«Найцікавіша тема — людина»

Якщо хтось обирає професію журналіста, то це стає вже навіть не професією, а стилем життя. Ведуча ранкових випусків «ТСН» на «1+1» Ольга ПАХАР дотримується саме такого погляду, й нізащо не проміняє практичний одяг репортера на дорогий костюм ведучого. Краще вона це поєднає. Адже й те й інше — самовираження.

— Ольго, ви маєте солідний досвід роботи в новинах і як репортер, і як ведуча (адже до «ТСН», наскільки відомо, ви працювали у «Вікнах»). Чи є якась принципова різниця в роботі журналіста і ведучого? Наприклад, у вибудовуванні стосунків із аудиторією?

— Навряд чи варто проводити чітку межу між «ефірною» роботою і репортерською. Часи, коли новини «читали» (саме «читали») диктори, минули давно і безповоротно. Зараз ведучий — передусім журналіст. Причому багато хто з працюючих в кадрі колег не гребує і репортерським хлібом, активно пише для газет, редагує неновинні проекти.

Хто ближче до аудиторії — репортер чи ведучий? Перевага репортера — безпосереднє спілкування під час зйомок із потенційним глядачем, з героєм під час зйомок. Ти вбираєш живі емоції конкретної людини. Ведучому, мені здається, складніше. Перед ним тільки чорна діра об’єктиву і буквочки «суфлера». Чи варто під час роботи уявляти, що по той бік цих скелець живі люди: твої сусіди по будинку, знайомі батьків, супутники в метро або перехожі? Ось питання. Персоніфікація аудиторії може далеко завести. Сьогодні ти уявиш, що дивишся в очі консультанту з улюбленої книгарні, а завтра сусіду, що висловлює активний протест проти користування попільничкою прямо на твоєму сходовому майданчику. Погано вийде. Отож стосунки з аудиторією кожному потрібно вибудовувати згідно з обставинами, власною щирістю й професіоналізмом.

— Як бути ведучою прямого ефіру? Чи дає це додатковий адреналін?

— Ранкова «ефірна» команда на «1+1» настільки злагоджена, що приводу для викиду адреналіну у мене просто немає. (А шкода). Так що збадьорюватися доводитися міцним чаєм. Це, до речі, привілей саме ведучих ранкових випусків. Придивіться, нам на студійний стіл ставлять чай або каву, а «денним» колегам доводиться задовольнятися водою.

— Як ви ставитесь до поділу новинників за спеціалізаціями? Чи репортер новин має бути універсальним журналістом? Яка тема є найбільш близькою вам?

— Найцікавіша тема — людина. Причому, я говорю не тільки про «лайфові» історії. І в основі великої політики, і найскладніших економічних процесів лежать часто банальні людські взаємини, пристрасті, згубні вади й дрібні слабкості. Моя журналістська слабкість, і аж ніяк не маленька, — нездатність вибрати спеціалізацію. Мене цікавить усе, або майже все. Був час, коли паралельно вела бюджетну тему в серйозному економічному виданні і працювала ресторанним критиком. І те й те робила з великим для себе задоволенням. Та й редактори не скаржилися. Проте хвалитися тут нема чим. Спеціалізація потрібна. Не може людина однаково добре знатися на технології виробництва ядерного палива і динаміці світових цін на нього, й при цьому бути знавцем театрального закулісся. А знатися на тому, про що пишеш, необхідно. Ось і виходить, що «стрибаючи» з теми на тему, репортер змушений або нескінченно вчитися, або змиритися зі статусом професійного дилетанта.

— Ви свідомо прагнули стати журналістом? У чому, як на вашу думку, полягає надзавдання або, скажімо модно, місія цієї професії?

— Ніколи навіть не мріяла про журналістику. «Писанину» ненавиділа як процес. Досі пам’ятаю слова викладачки, що жахають: «Твір восьмикласника повинен бути не менше трьох сторінок». І ти виписуєш літери ширше, щоб ці три сторінки закінчилися швидше. Саме тому, напевно, роботу почала з телевізійної журналістики, бо вона передбачає стислість. Потім виявилося, що «три сторінки» — проблема тільки у випадку зі шкільним твором, а в роботі — хай би газетної шпальти вистачило.

Ні в місію, ні в надзавдання професії не вірю. Вірю в людей, здатних щиро співчувати. Вірю, коли після репортажу про хвору дитину в ньюз-румі розривається телефон і звичайні люди просять: «Дайте адресу, ми хочемо допомогти», — у цих людей я вірю. А в надзавдання — ні. Не може журналістика змінити світ. Вона здатна тільки показати його таким, який він є. А як на побачене реагувати, це вже кожний вирішує сам.

— Як ви вважаєте: журналіст — це професія більш чоловіча або все-таки і жіноча також? Якими якостями (і просто людськими, і професійними) має володіти справжній профі?

— Журналістика — виключно жіноча сфера. Це безумовно. Репортер із службового обов’язку повинен сунути ніс у чужі справи, базікати без угаву, знатися абсолютно на всьому і прагнути до популярності. Марнославство, хронічний дилетантизм, балакучість і цікавість… Ну хіба це про чоловіків?! А якщо серйозно, то обрати професію, що передбачає цілодобовий графік роботи, одноразове харчування, регулярні пробіжки з восьмикілограмовим штативом або п’ятикілограмовим кофром і постійний стрес передефірного поспіху здатні тільки ненормальні люди. Ось за це своїх колег і люблю.

— Чи є для вас у цій сфері безумовні авторитети — у вітчизняному інформаційному полі або у світі?

— Є люди, чиїм інтелектом, ерудицією і «екранною» чарівністю я захоплююся. Мовчки.

— У вас росте син. Нерідко з дітей журналістів виростають відомі письменники, драматурги і зірки кіно, телебачення. Як ви дивитеся на таке майбутнє свого сина?

— Іллю ми почали брати з собою на роботу ще з чотирьох місяців. Так що до 11-ти років у нього навряд чи залишилися ілюзії як з приводу маминої журналістської дороги, так і з приводу «кіношної» роботи тата. На канікулах він буквально живе на знімальному майданчику, бачить, як зірки першої величини терплять холод, місять бруд, годують комарів, ковтають пил. Скільки коштує коротка мить слави Ілля як мінімум підозрює. І не схоже, щоб він мріяв цю ціну заплатити.