студентами, - розповідає пані Леся Якимович. - Після розвалу СРСР вся промисловість Західної України зупинилася. Чоловіки опустили руки. В Італії мене постійно запитували: «Де ваші чоловіки?» Тоді ж Кучма заявив, що поїхали всі «путани», не важливо, що п’ятдесяти чи шістдесятилітні. Було морально важко. Зупинилася я тільки завдяки своїм дорослим дітям, які казали, що я їм потрібна тут, а не там.

Як повідомляє «1+1», за офіційними даними організації «Карітас/Міґрантес», українці – п'ята громада з кількістю 174 000 людей. У 2009 році в Україні вперше провели дослідження про міграційний феномен і дійшли висновку, що в Італії перебувають від 400 до 600 тисяч українців.

– Це проблема, яка болить Україні і про яку треба говорити, - коментує «Дню» автор фільму «Жінка-банкомат» Акім ГАЛІМОВ. – Ми готували фільм ще з травня, самі зйомки проводили протягом місяця. Акцент ставився на стосунки батьків і дітей у родині. Я хотів показати це споживацьке ставлення дитини до своєї матері, але коли ми почали знімати, то відкрилися ще глибші проблеми. Наприклад, небажання повернутися назад. Ми не хотіли робити з цього проекту сенсацію, не піднімали проблеми проституції чи криміналу, тому фільм вийшов більш спокійним.

У стрічці «Жінка-банкомат» одна з побічних історій розповідає про дівчину з села, яка не бачила свою матір уже 12 років, проте контакт із нею не втратила. Мати часто посилає своїй дочці дорогі подарунки, а сільська хата із гарним ремонтом наповнена антикварними речами. Вже після зйомок фільму колектив «1+1» дізнався, що жінка забирає свою дитину до Італії. Телевізийники сподіваються, що цей фільм викличе резонанс в українському суспільстві. Проте показувати цю картину варто не стільки трудовим мігрантам, скільки тим, хто створив для них в Україні такі умови життя і праці.