Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Наслідки шоуменізації країни

Автор «Закритої зони», народний депутат Володимир АР’ЄВ розповів про своє бачення українського інформаційного простору
07 березня, 09:05
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Багато років тому Володимир АР’ЄВ був зіркою української тележурналістики. Але десять років тому він вирішив робити кар’єру в політиці. Сьогодні колишній тележурналіст є головою підкомітету з питань міжпарламентських зв’язків комітету Верховної Ради України у закордонних справах та віце-президентом Парламентської асамблеї Ради Європи. Але минулого року він несподівано вирішив реанімувати і запустити свою колишню авторську передачу «Закрита зона» — першу програму-розслідування в Україні, і сам став її ведучим.

Майже відразу навколо передачі почалися скандали, а на депутата-телезірку посипалися звинувачення у виконанні політичного замовлення. («День» нещодавно писав про один такий випадок)

Колишній журналіст, а нині політик погодився розказати нашій газеті, навіщо йому знадобилося повертатися на телеекран. Чи був телеведучий з депутатським мандатом щирим та відвертим — вирішувати нашим читачам.

«Я НЕ НАЗИВАЮ СЕБЕ ЖУРНАЛІСТОМ»

— Багато хто здивувався, що ти повернувся у журналістику. Чому взагалі тобі це спало на думку? Чому ти вирішив реанімувати програму «Закрита зона»?

— Коли я побачив, що ведучими на телебаченні є Рабинович, Савченко, Лещенко, Найєм, побачив, у якому напрямку все рухається, то зрозумів, що гібридна війна ведеться проти України не тільки засобами російського телебачення. Багато в чому вона трансформувалася в зовсім інші форми.

Я завжди казав, що на інформаційні виклики ми маємо відповідати дзеркально й адекватно. І тому вирішив, що, як тільки мені буде перша-ліпша пропозиція, я без вагань погоджуся на те, щоб доводити свою власну точку зору через телепрограму в тому форматі, про який вдасться домовитися.

Коли «Прямий» канал, ще на етапі свого становлення, запропонував мені робити передачу («Закрита зона». — Прим. авт.), я погодився. Єдине, що я сказав, що журналістську роботу я робити не стану — нехай теми і матеріали будуть журналістів, я можу лише надати якусь інформацію від себе й організовувати дискусію. Хто є модератором дискусії — журналіст чи хтось інший, — уже не так важливо. Ми бачимо, що модераторами дискусії можуть бути, наприклад, політологи.

Те, що я роблю, це відверто нежурналістські речі, але я ніколи й не намагався їх представити такими. Я не називаю себе журналістом. Я зараз не журналіст. І в журналістику класичну я вже не повернуся. Тому що я не буду ніколи сприйматися як незалежний журналіст. Будь-хто, хто пішов у парламент, назад повернутися до незалежної журналістики не зможе.

Так, (у своїх програмах. — Прим. авт.) я проводжу свою думку. Але в нас плюралізм, і кожен, хто хоче, може проводити свої думки.

Невже в країні немає нікого, хто може вести телепрограму, крім народного депутата?

— Може, і є. Напевно, у нас є журналісти, які можуть робити розслідування в чистому вигляді. Але запропонували мені      — робити програму із серйозними дослідженнями та дискусією. Менеджмент каналу запропонований мною формат влаштував, і ми підписали угоду.

Для мене це творча робота, за це я не отримую грошей. Можливо, канал через те мене й обрав, що мені не треба платити зарплату (сміється). І загалом програма має мінімальний бюджет.

Той факт, що менеджери каналу запрошують політиків, свідчить про те, що вони не займаються журналістикою. Замість цього в них такий мікс шоу-бізнесу та політичної діяльності.

— У нас до цього давно йшло. Подивиться: у Верховній Раді — з політиків роблять kind of celebrities. Фріки з якихось жовтих програм бігають по кулуарах без жодних перепон. Більшість запитань      — із серії «розкажіть анекдот», показують фотографію якоїсь голої баришні й запитують: «А що ви про це думаєте?». Таке враження, що ти прийшов до парламенту, а в кулуарах — вечірка, паті. І таке триває вже багато років. Переважна більшість журналістів, які серйозно працюють у парламенті, давно до цього звикли, і ніхто не обурюється на кшталт «що тут за клоуни».

Я, наприклад, зараз відмовляюся від проектів, які є розважальними. Я не хочу підтримувати цей тренд, що політики — це celebrities. Ні. Celebrities — це ті, хто на сцені.

Саме тому в нас виникають кандидати у президенти — Вакарчук, Зеленський чи ще хто-небудь — Вєрка Сердючка? — це наслідок шоуменізації країни. Я розумію, що я використовую ці тренди, але якщо таким чином я добиваюся до аудиторії, то я буду це робити.

«МИ ЖИВЕМО В ПАРАДИГМІ НАПІВВІЙНИ»

— Знаєш, чому виник скандал навколо програми про «агентів КДБ» Рибачука і Наливайченка? Тому що навіть ті люди, які вважають, що Україна має давати відсіч інформаційній агресії Росії, побачили в цьому сюжеті політичну передвиборчу боротьбу. Тобто нібито відвернулися від реальної загрози і почали боротися з людьми, які належать до «своїх», а не ворогів.

