Непрофесіоналізм — на замовлення чи від душі?

Дякувати Богу, поки що працює «Право вибору» на «Інтері» (щоправда, також останній тиждень), не відпочиває інформаційна команда СТБ, в строю «Саме той» Ольги Таукач і Костянтина Жури, невтомна команда «Магнолії-ТБ» з їхньою «Ситуацією» та «Милосердям»... Бо й зовсім було б сумно... До речі кажучи, йдучи у відпустку, ваш автор вже поставила собі завдання, побувши кілька тижнів на віддалі від столичного телеефіру, спробувати відповісти на запитання: а чого саме мені найгостріше бракуватиме з телепродукту телесезону, що завершується? Як стосовно конкретних передач — так відчуттів, тенденцій... Тобто, якого саме ТБ мені бракувало? Так що читайте у серпні результати мого приватного експерименту.

Ну а поки що на цьому телетижні не можна не сказати великого телеглядацького дякую «Табу» («1+1») за обговорення фільму «Останній міф» , демонстрація якого завершилася на каналі. І нехай, як мені здається, сама по собі картина давала привiд не тільки для дискусії з головної її історичної і політичної проблеми: чи хотів Сталін почати війну з Германiєю? І — вслід — ідеологічного її аспекту, що полягає у засудженні комуністичного тоталітаризму. Нехай, на мій погляд, про головну проблему, порушену фільмом — етичні уроки другої світової та Великої Вітчизняної — під час дискусії у студії «Табу» говорив, по суті, тільки один із авторів «Останнього міфу», режисер Володимир Синельников. І ще його слова про те, що німці після війни «пропустили» через покаяння вже чотири покоління мимовільно продовжив телеглядач, який подзвонив до студії, щоб запитати, коли ж покаються наші комуністи, НКВС, номенклатура? На жаль, ширшого обговорення ця тема в передачі не отримала. Проте спасибі вже за те, що подібне «Табу» знову продемонструвало, що насправді широкий — і емоційний! — громадський резонанс на ТБ можуть мати не тільки теми сексуальних меншин та подружніх зрад. Що діалог — розумний, кваліфікований, як сказав Микола Вересень, «академічний» — у суспільстві можливий і зі значно «прозаїчніших» питань, які, втім, не менш важливі для кожної людини. А щодо етичної проблеми Великої Вітчизняної — і особливо ще такого незвичного, а для багатьох і просто неприйнятного питання про відповідальність і Радянського Союзу за те, що відбулося тоді у світі, й не тільки політичної еліти, а й усього радянського суспільства — то я переконана: ця тема ще дочекається свого телевізійного обговорення. Тим більше, що готовність «маленької людини» на всьому колись радянському просторі раз по раз, попри всі історичні уроки, з головою поринати в ефекти масової пропаганди... Готовність «купуватися» на нескінченний на цьому просторі «пошук ворогів», яким можновладці прикривають власне небажання (чи нездатність) будувати потужність держав на інших, гуманніших і довговічніших, але менш амбiцiозно-вигідних і швидко досяжних, підставах — це так актуально і для нинішнього нашого, «незалежного», часу...

Було на цьому тижні мені, цікаво поспостерігати і за тим, як може один і той же «творчий колектив» робити зовсім різний продукт за якістю. Питання тільки у джерелах причини: чи то у поставленому завданні, чи то все-таки в елементарному непрофесіоналізмі? Отже, понеділок, 3 липня. Передачі «Новина дня» на ICTV і «Питання дня» — на УТ-1. Обидві їх робить т.н. «Вуличне ТБ» . У «Питанні» в цей день обговорювалася все та ж проблема паливно- енергетичного комплексу країни. У

«Новині» — очiкуване на наступний день, у вівторок, обнародування рішення Конституційного суду про конституційність рішень, внаслідок яких у лютому створено парламентську більшість. «Питання»

