Між неорадянським і малоукраїнським

Щороку, тільки-но починає наближатися встановлене Сталіним і Брежнєвим свято, яке зветься «День Перемоги», екрани українських телеканалів стають «серпастими й молоткастими». Жуков, Конєв, Берія, Малєнков, розвідники та контррозвідники, танкісти й артилеристи, кіннотники й авіатори — і, ясна річ, «вождь усіх народів», він же «найкращий друг фізкультурників». І якби ж то йшлося про найкращі фільми радянського та пострадянського періодів, у яких зроблено акцент на так звані абстрактно-гуманістичні цінності! Але ні — абсолютна більшість цих фільмів і телесеріалів присвячена частковій або й повній реабілітації тоталітарної системи, очолюваної згаданим уже «вождем народів», який тепер фігурує ще і як «ефективний менеджер». Звісно, згадуються «окремі недоліки», часом з вуст героїв стрічок лунають прокльони на адресу Сталіна, але «свій», «рідний», «російсько-радянський» тоталітаризм є кращим за будь-який інший в очах майже всіх авторів того, що показують українським глядачам напередодні 9 Травня і в цей день.

А тим часом 9 Травня — осібне радянське свято, яке не поєднує, а роз’єднує українців з іншими народами, що воювали з нацизмом та фашизмом. У Європі День перемоги над нацизмом і встановлення миру — це 8 травня. А 9 травня — це День Європи. Звичайно, ідеологи «русского мира» не зважають на якусь там Європу — на поляків, які вступили у нерівний бій з нацистською армією 1 вересня 1939 року, після підписання пакта Молотова — Ріббентропа, який зробив СРСР та Третій Райх союзниками у поділі Центрально-Східної Європи. І на французів та британців (які спільно 1940 року вибили найкращі кадри Люфтваффе, а потім Великобританія рік практично самотужки протистояла Німеччині та Італії, підтримуваним СРСР, який мав з обома цими державами угоди про дружбу). 

І на сербів чи греків, які героїчною партизанською боротьбою приковували до себе десятки дивізій Німеччини та її союзників. І на норвежців з нідерландцями (маленькі країни, але не схилили голови; їхні величезні торговельні флоти зробили неабиякий внесок у розгром нацизму...) І на албанців... Усі ці європейські народи вступили у війну з нацизмом та фашизмом раніше за Радянський Союз, який до останнього «дружив» із Гітлером і рятував того від нестачі продовольства та промислової сировини, — то навіщо на них зважати? А тим часом, відзначу в дужках, усі ці країни мають свої кінематограф і телебачення, і добре було б масовому українському глядачеві побачити їхні воєнні стрічки...

ЗАПРОПОНОВАНІ ІНСТИТУТОМ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ ФІЛЬМИ — «ЗА БОРТОМ»

Не зважають в «русском мире» і на те, що навіть на просторах СНД не всюди відзначають «перемогу у вітчизняній війні»: у Вірменії 9 Травня — це День Перемоги і Миру, в Узбекистані — День Пам’яті та Почестей, а в Молдові — День Перемоги та пам’яті героїв, що полягли за незалежність Батьківщини.

І чи не головне — що «русский мир» чхає на той беззаперечний факт, що українці та білоруси — як європейські, хоч і бездержавні на той час народи, — воювали з нацизмом ще тоді, коли СРСР був союзником Гітлера, а Червона армія зі зброєю в руках допомагала Вермахту. Українці воювали з нацизмом з 1 вересня 1939 до 2 вересня 1945 року у лавах різних армій; тож вважати тисячі тих із них, хто загинув у складі Війська Польського у той час, коли Сталін із Ріббентропом пив у Кремлі шампанське за здоров’я «улюбленого фюрера всіх німців», людьми «другого гатунку», ведучи мову тільки про «велику вітчизняну» — це навіть не цинізм, це щось куди більш аморальне.

