Наші перемоги й чужі вибори
Дві основні розваги подарували нам минулі вихідні: бій Кличка й вибори в Росії.
У неділю вранці країна прокинулася раніше, ніж зазвичай — «1+1» транслював з блокованого негодою Нью-Йорка бій Віталія Кличка з Кірком Джонсоном. Слід зазначити, що, незважаючи на сніжну блокаду, в залі навколо рингу вільних місць не було. І, як зауважив через день спортивний коментатор цього каналу, давно в одному місці Америки не збиралося стільки українців. Серед любителів боксу, які з’їхалися, щоб подивитися багатообіцяючий поєдинок, наші земляки й представники української діаспори становили майже третину. Їх було й видно, й чути навіть телеглядачам — стільки шовку, розфарбованого в кольори українського державного прапора, вдається побачити не часто. І Кличко вболівальників не розчарував. Нехай злі язики нарікають на надто швидке закінчення спортивного дійства, нас він задовольнив.
А от вибори до російської Держдуми в черговий раз підтвердили, що «в Россию можно только верить» . Проте, якби не останній візит Чубайса, під час якого він відкрив нам очі на майбутнє наших (поки) обленерго, серед тих, хто спостерігав за завершальним етапом російської виборчої кампанії, було б значно менше упереджених. Тепер, після очевидної поразки інтелігентських партій в Росії, намагаємося зрозуміти, проти чого проголосували росіяни, що виявилося зайвим у неологізмі «ліберальний імперіалізм» — «імперіалізм» чи все-таки «ліберальний»? Проте, гадаю, для України якраз особливої різниці немає. З двох варіантів стратегій розвитку відносин з Україною, представлених Чубайсом, один з яких «Тузла», а другий — його, енергетичний, нам не підходить жоден. А росіяни якраз у відстоюванні своїх національних інтересів єдині, й внутрішньопартійні розбірки на їхній зовнішній політиці практично не позначаються. Що стосується висновку про те, що інтелігенція в Росії в черговий раз програла, то слід враховувати, що Росія — це не лише дві столиці й «Золоте кільце». Може, надто «вузький круг цих людей», а може, далося взнаки вічне прагнення цієї різної країни до подібності «освiченої монархії». Причому й тут просвіта не є визначальною.
А от Москва собі не зрадила — Лужков завжди, Лужков скрізь, «до дней последних донца». І нічого, й Церетелі йому пробачили, й ще багато чого такого. Тільки черговий теракт з черговими жертвами дещо затьмарив перемогу нового старого мера російської столиці, нагадавши росіянам про Чечню, про яку протягом передвиборної кампанії вважали за краще не говорити. Навіть здавалося, що Росія раптом прониклася буддизмом, популярним на частині її території, — зокрема в Якутії й Бурятії, й розраховує, що «якщо довго сидіти на березі річки, можна побачити труп ворога, що пропливає мимо». Тепер, напевно, вичікувальна позиція знову зміниться безпощадно агресивною, тому що російські розмови про інтелігентність і гуманність закінчуються там, де починаються розмови про Чечню.
Дуже доречним виявився показаний у понеділок у «Документі» фільм про Солженіцина та його подальше обговорення. Складна й неоднозначна, як сама Росія, особистість письменника, який став для народу на час пророком й ідолом, якому майже поклонялися, його висновки про легковажність і безвідповідальність російської інтелігенції, яка не один раз штовхала країну в довгі сірі десятиліття смути, виявилися сьогодні дуже своєчасними, й не лише для росіян. Росія, звісно, не Україна, але ми цей досвід повинні врахувати.
Про звірства рідної міліції розповіли ведучим і телеглядачам «Подвійного доказу» ті, хто пережив їх особисто. Високий міліцейський чин, що був присутній при цьому, все заперечував і демонстративно не погоджувався з почутим. До честі ведучих, вони знайшли можливість попередити про те, що стежитимуть за тим, як складається життя тих, хто знайшов у собі мужність розповісти про тортури в міліції, після виходу цієї передачі в ефір, «щоб воно не стало гіршим». І ось що цікаво: правозахисні організації давно кричать про тортури з боку правоохоронців, про те, що катують уже не тільки для того, щоб підвищити показники розкриваності, не тільки, щоб вибити «потрібні» свідчення, а й, трапляється, для того, щоб банально оббирати, а простіше, — грабувати невинних. І що? Та нічого. Тому гіркий висновок одного з ведучих про те, що в разі чого він у міліцію звертатися не стане, а буде намагатися «розрулити» ситуацію самостійно, давно не оригінальний у нашій країні. Просто не всі мають можливість або вважають за потрібне заявляти про це публічно. Адже про те, як захищає міліція наші права, народ дiзнається не від міністра внутрішніх справ, а від сусідів, знайомих і товаришів по службі. І ця «неліквідна» правда породжує тільки страх і бажання уникнути будь-яких контактів з тими, до кого ми мали б звертатися по допомогу в разі біди. І це також одна з причин суспільної депресії, що спостерiгається.
