Михайло Комаров: спроба спротиву

В історії української літератури можна знайти чимало прикладів жорсткого ставлення російської цензури до нашої книжки та журналу. Однак особливо показовою можна назвати історію упорядкування та спроб подолання цензурної заборони двох південноукраїнських альманахів від письменника, критика, бібліографа і фольклориста Михайла Комарова — «Розмова» та «Заволока». По-перше, тому що ці книжки заборонили, попри відсутність законних цензурних підстав, і твори відомих письменників Лесі Українки, Івана Карпенка-Карого, Михайла Коцюбинського та ін. тривалий час не були надрукованими, а по-друге, тому що упорядник та видавець не зневірився, а вимагав від цензури публічних пояснень.

ПЕРША СПРОБА

Перший альманах Комарова («Розмова. Одеський літературно-етнографічний збірник на 1889-й рік», що складався із двох частин (літературної — шість оповідань, одна повість, одна комедія, тридцять поезій; етнографічної — збірка народних приказок та загадок), був поданий до одеської цензури у серпні 1889 року. А вже 17 листопада цього ж року книжку цілковито заборонили. Примітно, що місцева одеська цензура збірник пропустила і рекомендувала Головному управлінню у справах друку (м. Санкт-Петербург) також дозволити його друк. У Санкт-Петербурзі ж, ретельно вивчивши зміст запропонованої книжки, її заборонили. Повідомляючи одеську цензуру про негативний вердикт щодо збірника «Розмова», петербурзькі цензори навіть не вказали причини цього рішення.

Наприкінці січня 1890-го року Комаров отримав офіційну довідку про заборону альманаху. Але, на відміну від більшості тогочасних видавців та упорядників, він не сприйняв негативне рішення як істину в останній інстанції, яка не підлягає оскарженню, а спробував боротися проти цензора, вимагаючи дозволу друку. Він звернувся у Санкт-Петербург, до Головного управління у справах друку, з проханням пояснити «мотивы и соображения, послуживши основанием к воспрещению сборника». 31 січня 1890 року йому прийшла офіційна відповідь з посиланням на «особо изданные для внутренней цензуры постановления», зокрема з акцентом на статтю «113 ст. устава о цензуре и печати от 1886 г.». Комарова таке пояснення не задовольнило, адже насправді чинні на той час заборони не стосувалися белетристики.

Вимагаючи надати дозвіл на друк збірника, Комаров розпочав тривале листування з управлінням. У наступних листах він посилається на апробацію одеського цензурного комітету, мовляв, на місцевому ж рівні зауважень до рукопису книжки не було — то чому ж у столиці заборонили? Далі видавець і взагалі зауважив, що згадана управлінням ст. 113 немає жодного стосунку до альманаху «Розмова». Більше того, припускаючи, що заборона збірника теоретично могла б бути обґрунтована актом 1876 року, Комаров відразу ж зауважує, що й цей документ передбачав винятки для красного письменства. Свідомо наголосивши на тому, що всі твори, подані до збірника, «вполне благонамеренны», він укотре вимагав дозволити-таки друк. Однак і цього разу збірник заборонили. Літературний оглядач Костянтин Копержинський, який досліджував суперечку Комарова з цензурою, констатував: «Заборона сталася аж ніяк не з огляду на зміст поодиноких, уміщених до альманаху творів, а власне тільки через те, що колективний виступ українства, навіть з аполітичним, безневинного змісту, але гарним збірником принципово суперечив «видам правительства».

Насправді ж цензура знала що саме забороняла, адже збірник «Розмова» цілком міг стати помітним явищем у літературному житті не лише півдня, а й усієї країни. Він уміщував твори як відомих письменників (Лесі Українки, Івана Карпенка-Карого, Бориса Грінченка, Івана Нечуя-Левицького та ін.), так і менш знаних, але талановитих авторів (К. Подоленко — псевдонім Кирила Стиранкевича, Кость Ухач-Охорович та ін.)

ДРУГА СПРОБА

За кілька років, розпочавши наступне тривале листування, М. Комаров намагався отримати від цензури дозвіл, чи принаймні ґрунтовне пояснення щодо відмови на друк упорядкованого ним нового альманаху. Цей збірник, названий «Запомога», мав благодійну мету: виручені з продажу гроші упорядник планував віддати на боротьбу з голодом 1891 — 1893 рр.

