Найважливіше — думка

Не варто стверджувати, що українське телебачення — безнадійне. Час від часу зі своїх ефірних нетрів воно все ж таки видає щось вартісне. Щоправда, суворо дозовано і переважно в нічний час. Класичний приклад — програма «Документ» на «1+1» з її ведучими Ларисою Денисенко, Анатолієм Єремою та їхніми гостями-митцями та науковцями, яка виходить в ефір опівночі в будні. І на цьому, як кажуть, спасибі. Бо не так давно позиції «Документа» в сітці мовлення були зовсім жалюгідними — десь між 3-ю ночі та 5-ю ранку.

Тим часом канал «Культура», який закладався 2004 року як рушій культурних телепроцесів в Україні, перебуває в далеко не «рушійному» стані. Передусім — технологічно. Навіть не втаємниченого в процеси телевиробництва читача, очевидно, вразить той факт, що український канал «Культура» фактично твориться двома камерами, одна з яких постійно виходить із ладу. Але найголовніше те, що канал усе ж таки працює і йому вдається видавати власний суперексклюзивний продукт (як-то розлоге інтерв’ю із Павлом Загребельним), який ще належить оцінити (або принаймні побачити на власні очі) українському суспільству. Як і принади формату, який умовно можна означити як «розмови розумних людей про розумне». Програма «Діалог» є втіленням зазначеного формату. А головним її творцем є старший редактор каналу Тамара БОЙКО. Саме пані Тамара запропонувала вже реалізований на шпальтах новорічного «Дня» діалог між Оксаною Пахльовською та головним редактором газети Ларисою Івшиною втілити ще й на екрані.

Варто сказати, що подібні діалоги цікаві передусім тим, що відбуваються не за сценарієм із чітко розписаними репліками. Це своєрідна імпровізація, але покладена на прагматичне звучання інтелекту. Гра думок і рефлексій. І навіть якщо розмова кружляє довкола однієї й тієї самої теми, вона ніколи не ходить по колу, а врівноважені розмірковування перетворюються на захоплююче видовище.

Тим часом «День» звернувся до пані Тамари БОЙКО, аби поставити їй декілька запитань, зокрема, щодо того, чому українське телебачення вперто ігнорує формат «розумні розмови розумних людей»?

— Сьогодні телебачення надає перевагу швидкій зміні картинок, динаміці, — вважає Тамара БОЙКО. — Натомість такі діалоги багато хто називає «балакучими головами». До речі, якось співробітниця музею Михайла Булгакова Кіра Пітоєва відповіла на це: «Як я люблю «балакучі голови» і як не люблю мерехтливе безголів’я!».

У нас у єдиних записний діалог із Анатолем Перепадею, діалог Мирослава Поповича та Сергія Кримського. Тільки на каналі «Культура» в програмі «Діалог» в ефірі можна побачити Давида Боровського. Цю програму ми знімали після прем’єри вистави «Глузливе моє щастя», коли він був у Києві востаннє. Тоді Боровський був у гарному настрої, розповідав про унікальні речі, зокрема, про те як він працював із Балабаном — режисером театру Франка, учнем Курбаса. Усім, що в нього є самобутнє, Давид Боровський завдячує Києву, тобто українській культурі.

Найважливіше в таких програмах — це думка. І люди на екрані не просто висловлюють глибокі думки. Самі по собі ці люди — чарівні, бо вони — розумні. Чому зараз такий популярний канал «Ностальгія»? Тому що там є людина. А що може бути цікавішим за людину? Ми прагнемо привернути увагу до філософії, серйозної літератури, історичних тем. Зокрема, про Мазепу у нас говорили Тарас Чухліб і директор Музею Гетьманства Галина Ярова. Таких людей складно залучати до зйомок, бо, як правило, вони дуже зайняті, хоча до нас вони ставляться з довірою і не відмовляють нам. Мирослав Попович — це взагалі «наша людина». Він записав для «Культури» 26 програм «Нариси історії української культури», які ми постійно повторюємо в ефірі в різний час — адже люди повинні це бачити і знати.

— Здається, сьогодні мало хто з наших телеменеджерів замислюється над тим, що українцям необхідні такі програми...

— Як можна втрачати своє інтелектуальне багатство?!

Я щойно почала роботу над програмою про Георгія Якутовича. Ми зустрілися з його сином Сергієм, довго думали над тим, хто може розповісти про Якутовича-старшого. І з’ясувалося, що майже всі з тих, хто міг поділитися своїми спогадами, померли.

— І померли не вислуханими.

— Так. Тому, перелякана цим, я одразу поїхала і зняла передачу з Юрієм Гнатовичем Юрою, сином Гната Петровича. Скоро ця програма вийде в ефір.

До останнього часу мені було невідомо, що дружина Мілютенка досі жива-здорова. Їй майже 90, і вона — грає в театрі Франка і навіть викладає.

Хоча у нас дуже поганий звук, ми єдині транслюємо симфонічні концерти. Для якісного звучання мікрофони повинні стояти біля кожного інструменту, що задіяний у оркестрі. А у нас мікрофон один.

У нас же абсолютно немає коштів на закупівлю фільмів.

Немає павільйона і в нашому користуванні всього-на-всього дві камери. Одна з них нещодавно вийшла з ладу.

Ми не маємо архіву, фактично нам доводиться його створювати самим.

Так само як держава ставиться до культури в цілому, так само вона ставиться і до каналу «Культура».

— До речі, перед виборами знову постало питання про громадське мовлення. Як у систему суспільного телебачення повинен, на вашу думку, вписатися канал «Культура»?

— Я вважаю, що канал «Культура» повинен існувати абсолютно окремішньо і бути присвяченим виключно високому мистецтву.

«Діалог» Оксани Пахльовської та Лариси Івшиної в ефірі каналу «Культура» у п’ятницю 19 лютого о 19.15 та у повторі в суботу 20 лютого о 9.20.