Найбільша проблема

Автор за станом здоров’я не зміг бути присутнім на нагородженні чергового лауреата премії імені Дмеймса Мейса, публіциста Валентина Торби. Тому письмово приєднуюся до поздоровлень. Статті Валентина Торби ніколи не бувають «прохідними», «черговими», вони завжди — подія. Тому що дійсно написані з болем за Україну і його рідний Донбас. Як і мені, цій людині довелося стати вигнанцем у власній країні. Я теж позбавлений можливості відвідувати рідне місто, де у мене  могили кількох поколінь близьких людей. Хочеться вірити, що це ненадовго, але коли дивишся на нинішню владу, аналізуєш її кроки, оптимізм випаровується. В одній з останніх статей у «Дні» лауреат премії Мейса звернув увагу на те, що в так званих ДНР і ЛНР у молодому поколінні виховується ненависть до України й що ми втратили це покоління. Не думаю, що всі 23 роки їх виховували в якомусь іншому дусі, інша річ, що сьогодні це набуло зовсім вже зоологічних рис. Чи безповоротно це?  Гітлерюгенд виховував мільйони німецьких дівчат і хлопців 13 років, але після 1945 року новій демократичній еліті Німеччини вдалося змінити сформовану ментальність, і колишні члени гітлерівського «комсомолу» стали цілком доброчесними громадянами ФРН. Наша ж найбільша проблема — сформований за Кучми з партійних бонз, цинічних ділків і кримінальних авторитетів правлячий клас, егоїстичний, з сильними  «хапальними» рефлексами, глибоко аморальний і абсолютно байдужий до долі України.

ПОТРІБНА ЗМІНА ЕЛІТИ

Сьогодні до влади прийшов один із загонів цього класу, не найгірший, треба визнати. Те, що вони так довго не можуть домовитися, свідчить, що Україна в їхніх інтересах ніяк не на першому місці, бо коли є спільна велика мета, домовляються швидше.

Вищезгадана проблема стоїть перед країною всі роки її незалежного існування, оскільки з елітою, яку маємо, ні на що добре розраховувати  не доводиться. Я все чекав, що хтось із них, хто без єдиного пострілу здав Крим агресорові, покається, вибачиться, адже йдеться про тяжкий державний злочин, але ні, посміхаються й продовжують активну політичну діяльність. У якій іншій країні їм вдалося б так легко відбутися? Я іншої такої країни не знаю...

І ці пораженці й капітулянти вестимуть нас до нових звершень. Завдання виживання України не може бути вирішене без кардинальної зміни еліти. Оскільки нинішні, які мало відрізняються від учорашніх (хіба що манерами), провалять усе, оскільки їхній життєвий інтерес — особисте збагачення й влада. А влада потрібна для збагачення, гроші ж знову конвертуються у владу, такий-от круговорот. Ці начальники дуже успішні, але лише для себе особисто, успіх країни вони забезпечити не можуть, та й не надто прагнуть. Україна сьогодні у вогні, а під час війни потрібні лідери-воїни, а не торгаші. Необхідне очищення від тих, хто всі ці роки саботував національний розвиток. Тут днями телеканал  Ecпресо-TV, що претендує на роль майданно-революційного, запросив у ефір такого собі діяча, який закликав Україну «помиритися» з Росією на «будь-яких умовах». «Будь-які умови» — це капітуляція. Діяч повідав, що він працював у МЗС України (у відділі Росії), потім служив у РНБО. Такі співробітники були дуже широко представлені в усіх ключових державних структурах України. Чи варто після цього дивуватися важкому становищу нашої країни? Такі індивіди в Україну не вірять і нічого, окрім капітуляції, запропонувати не можуть. Боюся, що їх сьогодні чимало крутиться довкола вищої влади. Тут недавно горезвісний  викривач України Ростислав Іщенко вибухнув новими антиукраїнськими пророкуваннями й закликами, звитяжно заявляючи, що «проект «Україна» закінчився».

Але проблема не в цьому банальному українофобі, а в тих численних наших журналюгах (журналістами назвати їх язик не повертається), які наввипередки популяризували цього «пророка», тягали його по телевізійних ток-шоу, радіоефірах, надавали йому сторінки газет і журналів.

Будь-хто з нас — спочатку громадянин, а вже потім слюсар, пекар, учений, лікар, журналіст і т.д. Тому, перефразовуючи одного літератора, —  «журналістом можеш ти не бути, але громадянином бути зобов’язаний». І не треба називати свободою слова вульгарну зраду своєї країни.

