Надія Савченко і перші учні
Режими, подібні путінському і гітлерівському, абсолютно непереможні, коли проти них виступають люди, які діють раціонально. Мюнхенська змова, Мінські угоди — адже це все дуже розумні раціональні речі, чи не так? Як же можна дратувати навіженого маніяка і тим самим ввергати народи в бійню? Насправді умиротворення агресора все одно призводить до бійні, тільки набагато більшої.
Тоталітарна машина дає збій лише тоді, коли в її жорна потрапляє людина, яка мислить і діє ірраціонально, всупереч здоровому глузду і життєвій логіці. Людина, здатна пожертвувати життям заради чогось, що не можна помацати, з’їсти або вдягти. Заради своїх принципів і переконань. Інакше кажучи — герой. У випадку з Путіним йому пощастило нарватися навіть не на героя, а на героїню, що для нього абсолютно катастрофічно, оскільки виставляє його в абсолютно огидному світлі.
І вже нікому не важливо, що Путін особисто не розробляв ідіотського плану, суть якого була в тому, щоб захопити в полон військовослужбовця української армії, насильно вивезти до Росії, а потім судити зокрема за незаконний перехід кордону. Військовослужбовець виявився жінкою, а у жінки виявився сталевий характер, який переламав ситуацію. І тепер усе оголилось, і всьому світу стало зрозуміло, що немає ніякого суду — на сцені пряме протистояння двох: Надії Савченко і Володимира Путіна.
Адвокати Савченко легко розбили всі нашвидку зліплені безглузді обвинувачення, а сама Савченко, оголосивши сухе голодування, взяла Путіна за горло, поставивши його перед вибором між двома для нього неможливостями. Або він її відправляє до України живу і відносно здорову, і в цьому випадку в його підворітній системі координат проявляє слабкість, втрачає імідж крутого хлопця, або Україна все одно отримує свого Героя і депутата ПАРЕ, але вже посмертно. І в цьому випадку він особисто стає вбивцею молодої жінки, причому злочин скоюється на очах у всього світу, і жодних доказів нікому не знадобиться.
Протистояння «Савченко — Путін» стало сьогодні головною світовою новиною. Провідні світові ЗМІ пишуть про це протистояння на перших шпальтах. «Лейтенант Савченко стала головним міжнародним символом опору, який Київ проявляє сусідові-хулігану», — такий головний висновок робить колумніст TheWallStreetJournal. І такою є сьогодні загальна тональність публікацій у головних світових медіа.
Уряди США, Німеччини і Франції вимагають від Путіна відпустити заручницю. Вимога 57 депутатів Європейського парламенту ввести проти Путіна персональні санкції вже зробила його ізгоєм, незалежно від того, буде її реалізовано чи ні. Світ постав наразі так, що будь-який європейський політик, зустрічаючись із Путіним, просто не зможе не вимагати від нього звільнення Савченко, інакше цей політик буде підданий обструкції у себе вдома.
Надія Савченко змогла спростити ситуацію до чорно-білої, прибрати півтони і звести до протистояння добра і зла. І кожен, хто, будучи навіть непричетним до її викрадання й організації неправедного судилища, публічно висловлюється за підтримку цих злочинів, назавжди псує собі некролог.
Серед тих, хто втратив можливість промовчати, — міністр закордонних справ Сергій Лавров, який заявив, що до Савченко не пустили українських лікарів, оскільки вона «зухвало поводилася на суді».
Політолог Сергій Марков у своїй колонці в «Известиях» дуже радіє, що в Росії відбувається цей суд, вважає його дуже важливим позитивним явищем. Найбільше політолога Маркова обурюють ті, хто в Росії захищає Савченко. «Ті, хто закликає до звільнення Надії Савченко, закликає до свободи масового терору проти мирних жителів, закликає, щоб неонацисти мали право вбивати росіян», — заявляє політолог Марков. Утім, під час кожного виступу політолога Маркова мимоволі хочеться поставити йому запитання шварцовського Ланцелота: «Навіщо ти виявився першим учнем, скотино така?».
