«Мій рідний край»: від Куби до Сибіру

У національних меншин будь-якого регіону чи країни існують дві основні проблеми: повільна інтеграція в життя суспільства й швидка асиміляція. Можливо, це актуально всюди, крім Закарпаття, де минулого тижня завершився VI Міжнародний фестиваль телевізійних і радіопрограм для національних меншин «Мій рідний край». На «срібній землі», як іще називають Закарпаття, споконвіків мирно співіснують близько ста етносів. Відтак, недивно, що вже вшосте тут збираються виробники телевізійних і радіопрограм для національних меншин майже зі всіх регіонів України та з різних країн світу.

Нині на фестивалі представили свої роботи країни Східної і Центральної Європи: Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща, Румунія, Болгарія, Сербія і Чорногорія, Словенія, Македонія, Хорватія і, звісно, Україна. Проте тематика 170 теле-, радіопрограм, що надійшли на конкурс, розширила географію «Мого рідного краю» від Сибіру до Куби. «Цього року ми обмежилися лише десятьма країнами, аби створити однакові умови для конкурсантів, — розповідає «Дню» генеральний директор Закарпатської ОДТРК Петро Петрик. — Між цими країнами є проблемні точки дотику, і професійний рівень більш-менш однаковий». На минулому форумі була представлена 21 країна, серед яких — Бельгія, Нідерланди, Китай, Німеччина й т. iн. У Західній Європі відверто сильніша журналістська школа і технічна база. «Не може, для прикладу, Закарпатська ОДТРК конкурувати з нідерландським «Brabant — TV». Тому цього року ми змушені були скоротити кількість країн-учасниць, аби налагодити нормальну роботу журі й зрівняти шанси конкурсантів», — продовжує Петро Петрик.

Із всієї кількості надісланих робіт до перегляду були допущені 73 телевізійні передачі та 77 радіопрограм різними мовами. Найбільше робіт представили Україна і Польща. Діяло два міжнародних журі: телевізійне, на чолі з чеським режисером Зденеком Флідром, і радійне, в якому головував президент Національної радіокомпанії України Віктор Набруско. За словами Зденека Флідра, його найбільше потішило те, що на форумі були показані фільми, де без жодних заборон, цензури обговорюють існуючі проблеми національних меншин. «Ті події, — каже він, — які відбувались у минулому, не оплакуються сучасниками. Вони шукають шляхи для розуміння й осмислення. В цьому — найбільша цінність фестивалю».

Більшість членів журі (а його склад є постійним) говорили, що нинішнього року якість запропонованих програм поліпшилася. І хоча у закордонних колег технічний рівень телефільмів значно кращий, українські програми вигідно відрізняються ідеями і журналістськими підходами. Проте Зденек Флідр відзначає, що для телевізійника працювати з поганою технікою так само важко, як художнику малювати без фарб.

Тим часом член журі радіопрограм, редактор Полтавської ОДТРК «Лтава», білоруська поетеса Інна Дідик помічає суттєве підвищення технічного рівня вітчизняних радіопрограм, представлених на конкурс. Разом iз цим, іноді впадає в очі дефіцит цікавих ідей. «Не так багато програм, які дійсно представляють iз себе відкриття». А загалом рівень різниться в залежності від країни. Як розказує пані Дідик, в угорців радіопрограми, як правило, побудовані на інтерв’ю. Там не досить широко використовуються режисерська робота й художнє оформлення. Позаяк угорські професіонали виграють за рахунок вміння вибрати героя програми. Українська школа радіожурналістики намагається поєднати й те, й інше. «Але вітчизняним програмам властива зайва пафосність, — продовжує пані Дідик. — У нас тексти читаються з придихом; ця недоречна патетика заважає». Відтак, українські радіопрограми не здобули жодного почесного місця на фестивалі. Лауреатами стали: Угорське радіо з програмою «Я серед вас» (II місце), і «Радіо Нови Сад» (Сербія і Чорногорія) з програмою «Фольклорна зона Тимока» (III місце). Перше місце залишилося вакантним...

