На межі двох світів
Чи змінилося ТБ після революції та початку війни? Погляд волонтерівНезалежність — цінність, яку неможливо здобути назавжди, її доводиться відстоювати постійно. Переконатися у справедливості цієї простої істини на власному, часом гіркому, досвіді українцям довелося впродовж останніх двох років. За те, що Україна досі є незалежною й 24 серпня матиме змогу знову святкувати своє головне національне свято, окрім, зрозуміло, військових, варто передусім подякувати вітчизняним волонтерам. Саме цей новий, не надто великий, але напрочуд активний клас українського суспільства, який зародився ще під час Майдану, підставив плече державі в найтяжчу хвилину. І сьогодні, попри складну економічну ситуацію, волонтери знаходять можливості забезпечувати військових всім необхідним.
Яким нове українське суспільство бачить себе на екрані? Чи адекватно телеканали висвітлюють бойові дії та життя військових, зокрема й тих, хто повернувся з передової? Про які цінності та ідеї варто було б говорити з телеаудиторією на День Незалежності? Про це, а також про власні телесмаки в межах традиційної рубрики «Дню» розповіли ті, хто щодня перебуває на межі двох світів, — світу мирних українських міст і світу передової.
«ПРО КРИМ З ЕКРАНІВ ЗГАДУЮТЬ ЛИШЕ В РІЧНИЦЮ АНЕКСІЇ»
Олександра ДВОРЕЦЬКА, координатор ініціативи «Восток SOS»:
— На мою думку, ТБ не встигає за змінами, які відбуваються в суспільстві. Воно продовжує грати за старими правилами. Досі ми бачимо на екранах постановочні політичні ток-шоу, які фактично підміняють собою реальність.
Якщо перебуваючи в Києві можна потрапити на центральні канали з будь-якою ініціативою чи протестом, то в областях ситуація інша. Регіональним кореспондентам доводиться докладати дуже багато зусиль, щоб на їхні теми звернули увагу. Саме тому загальнонаціональні канали, окрім, звісно, бойових дій на сході, здебільшого висвітлюють життя столиці. Побачити ж, що відбувається в Кіровограді, Миколаєві чи Херсоні, глядач можливості не має. Серед іншого, саме тому в українців часто відсутнє відчуття, що ми живемо в одній країні. Переконана, що відсоток регіонального контенту в сітці мовлення має бути більшим.
На жаль, все менше уваги телеканали приділяють темі Криму — вона відійшла навіть не на другий, на п’ятий-шостий план. Коли в березні була річниця анексії півострова, дуже багато журналістів звернулися з проханням про коментар. Усе це нагадувало ситуацію, коли родичі, які впродовж року не виявляли до тебе жодного інтересу, на день народження надсилають смску з якимось банальним привітанням. Відверто кажучи, було доволі неприємно. Уже в квітні, травні із запитаннями щодо Криму ніхто не звертався...
Універсальне завдання для телевізійників і журналістів загалом — показувати правду, хоч якою б вона була. Адже це спонукає суспільство не мовчати, а владу — діяти. Якщо відбуваються обстріли і є жертви, якщо евакуація потрібна, але вона не проводиться, — говоріть про це. Це, зокрема, має велике значення й для роботи волонтерів. Люди дивуються: «Навіщо ви просите про допомогу, якщо все добре?» Більшість, наприклад, часто не уявляє собі реальної кількості переселенців, які потребують допомоги. Переконана, що журналістам навіть не варто зважати на російську пропаганду, яка може використати той чи інший сюжет у своїх цілях. Зрештою, вони завжди можуть щось вигадати й без цього.
Загалом діяльність волонтерів дуже залежить від роботи журналістів, і я вдячна за ту підтримку, яку вони нам надають. Сюжет на ТБ часом дуже допомагає знайти необхідні ресурси. Водночас нерідко телевізійники звертаються з доволі дивними проханнями — наприклад, знайти дитину, на очах якої загинув її пес... Зрозуміло, що для ТБ потрібна певна «картинка», але часом здається — ці люди живуть у паралельному світі й не розуміють, що, наприклад, відчували ті, хто перебував під обстрілами, — деяким із них взагалі дуже складно про це говорити.
Зрозуміло, що після півтора року війни у суспільства є запит на хороші новини. Почувши, що все добре, люди в Києві вирішують для себе: можна й далі жити у своє задоволення, «тусуватися» клубами. Але ж проблеми тих, хто живе на лінії фронту, це жодним чином не вирішує! Навпаки — коли вони бачать, наскільки «картинка» в телевізорі відрізняється від їхньої реальності, це лише віддаляє їх від решти України.