— Люди повинні знати, з ким вони мають справу, нехай роблять висновки. Я не кажу, що хтось поганий. Але для того щоб розуміти, де свій, де чужий, треба мати всю інформацію.

Дивно виглядає, коли тема давно неіснуючого КДБ несподівано стає актуальною, тим часом як навколо нас шарудить ФСБ, продовжує працювати «Россотрудничество»...

— А про «Россотрудничество» було в нашій попередній програмі.

І що? Воно працює і далі.

— Питання в іншому. Якщо ви подивитеся, моя програма йде з вересня. Там було дуже багато різних тем, яких у нас ніхто не порушує, крім мене. Я, наприклад, не пам’ятаю про «Россотрудничество» жодного іншого матеріалу.

Я особисто писала про те, що «Россотрудничество» стоїть за програмою «Дві країни — одна професія».

— Добре, хтось пише, але ці матеріали малопомітні.

— Не помітні, тому що немає підтримки з боку держави тим рухам, які кажуть, що потрібно боротися з російським гібридним впливом. Загалом у мене враження, що сьогодні ми не просто програємо інформаційну війну, а просто не ведемо її так, як це мало б бути. Я не вірю, що всі у владі є зрадниками і не хочуть цього робити. Але чому так відбувається?

— Я не хочу нічого персоналізувати, в даному разі я бачу загальне нерозуміння моменту. Не можна до України застосовувати ті самі стандарти, які можна застосовувати до Голландії, Бельгії, Франції чи Британії. Я хотів би подивитися, як би змінилася інформаційна політика і загалом подача інформації в усіх цих країнах, якби на них хтось напав.

Ми живемо в парадигмі напіввійни. Тобто війна десь є, але в іншому місці її немає. Ми намагаємося зробити вигляд, що війна локалізована лише там, де йдуть бойові дії. Це абсолютно не так. Крім бойових дій, є досить потужна дипломатична атака на Україну, інформаційна атака.

Ми маємо реагувати на ті виклики, які є на сьогодні.

Журналісти повинні робити свою роботу. Але я як політик, який чинить постійний опір різним проявам гібридної війни на дипломатичному та інформаційному полі, вирішив використовувати всі можливості для спротиву.

«В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ У НАС ПРОБІЙ ЗА ПРОБОЄМ»

— Мені здається, що ти, як представник влади, мав не йти на передову інформаційної війни, а організовувати опір.

— Я йду і роблю те, що я вважаю за потрібне. Свого часу я намагався радити (Міністерству інформаційної політики. — Прим. авт.), але відчув, що мої поради не дуже й потрібні. Знаєте, я з тих людей, які не починають кричати: «Чому так відбувається?» — а роблять свою справу.

Було б нечесно з мого боку, якби я зараз на своїй посаді організовував журналістів. А так я пішов сам, з відкритим забралом, і нехай сприймають це як хочуть. Мені байдуже в принципі, як мене будуть критикувати з боку медіаспільноти.

— Розумієш, коли штабний офіцер береться за кулемет, — це є ознакою того, що щось пішло не так.

— А я вважаю, що той, хто робить свою справу найкраще, той і має її робити. Якщо командир є найкращим слюсарем, то він може допомогти відремонтувати двигун у танку. І нічого, корона не впаде.

Я розумію, що йде інформаційна війна, і тому треба відповідати, коли це потрібно, і «важкою» інформаційною зброєю.

Я роблю те, що можу робити. Хочу доводити спокійно та серйозно, але не без привернення уваги жорсткими моментами (маються на увазі скандальні програми. — Прим. авт.) до важливої інформації, щоб люди мали альтернативу. Тому що на сьогодні медіапростір забитий або популізмом, або відвертим інформаційним шлаком, або маніпуляціями. Причому такими маніпуляціями, що коли їх детально проаналізувати, вони є антиукраїнськими, зробленими в інтересах тих людей, які ведуть проти нас брудну війну.

Я роблю те, що я роблю, для того щоб збалансувати ту «інформаційну бодягу», яка існує в нас сьогодні. Хай я викликаю вогонь критики на себе, але я роблю це абсолютно свідомо. Іншого виходу на сьогодні я поки що не бачу.

А при цьому відомства, які мають організовувати опір в інформаційної війні, діють за правилами, так би мовити, «стратегічних комунікацій», як написано десь у підручниках...

— У нас є шори інформаційних стандартів, які були вироблені в мирний час. У мирний час вони необхідні. Але якщо ми подивимося на роботи американського експерта Марії Мицьо, яка досліджує функціонування інформаційного поля в умовах війни, зовнішньої агресії, то побачимо, що отут якраз маємо проблеми.

Наші посадовці весь час бояться реакції ззовні. Я розумію, що буде критика в Раді Європи чи в інших організаціях. Але витримати критику і захистити країну — це дві речі, які неможливо навіть зважувати на одних терезах.

Нам потрібно зняти шори на час війни і діяти адекватно до викликів гібридного конфлікту. Це необхідність, вона давно назріла.

Якщо дипломатично та військово, за що президент несе пряму відповідальність, ми відповідаємо адекватно, то в інформаційній сфері у нас пробій за пробоєм.

Я вважаю, що ми все ще не перебудувалися під реалії сучасного світу і, вочевидь — це зараз я вже так вважаю, — без залучення закордонних спеціалістів із сучасних антикризових інформаційних програм нам уже вигребти буде важкувато.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати