«Майдан — це найкращий час новітньої історії ТСН»

З телеведучою «1+1» Марічкою Падалко ми зустрілися напередодні зимових свят — поговорити про сімейні традиції та вміння успішно поєднувати кар’єру і материнство (святкову частину розмови читайте у нашому глянцевому додатку «Маршрут №1. Різдвяна казка»). Втім, дуже швидко у своєму спілкуванні ми перейшли від тем святкових і сімейних до гостроактуальних — Майдану, прав людини, ефективності мирного протесту, ролі журналістів у нинішніх подіях тощо. Для чого Марічка пояснює дітям, що таке Майдан, і як розмовляє з ними про права людини, чому нинішні події є одним з найкращих періодів у професійному житті кожного  журналіста — читайте в інтерв’ю з відомою телеведучою Марічкою ПАДАЛКО.

— Зараз Майдан показує, як людям не вистачає спілкування, — хочеться бачитися, ділитися думками. Здавалося, що основна мета в людей — як наповнити холодильник, умовно кажучи. А виявляється, що люди всередині набагато більше мають потенціалу, простору, щоб щось творити. І Майдан, власне, це довів, — зауважила Марічка ПАДАЛКО. — Найбільше мене надихають на Майдані, власне, люди. І наскільки ми подорослішали у порівнянні з 2004 роком. Тоді ми були більш наївними, виглядали інакше. Може, тоді ми були веселішими й простішими, але зараз люди вже пережили розчарування. Вони знають, що революції трапляються, але не завжди вони приводять до змін, на які ми сподіваємось. Але все одно люди виходять і стоять. Після першого розгону ми зрозуміли, що це зовсім не те, що було  2004 року. Я вважаю, що найбільш вражаюче — це те, що люди, знаючи що на Майдані «Беркут», вночі їхали, йшли туди.

— Як цю колосальну енергію, зібрану на Майдані, не розпорошити й спрямувати в потрібному напрямі?

— Нині немає одного лідера в опозиції, який міг би правильно цю енергію спрямувати, тому люди чим далі, тим більше беруть це на себе. Мені здається, що зараз дуже багато на себе бере як представник громадськості Руслана. Вона робить це усвідомлено й зі стовідсотковою віддачею. Вона стає окремою яскравою постаттю цього Євромайдану.

— Майдан став своєрідним лакмусовим папірцем для всіх основних суспільних процесів і явищ, зокрема й для ЗМІ...

— Я можу говорити про свою роботу. Люди робили абсолютно все, що відповідає журналістським стандартам, їхній громадянській позиції. Ніхто не звертав уваги ні на втому, ні на нічні чергування — всі настільки захоплено працювали й далі працюють. На мою думку, це один із найкращих періодів у професійному житті кожного, хто працює на ТСН.

«ХОЧУ, ЩОБ ДІТИ ЗНАЛИ, ЩО ТАКЕ МИРНИЙ ПРОТЕСТ І В ЧОМУ ЙОГО ПЕРЕВАГИ ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ»

— Як ви говорите з дітьми про Майдан, як пояснюєте, що на ньому відбувається?

— Михайло, Марія і Катерина дуже добре знають, чому люди на Майдані. Я навіть для історії записала їхні відповіді на це запитання. Міха сказав: «Люди на Майдані тому, що Янукович не підписав Угоду, що Україна — це Європа». А Маша сказала: «Усі вийшли на Майдан, тому що «Беркут» бив людей по голові».

Тобто вони усвідомлюють, що й те і те є причиною вийти на Майдан і показати свою незгоду. Для мене зараз дуже велике питання — як правильно пояснити дітям підсумки Майдану, коли він скінчиться, тому що вони постійно мене запитують: «Майдан переміг?» І я хочу дуже правильно їм донести, як саме він переміг, а в чому не переміг. Я хочу, щоб у дітей не залишилося якесь відчуття поразки, щоб це не відбилося на підсвідомому рівні, що так нічого не зміниш або що це небезпечно. Хочу, щоб вони розуміли — це чудово, правильно, й це треба робити. Щоб вони знали, що таке мирний протест і в чому його переваги та ефективність.