«ЛЮБІ ДРУЗІ» ПЕТРА ПОРОШЕНКА

На «Шустер-LIVE» новообрані депутати вправлялися в комунікації з масами. Нардеп від «Самопомочі» пані Сироїд говорила очевидно правильні речі про те, як слід вести справи сьогодні, під час війни: «Не треба ублажати ворога. Наша політика має бути сильною й принциповою». Хто ж із відповідальних громадян заперечить? Ось тільки як це донести до вищого керівництва, безініціативність і геополітична слабкість якого  змушує пригадати правління Ющенка. До речі, в програмі «Право на владу» на каналі «1+1» Руслана Лижичко розповіла про цікавий епізод періоду її депутатства у ВР. Вона разом з іншими депутатами рішуче опиралася голосувати за прем’єрствування Януковича.  І тоді виховну роботу з нею провів Петро Ющенко (брат гаранта), сказав непокірній нардепці: «Янукович уже не той, що раніше. Ми пролили на нього світло...»  «Провінційне месіанство» завдало багато шкоди не лише особисто Ющенку, а й усій Україні. На жаль, нині з’являються перші ознаки фаворитизму, виникнення феномену «Любих друзів» тепер уже нового президента. Чи не стане Порошенко другим виданням Ющенка? Та й не хотілося б, щоб пара «Порошенко — Яценюк» повторила шлях пари «Ющенко — Тимошенко»...

Говорили в студії й про реформу суду та прокуратури. Зійшлися на тому, що все настільки прогнило, що нічого відремонтувати  не вдасться, треба все будувати з нуля.

Пані Сироїд справедливо зауважила, що ми — країна безвідповідальності, ніхто не відповідає за прийняті рішення. Це так...

Тут Києвом гуляють табуни лідерів і ідеологів сепаратизму на Донбасі, а прокуратуру хвилюють лише ті особи, що «незаконно» взяли в руки зброю, щоб захищати Україну. Скільки було випадків у зоні АТО, коли наші бійці затримували озброєних сепаратистів, а місцеві судді й прокурори відпускали їх на свободу.

«Законники» чинять погано, їхня позиція призведе до того, що сепаратистів не затримуватимуть, їх почнуть розстрілювати на місці, що, звісно, засмутить ніжні душі правозахисників. Ось чому затриманих треба саджати до СІЗО, щоб з ними нічого не сталося. Неправильно вчинила в цьому контексті суддя одного з київських судів, яка відпустила під домашній арешт офіцера «Беркута», котрий підозрювався у вбивствах десятків людей на Майдані. З-під арешту він зник. Може втік, а може вже й немає серед живих цього небезпечного свідка. Порядок у правосудді настане лише тоді, коли й самі  судді  нестимуть відповідальність за правопорушення, за несправедливі вироки нарівні з усіма громадянами України. Адже у нас  нерідкісні випадки, коли люди багато років сидять у в’язниці за злочини, яких вони не скоювали. А злочинці уникають покарання. І чим вище злочинець  на соціальній піраміді, тим більше в нього шансів обійти закон. А мусить бути навпаки. Але оскільки кланово-олігархічна система другим Майданом зруйнована не була, найближчим часом чекати позитивних  змін не доводиться.

МІСТ ЧЕРЕЗ КЕРЧЕНСЬКУ ПРОТОКУ

Канал «ICTV» для балансу нескінченних військово-російських серіалів раз на тиждень демонструє програму «Цивільна оборона», де громить і критикує те, що з ранку до вечора оспівує.

Востаннє торкнулися керченської будівельної авантюри російської влади. Річ у тому, що переправа між Кримом і Кавказом з листопада до квітня не працює, оскільки шторми, обмерзання, шквали. У Москві переконалися, що це для України Крим півострів, а для Росії — острів. У ЦК КПРС 1954 року аж ніяк не з похмілля передали Крим Україні  (юридично бездоганно оформивши цей акт), а розуміючи ситуацію. У партійних документах навіть є знаменна  фраза: «Крим — це природне продовження українських степів». Словом, ситуація нині важка. Якби не українська влада, що постачає окупантам воду, електроенергію, газ і продовольство, був би повний крах. Ну, біс із ними, з кримчанами, вони й на голодний шлунок мають радіти, що можуть померти в Росії, проте в Криму — багатотисячне угруповання російських військ. А їх годувати треба. Знову ж таки — усіляка логістика. Одним словом, вирішили будувати міст через Керченську протоку (19 кілометрів). Обіцяють за 5 млрд «піндоських» доларів зробити за чотири роки. Є й конкуренти, які пропонують прокласти підземно-підводний тунель. Ідея не оригінальна. 1943 року попередник пана Путіна пан Гітлер починав будувати. Не встиг. Прийшов пан Сталін і будівництво завершив. 1945 року по мосту навіть проїхав поїзд. Але ж незабаром стався сильний шторм і все зруйнував. А ще там підводні грязьові вулкани, тектонічний розлом, сейсмічна зона, зсуви й льодовики, які регулярно проходять Керченською протокою... Кримчани повільно, але все ж починають здогадуватися, що Крим без України приречений на животіння й деградацію. Без України Крим просто нежиттєздатний.

Адже не даремно кажуть, що географія — це доля. Ось чому в Москві є група осіб, близька до Кремля, що виступає за захоплення сухопутного коридору від російського кордону до Перекопу. І ось чому в Києві про це мусять постійно пам’ятати. І щось робити, щоб не бути знову захопленими зненацька...