Недосяжні маяки радянської пропаганди
27.04.2016, помер Валентин Зорін, можливо, найвідоміший радянський пропагандист-міжнародник. Нинішню російську пропаганду часто порівнюють з радянською. Щоб зрозуміти, наскільки це неправомірно, треба просто подивитися на те, що роблять в ефірі й на газетних шпальтах нинішні й що робив Валентин Зорін. І там і там була брехня. Але ступінь брехні, а головне — ступінь її шкідливості були різними у Зоріна і у нинішніх кисельових і толстих з гордонами. Валентин Зорін відпрацював у пропаганді 68 років, від Сталіна до Путіна. І до останніх днів зберігав свої фірмові штампи: «на берегах Потомака знову брязкають зброєю», або «яскраво світить каліфорнійське сонце, але невеселими є обличчя простих американців», від яких нудило кілька поколінь радянських інтелігентів. Професійний брехун і лицемір. Але...
Валентину Зоріну давали інтерв’ю 9 (дев’ять!) американських президентів, від Ейзенхауера до Буша, всі провідні європейські й світові лідери, від Шарля де Голля до Індіри Ганді і Маргарет Тетчер. Від нинішніх шарахаються, мов від прокажених. На мікрофон з логотипом російського телеканала реагують, як на отруйну змію, яку злий жартівник сує в обличчя.
Причина на поверхні. Зорін був зрозумілим і передбачуваним, як і та країна, що стояла за ним. Зрозуміла, хоч і антилюдська, ідеологія, викладена в мільйоні книжок і статей. Послідовна і передбачувана, хоч і агресивна зовнішня політика. Для Заходу це був противник, якщо завгодно навіть ворог, але ворог, що викликав певну пошану тим, що дотримується деяких правил у словах і вчинках.
Нинішні пропагандисти — це свавільники. Такі ж, як і режим, що стоїть за ними, і його ватажок. У цьому сенсі лицемірний брехун Валентин Сергійович Зорін невимірно кращий за повністю відморожених Соловйова або Толстого, які не просто брешуть і лицемірять як підірвані, але ще при цьому куражаться й кривляються, явно вирішуючи проблеми своїх застарілих комплексів. Валентин Сергійович був на службі ці насилують свідомість росіян з видимим задоволенням. У часи, коли Зорін вів «Міжнародну панораму» і «Ленінський університет мільйонів», радянський журналіст не міг не бути пропагандистом, у нинішніх усе-таки є вибір, і вони свою ганьбу обрали цілком добровільно й несуть її з помітним задоволенням.
У день смерті Зоріна, наче спеціально для того, щоб ті, хто завжди його сприймав негативно, відчули, що Валентин Сергійович був для країни ще не гіршим варіантом, і побажали йому покоїтися з миром, вийшла програма «Політика» з Петром Толстим і Олександром Гордоном. Говорили про Україну, і обидва ведучі в антиукраїнській істериці перевершили себе.
Спочатку Петро Толстой вимагав, щоб українські експерти, називаючи невизнані республіки, не використовували абревіатури, а виголошували повністю: Луганська і Донецька Народні Республіки. І тут же висунув вимогу, щоб Україна визнала існування цих «держав». Про те, що Росія цього не зробила, і в офіційній російській використовується зворот «невизнані республіки», Толстой у цей момент, мабуть, забув.
А коли український експерт Вадим Трухан назвав ватажків «ДНР» і «ЛНР» сепаратистами, Петро Толстой тут-таки заявив, що «відхід України від Росії — це і є сепаратизм». У момент розпаду СРСР Петру Толстому було 22 роки, він закінчував журфак МДУ і не міг не знати, що основним рушієм і організатором Біловезьких угод була Росія. Отже, саме Росія «пішла від України», якщо вже використовувати в міжнародних відносинах терміни з лексики родинної сварки.
У цій передачі ведучі Толстой і Гордон здебільшого говорили самі, і було не цілком зрозуміло, навіщо вони взагалі запросили експертів і політиків, оскільки, поставивши запитання, на першому ж слові перебивали того, хто відповідав, і з задоволенням відповідали на поставлене запитання самостійно, причому від імені експерта.
Коли той же Вадим Трухан спробував пояснити, що Україна — це суверенна держава, а зовсім не член сім’ї, у якій Росія — глава, то Петро Толстой одразу повідомив приголомшеним українським експертам, що «Україна — це не наша дружина, а наша нога».
Поки українські експерти намагалися зрозуміти, як їм реагувати на цю анатомічну заяву ведучого, слово взяв колишній «народний мер» Миколаєва Дмитро Ніконов, який зараз мерствує дистанційно, здебільшого з Росії. Він одразу зі знанням справи пояснив росіянам, що «Україна — це нацистська держава». Це прозвучало вкрай переконливо після того, як нацистська більшість української Верховної Ради обрала главою уряду України людину з прізвищем Гройсман. Тобто ці оскаженілі українські фашисти не обмежилися тим, що півтора року мучили бідного єврея на посаді голови Верховної Ради, тепер вони вирішили влаштувати йому справжні тортури й змусили керувати країною. Такого бузувірства собі не дозволяли ні Гітлер, ні Муссоліні.
Радянська пропаганда часів Валентина Зоріна, на відміну від сьогоднішньої російської, знаходила відгук у серцях частини зарубіжної аудиторії, зокрема й тому, що, навіть зводячи явний наклеп на свого політичного противника, Зорін і його колеги прагнули не ставитися до нього зневажливо, шапкозакидацьки. Їхні російські наступники постійно погрожують то Європу захопити, то Америку на попіл перетворити. Відповідаючи гостю з Одеси Вадиму Чорному, Олександр Гордон поставив йому риторичне запитання: «Вадиме, ви знаєте, чому ми вас не палитимемо, коли ми увійдемо до Одеси?» І тут-таки пояснив причину свого раптового гуманізму: «Тому що ви всі на той час втечете з України».
Ідеї розв’язати повномасштабну війну з другою за територією європейською державою були дуже популярними в студії «Політики». Одразу після Гордона депутат Держдуми від КПРФ Леонід Калашников задумливо звернувся до телеглядачів: «А може, нам піти й звільнити Україну разом з Одесою й Києвом, а не обмежуватися лише Донбасом?» Я в цю мить подумав, що було б непогано, щоб у момент виголошення реплік учасниками російських ток-шоу на екрані з’являлися назва й порядкові номери статей Кримінального кодексу, під які підпадають ці репліки. Коли свої промови виголошували Гордон і Калашников, на екрані мала б засвітитися частина друга статті 354-ї КК РФ: «Публічні заклики до розв’язування агресивної війни, здійснені з використанням засобів масової інформації». Термін, до речі, до п’яти років.
Окрім українських експертів, яких запросили до студії виключно для того, щоб було на кого виливати антиукраїнську риторику, іншу точку зору на те, що відбувається, намагався представити «яблучник» Микола Рибаков. Вийшло у нього не дуже. Мабуть, довгі спостереження за тим, як затоптують незгодних у студіях російських телеканалів, вселили «яблучнику» Рибакову деяку обережність, щоб не сказати боязкість. Тому він майже всю передачу простояв мовчки, а коли почав говорити, то спочатку намагався робити це дуже акуратно, не зачіпаючи палких почуттів професійних патріотів, які задавали тон у студії. Але це йому не допомогло. Коли Рибаков досить боязко запропонував провести розслідування одеської трагедії силами комісії ОБСЄ, Толстой тут же перервав його, заявивши, що ОБСЄ вже довела йому, Толстому, що вони там усі шулери. А «яблучника» Рибакова ведучий Петро Толстой суворо попередив, що не «можна сидіти на двох стільцях між Росією і Європою». А коли «яблучник» Рибаков спробував ще щось сказати, Толстой одразу нагадав йому програму 500 днів і те, що «вчителі й лікарі рилися в сміттєвих баках через пана Явлінського». У «яблучника» Рибакова не було анінайменшого шансу пояснити публіці, що програма 500 днів, по-перше, писалася, коли був іще живий СРСР і з розрахунку на його збереження, а по-друге, не була прийнята, тому покладати за щось відповідальність на одного з її авторів не цілком розумно.
З майстрами радянської пропаганди теж було неможливо сперечатися й вести діалог. Вони також були недосяжні для аргументів ззовні. Але вони хоча б формували нехай помилкову, але цілісну привабливу картину майбутнього світу. Нинішні толсті і гордони нічого, окрім агресії і власних неврозів і комплексів, не можуть запропонувати ні світу, ні росіянам.