— Ви говорите з дітьми про Майдан, мирний протест, людей... Але таких батьків, як ви, скоріше меншість. Усе ж таки багато хто вважає, що є теми, про які з дітьми говорити рано, зокрема й Майдан, бо це політика...

— Мені здається, що дітям можна пояснити абсолютно все. Просто щось складне можна пояснити простішими словами,  а щось — так, як воно є. Тема, до якої ми з дітьми ще не дійшли, — ще не читали книжку «Відверто про це». Але гадаю, час вже настав.

Нещодавно в старшої доньки Єгора (Єгор Соболєв, громадський активіст, чоловік Марічки Падалко. — Авт.) від попереднього шлюбу був день народження. Їй 11 років,  вона страшенно любить читати. І я, з дозволу її мами, вирішила подарувати книжку «Відверто про це». А потім обережно її запитую: ти читала книжку? А вона: «Ну-у-у, це книжка для Міхи та Мані, це взагалі дитячий садочок». І після  цього я подумала: якщо Аліска в 11 років так каже, а мої старші діти спостерігали мої вагітності, то вони вже абсолютно готові в такому віці це сприймати. Бо пізніше, мені здається, вже мені буде некомфортно їм про це розповідати.

У нас немає таких тем, про які не можна говорити з дітьми. Вони цілком свідомі, й ми завжди це проговорювали, чому наш тато також є татом Аліси. Вони чудово знають, що спочатку тато був одружений на мамі Аліси. Вони дуже люблять Алісу і вважають своєю рідною сестрою. У нас це не є забороненою темою, хоча декого це дивує.

«Я ДУЖЕ УВАЖНО СТАВЛЮСЯ ДО ТЕМИ ПРАВ ЛЮДИНИ»

— Усі ці акції протесту — чудовий привід поговорити з дітьми про таке поняття, як права людини...

— Узагалі я дуже уважно ставлюся до теми прав людини. І якраз  відчула, що ця тема важлива, коли написала колонку на сайті «Кореспонденту» за кілька тижнів до початку Майдану. В ній йшлося про рекламу, яка мене обурила. Я написала про рекламу дитячого кетчупу, де батьки крадуть кетчуп у дітей, а діти в кінці їм жартома кажуть: а по попі? Це — реклама, яка обігрує те, що дітям зазвичай за все дають по попі. Кілька років тому ще була реклама прального порошку, головний месидж якої був таким: тепер є такий класний порошок, що батьки вже не сварять своїх дітей за брудний одяг. У кадрі мама, показуючи на сина,  каже: от, він весь час брудниться, я засмучуюсь, а я взагалі така, що й по шиї дати можу...

Абсолютно неприпустимо таким чином схвалювати насильство над дітьми через рекламу. Ці міжнародні бренди ніколи б собі не дозволили в рекламі за кордоном експлуатувати ситуацію, що дітей можуть бити. Тому я дуже за те, щоб поширювати інформацію про права людини, тому що в нас, на жаль, батьки сприймають дітей, як «моя дитина — що хочу, те й роблю». Мені один знайомий даїшник розповів, що найбільшу агресію у водіїв, коли їх зупиняєш за порушення, викликає зауваження, що вони неправильно перевозять своїх дітей, — або не пристебнутими, або на передньому сидінні...

Якби була подібна соціальна ініціатива — поширювати й пропагувати цю інформацію — я б точно до неї долучилася!

— А вашим дітям наскільки тема прав людини цікава та зрозуміла?

— Я іноді з реакції своїх дітей бачу, що вони  добре розуміють свої права: «Мамо, на дитину не можна підвищувати голос. Ні на кого не можна підвищувати голос».  Розумію, що це  вони мене віддзеркалюють, але також вони  вже вміють за себе постояти. Особливо мені подобається, коли вони за інших заступаються. «Ти чому на  Катю підвищуєш голос? Їй треба спокійно все сказати — вона зрозуміє. До всіх людей треба спокійно звертатися...» Це добре. Із  такими  дітьми складніше, але я сподіваюся, що з них ніколи не виростуть люди, яких можна загнати силою на мітинг.