На ТБ має бути баланс — слід розповідати про хороше й погане, сумне та веселе. Звісно, кожен глядач повинен мати можливість сам обирати контент. Хоча, як на мене, якщо десь відбуваються обстріли й гинуть люди, то це — не дуже хороший час, щоб розважатися... Зрештою, канали мають певним чином реагувати на те, чим живе країна загалом. Київ сьогодні, як і більшість інших регіонів, майже не бачить війни. Про неї згадують лише, коли бачать переселенців або жалобну процесію...
Загалом телевізор не дивлюся — навіть не маю його вдома. Зрідка доводиться, хіба десь у гостях. Деякі програми переглядаю в Інтернеті. Подобаються прямі ефіри на Hromadske.tv, в яких можна побачити «непричесану» реальність — без правок і монтажу. Найцікавіше — коли в студію приходять чиновники. Це дещо відрізняє їх від інших політичних ток-шоу з властивою їм штучністю.
«НАЙВАЖЛИВІШІ ДУМКИ НЕ ПРОХОДЯТЬ ЧЕРЕЗ РЕДАКЦІЙНІ ФІЛЬТРИ»
Кирило СЕРГЕЄВ, голова ВГО «Товариство ветеранів АТО»:
— Вітчизняне телебачення відстало в часі — попри всі драматичні події в країні, за останні півтора року я не побачив суттєвих змін. Домінують ті ж самі ідеї, погляди, підходи, що й п’ять-сім років тому, — так, ніби люди, країна зовсім не змінилися. Це стосується як новин, так і ток-шоу. Саме тому особисто я вмикаю телевізор лише заради того, щоб разом із сином подивитися мультики. Навіть розважальні шоу дивують своєю банальністю та низьким естетичним рівнем. Коли слухаєш нашу «культурну еліту», складається враження, що ми з ними живемо в різних країнах. Я не закликаю скасувати на час війни всі розважальні програми — вони повинні бути. Але є великі питання до їхньої якості. Несприйняття викликає, наприклад, повсюдна, позбавлена будь-якого смаку, експлуатація сексуальності. Це нагадує бенкет під час війни.
Не можу сказати, що в каналів зник інтерес до бойових дій на сході. Ця тема — досі одна з перших. Проблема — в розділенні головного та другорядного. Часто телевізійники схильні спрощувати важливі питання. Можу говорити про це, зокрема й з огляду на власний досвід спілкування з ними. Нерідко редактори монтують інтерв’ю таким чином, щоб підлаштувати його під якусь власну, заздалегідь сформульовану, ідею. Від багатьох колег із ветеранських і волонтерських організацій доводилося чути нарікання на те, що через ТБ дуже важко донести до суспільства найбільш важливі думки, — вони не проходять через редакційні фільтри. Натомість на першому плані опиняються другорядні речі. Намагаємося ламати цю стіну, говорити журналістам про важливість тієї чи іншої тези, але результат є не завжди.
Яскравий приклад — висвітлення мобілізації. Більшість експертів наголошували, що всі проблеми тут пов’язані з хибністю самої системи. Наприклад, згідно із західними методиками, при оголошені часткової мобілізації кожна людина одразу знає — підпадає вона під неї, чи ні. Адже зазвичай викликають резервістів лише певного року народження. В Україні ж, попри те, що мобілізація була частковою, в «зоні ризику» опинилося все чоловіче населення. Про такі важливі речі з екранів, здається, не говорили взагалі. Натомість журналісти підійшли до теми поверхово, повторюючи повсякчас тези про «нестачу патріотизму» або «бажання громадян зберегти роботу».
Найважливіші проблеми, з якими стикається сьогодні Україна, — в деталях. Хоча на поверхні все може виглядати гарно, дуже часто система не працює. Щоб з’ясувати — чому, доводиться заглиблюватися, вчитуватися в той чи інший закон, адже нерідко все залежить від однієї коми. Журналісти ж спрощують собі завдання, шукаючи, хай і неправдиве, зате найбільш легке й зрозуміле для широкої аудиторії пояснення. Зрештою, не в змозі побачити суті речей, суспільство ходить по колу. Щоб уникнути цієї пастки, найбільш прогресивна частина українців взагалі відмовляється від телебачення, надаючи перевагу Інтернету.
Переконаний, що вітчизняні канали повинні повернутися до суспільства обличчям й докорінно змінити формат своїх програм. Інколи, спостерігаючи за тим чи іншим ток-шоу, складається враження, що люди зібралися там, щоб просто поспілкуватися між собою. Телеаудиторія ж опиняється в ролі випадкового свідка.