з Катериною Ворончук цього разу було зразково-показовим прикладом політкоректності в телепубліцистиці. Щодо того, навіщо і з яким прогнозованим результатом робиться сьогодні у нас в енергетиці, було представлено дві домінуючі нині позиції, які для когось втілюють персонально фігури Юлії Тимошенко та Григорія Суркіса, для когось — ширше — уряду і Президента. Представлено не з точки зору стороннього спостерігача, об’єктивізму, ні. Бо спочатку коротко характеризується модель Юлії Тимошенко, яка в розрахунках за електроенергію пропонує прийти до створення деякого єдиного контролюючого органу. Потім ведучою передачі говоряться слова: «Здавалося б, усе чудово. На жаль, тільки здавалося б». І далі йдуть аргументи, зокрема й із посиланням на деяких зарубіжних експертів, тих, хто вважає, що нова схема розрахунків від Ю.Тимошенко приведе взагалі до краху галузі. Далі — говориться про те, що Юлія Тимошенко не захотіла прийти на передачу і відповісти на багато запитань і, зрештою, фінальний акорд — запитання: «Що ми робитимемо, коли проваляться реформи?» Тобто автори передачі явно віддають перевагу одній точці зору, вони, не приховуючи цього, прагнуть і глядача схилити до неї — але роблять це коректними, прозорими методами, які дозволяють глядачеві не тільки якоюсь мірою знати, з чого, власне, вибирають, але й не відчувати себе при цьому розумово відсталими, якими запросто управляють за допомогою «дистанційного управління». Зате після перегляду «Новини дня» з Олександром Москальцем , по-моєму, у багатьох могло скластися відчуття саме подібного ставлення до нас, глядачів. Взагалі-то, у студії Москалець начебто диригував «всенародним» обговоренням (у включеннях «селекторного ТБ» було задіяно, якщо не помиляюся, сім міст) питання про те, чи потрібна нам взагалі парламентська більшість і чи треба сьогодні повертатися до обговорення питання, чи було її створено легітимним чином. Однак! Чого варте навіть саме запитання, яке ставиться співгромадянам: «Чи вважаєте ви можливим повернення ВР до стану січня, до створення більшості? Чи вважаєте доречним переглядати легітимність нинішнього існування більшості — тобто повертатись до чвар, скандалів у парламенті? (цитується на слух — але точність змісту запитання — на 100%). Ну, певна річ, це тільки діти знають точно, що відповідати на запитання: «Що ти хочеш — солодку цукерку чи щоб тебе побили?». Дорослі — ні-ні, вони ніяких каверз не помічають! Що й довели включення вуличного ТБ зі всіх семи міст, під час яких наші прості громадяни всі, як один, говорили, що, звичайно ж, парламентська більшість — це добре, і, звичайно ж, кого хвилює ця легітимність? Щоправда, іноді це було дуже невиразно, співгромадяни явно погано розуміли, про що вони взагалі говорять. Так що Олександрові Москальцю доводилося з темпераментним натиском самому вигукувати: «Більша дієвість дій парламенту залежить від наявності більшості». А коли одна тітонька з Одеси схибила і видала, у цілому, звичне для народу, що «парламент працює негативно», Олександр відразу ж був вимушений «опротестувати» (цитата) її думку: мовляв, більшість із нас (до цього виступило в ефірі двоє людей — цілковито непереконливо) сказала, що «існування більшості — слушне. І ми маємо зараз ефективну, дієву Раду. Це — очевидно...». І — фінал, не менш пафосний: «Ми сподіваємося, що Конституційний суд визнає існування більшості!». І — щось там знову про чвари, які в іншому разі... Весь рівень програми, рівень висловлювань, повну профанацію реального, об’єктивного обговорення — ось уже точно, нічим іншим, як «маячнею сивої кобили», назвати було не можна. Я не знаю, хто сподівається на вплив подібного продукту на громадську думку — навіть на нашу, вітчизняну, громадську думку, яка, як відомо, «ще та»?

До речі, те, що відбувалося в ефірі «Новини дня» у понеділок, тим більш дивне, що наступного дня, коли вже було оголошене рішення Конституційного суду, у «Фабриці новин» на тому ж ICTV був цілком пристойний сюжет — з коментарями політиків як від лівої опозиції, так і парламентської більшості. А на «Інтері» у середу в «Праві вибору» опитування телеглядачів: «Чи вважаєте ви, що після формування парламентської більшості ВР стала працювати ефективніше?» з такими результатами на 21.00: «так» — 754, «ні» — 5180, — явно суперечило фокусам з громадською думкою у виконаннi Олександра Москальця. Хоч, звичайно, тільки регіональні телеканали (ЮТАР, СТБ) дали думки тих представників більшості, які теж негативно поставилися до відмови Конституційного суду висловити своє ставлення до легітимності регламентних рішень, прийнятих депутатами у лютому. Точнісінько так само, як тільки СТБ і «ТЕТ» («Вісті») — у вівторок, а ЮТАР («Новини») — у середу — розказали про дискусію, що відбулася у ВР з приводу рішення Конституційного суду розглядати спочатку тільки один із поданих двох законопроектів про імплементацію результатів референдуму — президентський. На СТБ у «Вікнах» послідовно показали фрагмент виступу П.Симоненка, котрий сказав про те, що таким чином Конституційний суд порушив закон про Конституційний суд. Потім був даний коментар представника Міністерства юстиції, який заявив, що Конституційний суд нічого не порушив. А потім журналісти СТБ заглянули- таки самі до 58 статті закону про КС і продемонстрували, що КС таки закон порушив... Також було продемонстровано зустріч журналістів з представниками парламентської комісії у Раді Європи, які роз’яснили, чому саме і там стурбовані нерівнозначним ставленням КС до президентського і альтернативного проектів змін до Конституції. І журналіст Любов Хазан завершила сюжет словами про те, що знову українська влада всьому світові «демонструє невміння доводити свою правоту у публічних дискусіях».

