Медіапрофілакторій для жінок
— Видання загальнонаціонального медіапроекту в регіоні — явище все ще доволі рідкісне для України (особливо коли йдеться про спеціалізоване видання). Що потрібно для такого «стрибка»?
— Чітко сформулювати характеристики продукту, який пропонується, в даному випадку — читачеві. Тоді, мені здається, не має значення, де розпочинати загальноукраїнський медіапроект. В нашому випадку це журнал «Здоров’я жінки в Україні». Коли ми готували перший номер (це був 1997 рік), видань такої тематики в Україні не було. І через те ми відразу думали про наш проект як про загальноукраїнський. А тематику здоров’я обрали, тому що вважали, що вона буде цікава всім. Такий висновок, зокрема, можна було зробити, знаючи, якою популярністю користувався за радянських часів журнал «Здоровье». І ми одразу орієнтувалися на те, щоб до нас ставилися, як до науково-популярного видання. І з огляду на це вирішили подавати корисну інформацію — конкретні поради з питань здоров’я. І тому співпрацювали і продовжуємо співпрацювати зі спеціалістами (медиками, психологами).
— Але чому ви вирішили обмежитися лише здоров’ям жінки?
— По-перше, ми виходимо з того, що журнали більше читають і, відповідно, купують саме жінки. А по-друге, у жінки в Україні — особливий статус. Вона — берегиня, вона — хранителька домашнього вогнища (це слід сприймати не лише буквально — стосовно побуту). Тому ми вирішили через жінку ввести ці знання в сім’ю.
До того ж, жінка — перш за все мати. А здоров’я матері нерозривно пов’язане зі здоров’ям дитини і, відповідно, здоров’ям нації загалом. Система охорони здоров’я в нас зараз змінюється, вона недосконала. Але якою б вона не була, на першому плані має бути особиста турбота кожної людини про власне здоров’я — зараз ніхто вже не заганяє нас в систему профілактичних заходів, як це було за часів Радянського Союзу. І в усіх своїх виданнях (безпосередньо у журналі, у просвітницькому проекті «Моя дитина. Перший рік життя», у виданні «Тобі», орієнтованому на молодь) ми намагалися і намагаємося прищепити людині відповідальне ставлення до свого здоров’я.
— За радянських часів поняття «здоровий спосіб життя» асоціювалося, перш за все, із заняттями фізкультурою та спортом, позбавленням шкідливих звичок. Чи слід було б доповнити це поняття сьогодні?
— Так. Додалося розуміння того, що людина повинна позитивно сприймати життя. Прийшло розуміння здоров’я як гармонічного поєднання фізичної та психічної його складових. А це значить, що потрібно навчитися вирішувати проблеми, а не втікати від них, не розвивати в собі песимізм і, нарешті, більше посміхатися й спонукати до цього оточуючих. «Здоровий дух» передбачає психологічний комфорт.
— Те, про що ви говорите, характерне, перш за все, для західного світосприйняття. Як все це поєднується з особливостями національного менталітету? Чи треба вибудовувати новий образ українця?
— Історію і культуру від себе не «відріжеш», вона так чи інакше на тебе впливає. Але комфортний психологічний стан, мені здається, завжди сприймався як невід’ємна частина здоров’я.
— А чи достатньо, на вашу думку, в Україні соціально орієнтованих видань, які допомагали б людині вирішувати всі ці проблеми?
— Мені здається, що в цьому плані український медіа-ринок тільки почав розвиватися. Ще декілька років тому соціально корисні видання, видання просвітницького плану не були затребувані. Причина, мабуть, криється у нашій попередній історії: у радянський період нас весь час чомусь вчили — як правильно жити, як планувати своє життя тощо. І люди, мені здається, трохи змучилися від такої «правильності». Їм би хотілося більш популярних, розважальних видань, яких у нас майже не було до перебудови. І відразу ж, коли з’явилася можливість читати такі видання, багато хто «переключився» на них. Але з часом все одно виникає потреба в більш серйозних виданнях. І такі ЗМІ почали з’являтися (не тільки на тему здоров’я), і це радує. Зараз стало більше вузькоспеціалізованих видань, які певний час не були затребувані на ринку. Хоча слід зазначити, що брак видань соціального спрямування компенсується певною мірою не завдяки появі нових вітчизняних видань, а за рахунок російської, іноземної періодики.