Якщо говорити про реабілітацію ветеранів АТО, то чи не найважливіша нині проблема — брак інформування. Військові, які повертаються зі сходу, часто не знають про доступні варіанти реабілітації; не знають, куди конкретно слід звертатися. Через загальну роз’єднаність суспільства, зокрема й громадських організацій та державних інституцій, бійцям дуже важко зорієнтуватися. Вочевидь, частка відповідальності за це лежить і на телебаченні.
«НА ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ПЕРЕДУСІМ ТРЕБА ПРИВІТАТИ ВІЙСЬКОВИХ»
Анна САНДАЛОВА, голова правління Благодійного фонду «Підтримай армію України»:
— Телевізор вмикаю один раз у два місяці — щоб згадати, що він зламаний. Новини дізнаюся з Інтернету, причому переважно не з медіа, а з повідомлень друзів і колег, волонтерів і військових. Востаннє системно дивилася ТБ, коли показували трансляції з Майдану. У певний момент воно просто перестало відповідати моїм запитам.
Наскільки мені відомо, значна частина телеканалів обрала для себе песимістичний шлях «всепропальщиків», поширюючи серед українців депресивні настрої. На мою думку, це доволі негативна тенденція, адже у свідомості громадян, які все ще довіряють телебаченню, складається викривлена картина світу.
Суспільство нині потребує якомога більше різноманітної інформації щодо подій на сході, життя військових тощо. Адже люди все частіше починають забувати про те, що в країні триває війна, й віддають пріоритет власним побутовим проблемам.
Незабаром Україна відзначатиме День Незалежності. Дехто нині дозволяє собі критичні зауваження щодо майбутніх святкувань, урочистого параду на Хрещатику тощо. Переконана, що це — неправильна позиція. Незалежність — наша найвища мета, отже, цей день — свято Української Мети. В першу чергу маємо привітати військових, які воюють в АТО. Адже для них День Незалежності має особливе значення, вони відчувають його зовсім по-іншому. Можливість пройти урочистою ходою Хрещатиком має для ветеранів велику цінність. Таким чином вони щонайменше можуть нагадати іншим українцям про те, що відбувається на Донбасі. Знаю, що підготовка до святкувань триває й безпосередньо на передовій. Хотілося, щоб телеканали врахували все це при підготовці святкових ефірів, адже військові їх також дивитимуться. Знаю про це, бо неодноразово бачила невеличкі телевізори на позиціях — часом, щоб вони працювали, бійцям доводиться вдаватися до хитромудрих технічних пристосувань.
Як «піарщик», знаю, що найбільше досягнення будь-якої піар-кампанії — максимальне залучення телеканалів. За півтора року роботи волонтером я не докладала задля цього жодних зусиль. Попри це, телевізійники завжди поруч, навіть на передовій. Нерідко вони запрошують нас до своїх студій або ж самі приїжджають на склад. Така допомога має велике значення для нашої роботи, й ми її дуже цінуємо!
«ВІТЧИЗНЯНІ КАНАЛИ НЕ ЗАОХОЧУЮТЬ ДО ПАТРІОТИЗМУ»
Дана ЯРОВА, волонтер, радник заступника міністра оборони України:
— Телевізор майже не дивлюся — після початку бойових дій на Донбасі на це не вистачає часу. Дратує, що досі показують російські серіали. Це — неправильно. На жаль, істотних змін в сітці мовлення після Революції Гідності я не помітила. Мені здається, за цей час вже можна було зняти не один патріотичний серіал про наших військових, про події на Майдані або навіть про нову поліцію. Чому цього досі не було зроблено, не розумію.
Пам’ятаю, канали продовжували показувати розважальні програми навіть у ті періоди, коли на сході тривали активні бойові дії й щодня гинуло багато людей. Мене це дуже дивувало. Чи доречний такий контент зараз, коли начебто триває «перемир’я», але при цьому ми й далі втрачаємо бійців, мені сказати складно...
Якихось випадків відверто викривленого висвітлення моєї діяльності або перекручування слів я не пригадую. Водночас нерідко помітне бажання журналістів показати волонтерську роботу під певним кутом — вочевидь, прослідковується вплив на канали певних політичних сил. Особливого поширення останнім часом ця тенденція набула на «1+1».
На жаль, програми українських каналів не заохочують до патріотизму. Практично відсутня будь-яка виховна робота щодо глядачів молодшого віку. Але ж саме вони й дивляться телевізор! Вважаю, що відповідальність за це лежить як на власниках, так і на відповідних державних структурах.