Ми поглинаємо, нас поглинають...
Услід за російськими естрадними зірками і політологами до України телевізійно-передвиборної потяглися і політичні співчуваючі. Заступник голови Держдуми Росії Володимир Жириновський став, мабуть, найскандальнішим візитером політичного сезону. Телеканали показували візит цього політичного актора як ексклюзивний цирковий номер, не коментуючи дії і слова громадянина чужої країни, який перебував у нас нібито у гостях. Можливо, тому, анонсуючи сюжети про Володимира Жириновського, телеканали користувалися евфемізмами, називаючи вульгарне хамство епатажністю.
А чому? Якщо розглядати Володимира Жириновського як «медійне» явище, то, напевно, тому, що у нас у його ніші надто слабка конкуренція, а ринок ємкий. До подібного висновку, але вже на прикладі проблем зі створенням українських телесеріалів прийшли експерти програми «Четверта влада» на УТ-1. Аудиторія програми Олександра Савенка практично розділилася надвоє, з’ясовуючи, від кого залежить розквіт української кіно- і телеіндустрії. Сьогодні, як можна було зрозуміти з визначень, що подаються, і коментарів, у нас немає ані кіно, ані пов’язаної з ним індустрії. Але одні вважають, що це має непокоїти державу, а інші бачать можливий перелом у кіносправах тільки у тому випадку, якщо створенням кіно- і телепродукту зацікавиться бізнес, побачить у ньому щось, що приносить прибуток, щоб укладення коштів було виправданим. У Росії, яка тільки минулого року випустила близько 250 одиниць цього продукту, на кіно і телебаченні давно і активно заробляють. У тому числі, і з нашою допомогою. Тому що Україна в плані поглинання як якісних, так і не дуже серіалів — надто хороший ринок і слабкий конкурент. Хоч наша операторська школа була кращою в СРСР і тримає марку сьогодні, наші актори, на думку одного з учасників ток- шоу, не в змозі конкурувати з московськими колегами, за винятком п’яти-семи осіб. Однак друга частина студії делікатно не погодилася з тим, що «українська акторська школа жахлива», акцентуючи увагу на тому, що «нашим акторам просто потрібно дати шанс». А українські серіали, на думку представників теле- і кіномистецтва, можуть і мають бути. Зокрема, як було сказано, телесеріал про життя українського села «виглядав би не гірше «Просто Марії». Зразок, правда, старуватий, але хоч є намір.
Зовсім інший погляд на перспективи української культури у Андрія Данилка, який побував «У гостях у Дмитра Гордона» (УТ-1). Він, правда, говорив «про естрадників». У цій сфері, за словами Данилка, наші у Росії — кращі за всіх. Хоч тут, в Україні, про це чомусь говорити не прийнято. Той же Андрій Данилко і «ВІА ГРА» — найбільш гастролюючі й успішні, але, як зазначив творець Вєрки Сердючки, «я щасливий, що ми там не живемо». За його відчуттями, різниця між Києвом і Москвою — як між Лондоном і Нью-Йорком. У нас не так суєтно, тепліші взаємини, щирiше спілкування, менше немотивованої агресивності. Жити краще тут. Працювати поки що вигідніше там — і естрадникам, і операторам, і режисерам, і сценаристам. Непатріотично? Дивлячись як подивитися.
Ще про одне історичне для України «поглинання» розповіли телеглядачам правдошукачі «Подвійного доказу» («1+1»). Вони цього разу досліджували обставини навернення сьогоднішньої України у християнство. Вибір східного православ’я, на думку експертів цієї програми, був непростим і навіть дещо детективним, хоча й сьогодні є ті, хто вагається у тому, що він був правильним. Протягом телевізійного розслідування «сплила» і тема релігійного лицемірства і його джерел. Надто багатообіцяюча тема. Однак висновок Вахтанга Кіпіані, одного з ведучих програми, про те, що «навернення дикуна у християнство — це перетворення християнства на дику віру», не можна назвати безперечним. Злиття і поглинання (не тільки у релігії) — звичайний еволюційний процес, що супроводжується опором як тоді, так і сьогодні. Цікаві не тільки наслідки, але і мотивації подібних рішень. Особливо мотивації вождів, які прирікають націю на нові повороти у своїй історії.