— Об’єкт вашого дослідження — жінка в усіх її проявах. Досі щодо української жінки існують певні стереотипи, які транслюються, зокрема, й засобами масової інформації: зациклена на домашньому господарстві, працьовита, як то кажуть, в тілі. Як бачимо, з образом європейської жінки не дуже збiгається. А яка вона насправді, на вашу думку, — українська жінка?
— Сформульований образ українки обумовлений історією: він відображає — хоча дещо карикатурно — деякі її найяскравіші риси. І це не страшно, що існує згаданий образ: він асоціюється із тим, що хотілося завжди мати в домі, — із теплом, добробутом, чистотою. До того ж, цей образ зовсім не виключає авторитетності жінки в сім’ї. Звичайно, якщо говорити про авторитет української жінки в державі — наприклад, про те, скільки в нас представлено жінок в парламенті, — то цифри, дійсно, дуже «смішні». Але насправді в Україні шанобливе ставлення до жінки. І мені здається, що українська жінка зараз сприймається саме як європейська жінка, тому що крім стереотипу жінки-господині існують й інші: зокрема, про українських жінок говорять, що вони гарні та розумні.
— Якщо вже говорити про національні особливості, то не секрет, певні ментальні розбіжності між Західною і Східною Україною все-таки існують. В цьому контексті чи можна говорити про якісь особливі риси західноукраїнської та східноукраїнської жінки?
— Звичайно, устрій господарства, культурні відмінності, традиції впливають і на характер жінки, і на те, яку вона позицію займає — в сім’ї, суспільстві. Жінки Західної України, на мою думку, більш практичні, потайливі, завжди шукають підтекст в діях, вчинках. В Західній Україні людині під час першої зустрічі важче завоювати авторитет: до тебе ставляться з деякою підозрою. А в Східній Україні жінки (і чоловіки також), на мою думку, добріші, простіше ставляться до речей, і перший контакт завжди легший. Це, звичайно, зумовлено культурними й історичними особливостями (Закарпаття, наприклад, ніколи не було «в радянській владі»). Все ж це не заважає бути єдиною нацією. І скільки б не було нарікань на те, що українська національна ідея не вибудовується, проголошення держави у 1991 році і її життя протягом 12 років свідчать, що це — єдина країна.
— Одна з найбільш активно обговорюваних тем у сучасному суспільстві — гендерна рівність. Хоча ми знаємо, що за багатьма чоловічими вчинками стоять якраз жінки. Як ви вважаєте, хто дійсно формує українську дійсність?
— Я думаю, що як жінки, так і чоловіки. Як говорять у нас, чоловік — голова, а жінка — шия, куди покрутить, туди голова й дивиться. Гендерна нерівність в Україні, я думаю, не має реальних підстав для того, щоб її серйозно сприймати.
А щодо участі жінок у державотворенні, то, звичайно, у тому ж парламенті, на певних керівних посадах жінок має бути більше. Але процес приходу української жінки до влади має бути поступовим. Це лише питання часу, яке вирішуватиметься еволюційним шляхом. Я оптимістично ставлюся до цих речей.
А взагалі, воювати треба діями, а не якимись лозунгами. Я вважаю, що питання прав жінки не дуже актуальне для тих жінок, які щось реально роблять. Не так вже й важливо — робить вона якийсь загальноукраїнський проект, чи стала «бізнесвумен», чи віддає себе сім’ї. Я вважаю, що кожна жінка себе знайшла — і немає справи більш чи менш почесної. Коли я знайомлюся з різними жінками, захоплююся тим, що вони вміють те, чого не вмію я. І якщо хтось для себе якийсь шлях обрав — це і є його успіх, його правда життя.