«НЕ БАЧУ СЕНСУ В ЗАБОРОНІ ЗАРАДИ ЗАБОРОНИ»

— Сьогодні молоді батьки починають виховання дітей з «чистого листа». Радянська система виховання, яку практикували їхні батьки, вже не відповідає викликам часу, а нові досвіди ще не закріпилися в суспільстві. Тому вони йдуть у виховному процесі навпомацки... На що тут варто орієнтуватися?

— «Видавництво Старого Лева» готує дуже гарну серію книжок для батьків, де викладається інший погляд на виховання дітей. І я була рецензентом кількох із цих книжок. Мене як людину з незамуленим оком, яка багато читає та має дітей, попросили їх прочитати. Книжки мені дуже сподобалися. Дуже класна буде книжка «Що робити, коли дитина тебе не чує»: прекрасні поради з  дуже правильним поглядом на те, як, з одного боку, виховувати слухняних дітей, а з другого — особистостями. Гадаю, батькам можна лише порадити шукати хорошу літературу, яка і зараз є, й буде з’являтися. Якщо спосіб виховання їхніх батьків їм здається неправильним, треба йти від зворотного. У нас завжди є яскраві картинки дитинства, які ми пам’ятаємо: що я відчувала, коли мої мама чи тато робили так чи не так. Треба приміряти це на нинішню ситуацію з власною дитиною.  Мені сьогодні це дуже допомагає, коли треба прийняти якісь рішення. От буквально кілька днів тому до нас приходив перукар. А моя середня донька Маня дуже хоче довге волосся. Воно в неї тоненьке й ріденьке, але потрохи росте. Вона почала плакати, що не хоче стригтися. Я сказала:  не хочеш — то в жодному разі не стрижися. Тому що в мене найбільша травма дитинства, це коли мене мама насильно стригла, бо так треба було, тому що думка дитини не враховувалася. І тільки пізніше я дізналася від психологів, яка це насправді для дівчини травма, коли їй насильно відрізають волосся. Адже волосся й усе, що з ним пов’язано, споконвіку мало значно глибше значення, ніж просто моделювання зачіски. Коли їй набридне, вона сама попросить підстригтися.

Поки що я не бачу проблеми чи катастрофи в тому, що дитина категорично проти чогось. Я на цьому не наполягатиму, тільки якщо це не є вихід за певні соціальні норми. Для мене найголовніше, щоб дитина дотримувалася соціальних норм поведінки в суспільстві й щоб речі, які вона робить, не загрожували  її безпеці та безпеці оточуючих. Я не бачу сенсу в забороні заради заборони.

Хоча, з другого боку,  в нас дуже дисциплінована родина. У нас багато правил, ми дуже «режимні». Інакше, на мою думку, багатодітна родина не може виживати, а тато й мама не можуть у ній бути щасливими. Вони будуть вічно втомленими, знервованими... У нас всі прокидаються в один час, усі їдять в один час, усі засинають рано і в один час. Оскільки це все було з народження, дітям це зрозуміло й прийнятно. У нас ніхто не лягає спати, якщо іграшки не на місці.

Якщо з самого дитинства це виховується щодня, це не є щоденним скандалом. Тобто я можу повернутися додому, а діти без мого нагадування вже все прибрали і поклали іграшки на свої місця. Тому що ми завжди це робили разом. І тут мені подобається думка з книжки Юлії Гіппенрейтер «Общаться с ребенком. Как?», яка мене дуже надихнула в момент, коли діти були маленькими й коли  мені було важко: що більше ти робиш разом із дітьми, то набагато більше потім діти роблять без тебе. Тобто якщо, умовно кажучи, ти вкладаєш у дитину годину часу, то згодом отримаєш три годи вільного часу, бо дитина потім уже все буде робити без тебе. Мене це дуже надихало й підтримало, коли діти були маленькими. Зараз вони дуже багато вже роблять без мене, зокрема й ось це прибирання.  До того ми щовечора разом збирали іграшки, коли вони ще тільки повзали, а тепер вони це автоматично роблять самі. Утім, найбільшою помилкою буде зупинитися й вирішити, що вони вже виросли, й далі можуть усе робити самі. Треба далі й далі в них вкладати...