Зазначаються у справі Савченко і ті, хто, будучи «кримнашевцем», в особливому людоїдстві начебто помічені не були. Письменник Сергій Шаргунов в «Особом мнении» на «Эхе Москвы» говорить, що він особисто не знає напевно, винна Савченко чи ні. Але йому чомусь не подобається, що вона, будучи офіцером української армії, поїхала на територію України боротися за відновлення цілісності своєї країни. Письменникові Сергію Шаргунову це представляється достатньою підставою, щоб люди перестали захищати Надію Савченко. «Я закликаю не ліпити заполітизовано ікону святомучениці із жінки з позивним «Пуля», — резюмує письменник Сергій Шаргунов.
Можна зрозуміти людей, які не виступають публічно на підтримку Савченко. У сьогоднішній Росії це не цілком безпечно. Але відомі люди, які своїми іменами і підписами підтримують розправу над Героєм України, вчиняють необачно. Відмитися потім буде важко, а в більшості випадків — неможливо. А потреба така може виникнути набагато швидше, ніж здається «першим учням».
Надія Савченко — найголовніший заручник путінського режиму. Найголовнішим заручником радянського режиму на його останній стадії був Андрій Дмитрович Сахаров, який також став символом опору, так само, як і Савченко, оголошував голодування. Його цькували у радянській пресі, як Савченко цькують сьогодні в російському офіціозі.
1973 року один за другим з інтервалом у два дні в газеті «Правда» з’явилися дві ганебні колективні епістоли: «Лист сорока академіків» від 29.08.1973 і «Лист письменників» від 31.08.1973. Зміст обох листів немає сенсу цитувати або переказувати. «Клеймим позором», «гневно осуждаем» — і ось це все, що потім через 30 років спливло в листах «діячів культури», які вимагали суворого суду над Михайлом Ходорковським, а ось тепер, ще через 13 років — ще суворішого суду над Надією Савченко.
Ми не знаємо, чим закінчиться історія з Надією Савченко і з тими, хто рветься в «перші учні» в її цькуванні. Чим закінчилась історія Андрія Сахарова, відомо в деталях, причому ці деталі не лише особистої долі великого вченого і правозахисника, але й тих, хто брав участь у його цькуванні. «Академічний донос» у «Правді» 1973 року підписали, як уже наголошувалося, 40 академіків. Коли потрібно було повторити 1983 року, в підлості погодились узяти участь лише четверо академіків: Прохоров, Скрябін, Тихонов і Дородніцин. Решта, очевидно, вирішили все-таки дещо відсунутись, оскільки, коли вони 1973-го підписували гидоту, Сахаров був на свободі, а 1983-го він був уже три роки в Горькому і вже провів своє перше 17-денне голодування. Всі підписанти «листа чотирьох», як і об’єкт їхнього цькування, вже залишили цей світ. Усі четверо — дуже великі учені, а Олександр Михайлович Прохоров і взагалі лауреат Нобелівської премії. Але у кожного з них у біографії, поруч із довгим переліком наукових заслуг, вічною брудною плямою лежить ганебний рядок: «Входив до числа чотирьох академіків, які підписали листа «Коли втрачають честь і совість» із засудженням академіка Сахарова».
Письменників, які брали участь у тому цькуванні, було трохи менше — 31 підпис. Там був конкурс «перших учнів», на чолі з найпершим — Сергієм Міхалковим. Але, поруч із Грибачовим, Марковим, Сурковим і Шолоховим, чиї підписи були доволі органічними під доносом, там був Василь Биков, який від самого початку виглядав доволі дивно в цій компанії. Василь Володимирович 32 роки жив із цією плямою на своїй бездоганній репутації фронтовика й одного з найчесніших радянських письменників. І лише в автобіографії «Довга дорога додому», яка вийшла 2002 року, зміг пояснити, що підпис під підлим текстом було поставлено без його відома.
Режими фашистського типу смертні. Причому, як добре відомо з історії, смертні раптово. Путінський режим не стане винятком. Тому людям розсудливим є сенс уже нині дистанціюватися від таких найогидніших його проявів, як розправа над Надією Савченко. Не варто в цій справі вибиватися в перші учні.