А поринути у світ класичної школи радіожурналістики гості й учасники фестивалю могли, відвідавши виїзну виставку «Угорського радіо». Для цього музею Ужгород став першим виїзним пунктом. Директор музею Іштван Шаломон, розповів, що запропонована на фестивалі експозиція присвячена 80-річчю угорського радіо, яке відзначатимуть наступного року. Колекцію почали збирати ще в 1940 роцi. Люди з власної ініціативи привозили радіоапарати з усіх куточків Угорщини. На виставці можна побачити всю історію розвитку радіо: від дерев’яних коробок, телефонних апаратів, які одночасно виконували функцію радіопередавачів, і до цифрового обладнання, на яке не так давно перейшло радіо Угорщини.

Найголовнішу інтригу фестивалю складали телевізійні конкурсні програми. В них найчастіше фігурувала тема людини, її талану, а також обрядів і звичаїв національних меншин того чи іншого краю. Наприклад, свято Кермеш, яке щороку відзначають лемки, вигнані 1947 року з прикордонної смуги між Україною і Польщею, стало ідеєю для створення фільмів Львівською, Краківською і Жешувською телестудією. Ці три телепрограми, переглянуті на конкурсі, однакові за емоційністю і за оцінками. «У всіх випадках подається одна точка зору: сталося вигнання нації з рідної землі», — каже генеральний директор ЗОДТРК. Тому ідеологічних суперечок виникнути не могло. Проте програма польського виробництва під назвою «Орлята», за словами Петра Петрика, викликала досить серйозні дискусії серед членів журі. В ній йдеться про захоронення поляків на Личаківському кладовищі, що у Львові.

Зовсім іншу тему висвітлює теленарис «Любов і морква» Харківської ОДТРК. Тут розповідається про кохання африканця Махамеду Іде та українки Олени, що мешкають в одному з сіл на Харківщині. Чесно кажучи, латиноамериканські серіали відпочивають поряд із перипетіями долі цієї «поліетнічної» української родини.

Третє місце на фестивалі посів фільм Полтавської ОДТРК «Лтава» під назвою «Ще одна батьківщина». Автор і режисер Анатолій Мішин розповідає про турків-месхетинців, яких у селі Глинське, що на Полтавщині значно більше, ніж українців.

У 26-хвилинній авторській програмі Електрик Агарді «Пам’ять про тютюнову фабрику» йдеться про греків, що оселилися у 50-х роках минулого століття в Будапешті, де їм запропонували роботу на тамтешній тютюновій фабриці. Фільм посів II місце.

Вигідно вирізнявся телефільм режисера Волинської ОДТРК Наталії Лугової «Вічна Софіївка», тема якого — Голокост. Він завоював I місце. У телефільмі переплітається доля головної героїні, яка пережила Голокост, і головного героя театральної постановки аматорського театру-студії Волинського товариства єврейської культури. Режисер зізнається, що творча група працювала на високому моральному підйомі: «Нас надихнула головна героїня фільму — Євгенія Швардовська, доля якої вразила мене до глибини душі. Зрозуміло, що ми не перші й не останні, хто досліджує тему переслідування євреїв. Але дуже важливо, з огляду на сучасні події в світі, вкотре нагадати, що національність — не привід для того, аби позбавити людину життя...»

За словами Петра Петрика, «Мій рідний край» — це не фестиваль у Каннах, де головний критерій оцінки — якість фільму. Завдання ужгородського форуму — заохотити тих журналістів, які висвітлюють життя національних меншин. Тому зрозуміло, що якості програм, представлених на розсуд журі та гостей фестивалю, ще є куди зростати.

Відтак телепрограми широко обговорювались у професійних колах. Режисери вказували на похибки у роботі своїх колег, журналісти черпали інформацію для подальшої роботи з дослідження проблем нацменшин. Тим часом щовечора гості знайомилися з культурою етносів, що проживають на «срібній землі», зачарувались мелодійними піснями поліетнічного Закарпаття, частували бограш (гуляш) і мамалигу, спілкувалися з найгостиннішими в світі мешканцями Закарпаття та «інтернаціоналом» «Мого рідного краю».

Хто б там що не говорив про рівень показаних на фестивалі фільмів, але найголовніше, до чого прагнули його організатори, справдилось. «Якщо навколо живе стільки етносів і вони змагаються між собою не на рівні зброї, а на рівні телерадіопрограм — за цим майбутнє», — поділилась із «Днем» власними думками шеф-редактор програм для національних меншин студії м. Кошице (Словаччина) Люба Кольова.