Інші ж канали, на жаль, не продемонстрували спроби подати глядачеві процеси навколо імплементації об’ємно і об’єктивно. Між іншим, ви помітили один нюанс: що з теленовин деяких загальнонаціональних каналів майже зникли політичні коментарі експертів- фахівців? Виняток, фактично, становлять лише питання енергоринку, де «дискусійний клуб» — кваліфікований! — відкрито давно і скрізь. Всі інші питання — хай то навіть імплементація результатів референдуму, з юридичними, законотворчими, політичними тонкощами якої не під силу впоратися відразу навіть найбільшим фахівцям — обговорюють на телеекрані, скажімо, УТ-1, найбільш охоче вуличні перехожі! Народ. Тобто, демос. До речі, у своїй статті «Кінець сезону» В’ячеслав Піховшек у нашій газеті («День», №114) не погодився з моєю думкою щодо того, що нинішня влада орієнтується на контрольовану демократію, зазначивши при цьому, що «звичайно, навіть «контрольована демократія» краща за авторитаризм, хто ж із цим сперечається...», але, мовляв... Мені цілком зрозумілі сумніви В’ячеслава, однак я хочу уточнити, що у своїй статті («Дебати вийшли з тіні», «День», №109) я насправді не давала оцінок того, що краще — «авторитаризм» чи «контрольована демократія», «демократія маніпулювання». Бо й сама не знаю — чи є різниця у меті цих безумовно різних засобів?

I все ж таки я цього понеділка отримала справжнє задоволення. Від програми «Саме той» з Костянтином Журою (ТК «Гравіс» на замовлення УТ-1) . Гостем його був того дня директор Національного музею медицини Олександр Грандо. Скажу прямо — я не фанат цього закладу, переживаючи не зовсім приємні відчуття не тільки від заспиртованих людських органів, а й від людських «муляжів» в експозиції цього музею (так само, як воскових фігур, віддаючи перевагу все-таки художнім образам, скажімо, у скульптурі, перед копіями, що нагадують мені опудала...)! Та неможливо було не захопитися легким, натхненним (не занудним) ентузіазмом професора Грандо, його любов’ю до свого дітища, його явно енциклопедичними пізнаннями, словом, справжнім шармом справжнього вченого. У фіналі К.Жура запитав професора — з огляду на вже зрілий вік того — чи є кому передати справу всього його життя — музей, який, певна річ, нині вже нікому не потрібен, давно майже не фінансується, не ремонтується, не поповнюється новими експонатами... Почувши відповідь Олександра Грандо — мовляв, про це він думає постійно, навіть уночі («Кому я це залишу?!») — я, у свою чергу, подумала: добре, що хоч би в анатомічному театрі у нас є люди, які думають про те, кому вони зможуть передати саме Справу. Справу, яка насправді не лише їхня, а й дійсно всіх, всього суспільства. Адже цією Справою можна буде пишатися завжди — і внукам, і правнукам... На відміну від багатьох наших інших справ, зокрема і в нашій журналістиці.

P.S. Хочу повідомити читачам своєї колонки, що вчора до нас у редакцію заходив головний лікар санаторію «Поляна» (Закарпаття) Б.М. Марусанич. Мені випало покритикувати Бориса Миколайовича минулої п’ятниці. А тепер — конфлікт вичерпано, ми разом із Борисом Миколайовичем погодилися, що немає таких помилок, яких не можна виправити. Тим більше — за щирого бажання, яке пан Марусанич і продемонстрував. От би так само оперативно й до загального задоволення — вирішувати нам усі непорозуміння!