На жаль, попри десятирічної давнини рішення Генеральної асамблеї ООН щодо  відзначення 8 та 9 травня як Днів Пам’яті та Примирення, присвячених усім жертвам Другої світової війни, в Україні змін на офіційному рівні не сталося, хоча у Верховній Раді й зареєстрували відповідні законопроекти. На щастя, не було вже помпезності минулих літ, та й Сталіна з Жуковим на телеекранах поменшало, проте принципово мало, що змінилося. Український погляд на війну залишився радше декларацією на рівні певних інтелектуалів і політиків, а не втіленим у художні стрічки та концертний аудіовізуальний ряд загальнонаціональним культурно-ментальним наративом. Ролики, в яких 9 Травня телеведучі на «1+1» розповідали, чого вартувала перемога у Другій світовій війні їхнім сім’ям, — це ще навіть не крок, а тільки півкроку в цьому напрямі. Так само, як і документальні стрічки, зокрема й рекомендовані до показу Інститутом національної пам’яті (втім, вони здебільшого лишилися «за бортом» святкових телепрограм).

В ЕФІРІ — ПРОПАГАНДА

А от «на борту» були російська комедія на навколо воєнну тематику «П’ять наречених» на «Новому каналі», «Білоруський вокзал» на «Плюсах», серіал «Коли розтанув сніг» на СТБ, «В бій ідуть самі «старики» на ICTV, «А зорі тут тихі...» на НТН... Але деякі телеканали — попри всі політичні пертурбації — не втрималися від показу телесеріалів про радянських диверсантів та розвідників (хто ще сміє сумніватися, що саме соратники В.В. Путіна з «компетентних органів» виграли війну?) А от телеканал «Україна» вчинив, як на мене, пряме неподобство, поставивши в ефірну сітку пропагандистську стрічку Федора Бондарчука «Сталінград» — того самого Бондарчука, який підписав антиукраїнське звернення до Путіна щодо Криму. Та й загалом, як образно висловився російський історик Борис Соколов, «уся ідея фільму зводиться до того, що наші хороші хлопці «мочать» їхніх поганих хлопців. А сюжет «Сталінграда» побудований так, щоб були спецефекти, і всі персонажі здаються додатком до спецефектів, й іншої ролі у них узагалі в фільмі немає».

Отож радянські й російські фільми — так само радянські воєнні пісні — ролики про війну й сьогодення у проміжку між серіалами й новинами — і все. Точніше, майже все, бо ще ж траплялися й «балакучі голови», які щось там про ту війну розповідали. У цих розповідях була українська оцінка війни, але ж телебачення передбачає насичений аудіовізуальний ряд, тобто погляд на ту чи іншу подію. Українського ж погляду майже не було. Так само, як, до речі, польського, білоруського, литовського, чеського, грузинського... Принаймні я не знайшов у програмах відповідних стрічок. А вони існують.

Скажімо, варто було б дати можливість масовому українському глядачеві переглянути заборонений у Білорусі повнометражний кінофільм «Окупація. Містерії», знятий 2004 року Андрієм Кудзіненком. Фільм висококласний, попри його бюджет, який становив... тисячу доларів. Звичайно, зараз він коштував би 20 — 30 тисяч доларів, але маємо доказ, що бюджет — не головне для того, щоб художньо переконливо показати народну трагедію. Що ж стосується російського (саме російського, а не радянського) бачення війни, то варті уваги хоча б два знятих на Свердловській кіностудії 1989 року фільми — «Перед світанком» (реж. Ярополк Лапшин) та «Полювання на єдинорога» (реж. Володимир Лаптєв). Що ж стосується прийнятного і зараз радянського кіно, то є, скажімо, «У двох кроках від «РАЮ» (фільм Одеської студії, реж. Тимур Золоєв) та «У небі «нічні відьми» (Кіностудія ім. Горького, реж. Євгенія Жигуленко — одна з уславлених льотчиць, Герой Радянського Союзу, родом із кубанських козачок). Фільми такого ряду відповідають саме тій тональності відзначення 8 і 9 травня, яка запропонована десять років тому ООН, — пам’яті і примирення.

Але за будь-яких обставин, доки не вийдуть на екрани стрічки й серіали, які засвідчать український погляд на Другу світову війну і які розповідатимуть про тих, хто вважав саме Україну своєю Батьківщиною, доти телебачення 9 Травня коливатиметься між неорадянським і малоукраїнським...