Як і попередній альманах, «Запомога» складалася з творів як відомих авторів (Дмитра Марковича, Олександра Кониського, Михайла Коцюбинського, Івана Карпенка-Карого та ін.), так і незнаних широкому загалу талановитих письменників. Зі збірником упорядник знову легко пройшов місцеву одеську цензуру. Але потім понад три місяці книжка пролежала у Головному управлінні у справах друку. Столичні цензори навіть не зважили на благодійне спрямування збірника, повністю його заборонили. Не погоджуючись з таким рішенням, Комаров вирішив не дискутувати з цензорами й цього разу послав скаргу відразу ж міністру внутрішніх справ, у якій пояснив суть своїх претензій та відсутність законних підстав для заборони. Утім, міністр, звісна ж річ, на лист не відповів. Не бажаючи розбиратися у суті питання, високий чиновник «спустив» його «вниз» — у все те ж Головне управління у справах друку. По суті, він доручив цензорам самим себе перевірити у питанні об’єктивних претензій щодо заборони українського збірника. 5 жовтня 1892 року Комаров отримав відповідь від Головного управління у справах друку, в якій йшлося про те, що його прохання визнано... «не подлежащим удовлетворению».

Цензура знову «зарубала» альманах...

Ґрунтовна робота над двома поспіль збірниками — упорядкування, вичитка та редагування, листування з авторами, пошук видавництва та домовленість про реалізацію, яка тривала кілька років, цензурою була зведена нанівець. І це при тому, що в обох випадках, готуючи збірники до друку, Комаров власноруч вдавався до цензури, щоби «пом’якшити» зміст книжок. Зокрема, з «П’ятизлотника» М. Коцюбинського він виключив сцену правлення податку. А щоб отримати дозвіл на друк «Розмови», як зауважує дослідник Володимир Герасименко, «увесь матеріал, що вступав до зазначеного альманаху, надзвичайно пильно, навіть суворо фільтрувався з боку Одеської громади. Власне кажучи, попереду казенної цензури була встановлена своя — громадська».

Підтвердження активної самоцензури можна знайти в кореспонденції М. Комарова. Так, у листуванні з Б. Грінченком він неодноразово зізнавався, що «причісував» свій збірник «Розмова», щоби його не заборонила цензура. Як приклад, Комаров порівняв свій майбутній збірник зі «Степом» та «Складкою», високо їх оцінивши. «В цензурі не матимуть до чого причепитися, а в харківській «Складці» та херсонському «Степу» були речі навіть дуже гострі, звичайно з погляду теперішньої цензури», — писав М. Комаров у березні 1889 року.

Отримавши двічі відмови, Комаров, зрештою, доходить висновку про свідому заборону його збірників, незважаючи на цензурні акти, які їх мали б дозволити. Книжки забороняли тільки через те, що вони несуть українськість. «Невозможно допустить, чтобы из числа более 100 произведений, представляемых на рассмотрение чрезвычайной цензуры, не нашлось ни одного, удовлетворяющего требование цензуры» — підсумовує упорядник.

Своїми невтішними спостереженнями щодо непростої ситуації з українською книжкою в Росії М. Комаров поділився з читачами «Правди». У замітці «Вісті з Одеси» він повідомляв про заборону літературно-етнографічного збірника «Розмова» так: «Тутешня цензура, як ми чули, довго тримала збірник та врешті не знайшла в ньому нічого протизаконного і послала в Петербург, в «Главное управление по делам печати», котре, незважаючи на дозвіл тутешньої цензури, цілком заборонило збірник, дарма, що там були навіть і такі речі, котрі вже надруковані або раніше дозволені цензурою, як-от наприклад, комедія Карпенка-Карого «Мартин Боруля»... редактор цього збірника подав скаргу, але на сю скаргу відобрав таку саму одповідь, які редактори одеських газет: «аткланіть», чи «адставіть без наследствій» і то без жодних мотивів, як вони, звичайно, водиться по російській конституції».

Дослідники констатують, що з громадсько-історичного погляду російському урядові в другій половині XIX ст. вдалося затримати природний розвиток української національно-культурної думки та творчості щонайменше на три десятиліття. А згаданий уже дослідник Герасименко доходить такого висновку: «Своїми жорсткими заборонами уряд ввів увесь український культурно-літературний розвиток у рамці етнографічного матеріалу, щоби таким чином і думка, і мова не піднеслися до значення солідного культурного чинника, що міг би дорівнювати по своєму стану до тодішніх розвинених культур».

Лише значно пізніше після невдалих спроб Комарова видати літературні збірники у російському ліберально-політичному журналі «Русская мысль» Микола Фабрикант відвертою статею «Краткий очерк из истории отношений русских цензурних законов к украинской литературы» (1905. — Кн. 3) привідкриває «завісу» непростих стосунків російської цензури та українських книжок і преси.

«Украина была бы сравнительно счастливая, если бы цензурные законы применялись по отношению к ней хотя бы в такой степени, как к Великороссии, к Польше, Финляндии. Так как для Украины всегда издавались в России специальные цензурные законы, применявшиеся с драконовской жестокостью не в пример прочим народностям, — пише автор. — По присоединении Украины к Москве, последняя очень недружелюбно отнеслась к частным украинским типографиям, появившимся впервые в Киеве, Чернигове, — и вот последствием такого недоверия и подозрений послужило то, что в московском царстве впервые появилась цензура и главным образом для Украины».