«Один із...»

За два з половиною місяці зниклого головного редактора харківської газети «Новий стиль» Василя Климентьєва так і не знайшли. Тоді як у Росії спливають сліди вбивства Влада Лістьєва і чи не на кожному мітингу опозиції згадується ім’я Анни Політковської, в Україні інформаційний шквал навколо зникнення харківського редактора вщух дуже швидко: увагою громадськості заволоділи інші події, і сьогодні про розслідування справи Климентієва вже майже ніхто не згадує. За винятком хіба колеги — заступника харківського редактора Петра Матвієнка та прокуратури, яка час від часу озвучує, а потім відкидає малоймовірні версії. Схоже, нерозкриті журналістські вбивства попереднього десятиріччя додали отрути суспільному організму. Тому пояснень щодо нових зникнень, побиттів, переслідувань, незаконних обшуків (і йдеться не лише про журналістів) ніхто не вимагає. Можливо, подібні ситуації вважаються нормою? Ще більш цинічною виглядає резина, яку тягне слідство, на тлі реплік та заяв деяких політиків. Приміром, заступник голови адміністрації Президента пише з лікарняного ліжка листи на захист демократії, а народний депутат від ПР та «провідний медіа-експерт» Олена Бондаренко скаржиться на насильницьку демократизацію України іноземними фондами та грантами та стверджує, що «суспільство не відчуває потреби в суспільному мовленні».

«Василя Климентьєва серед живих вже немає», — говорить заступник зниклого редактора Петро Матвієнко, спираючись на висновки ветеранів харківської міліції, зокрема співробітника кримінального розшуку на пенсії В’ячеслава Картавих. «Харківські ветерани міліції уповноважені зробити заяву, що слідство ведеться непрофесійно і упереджено, — наголошує Матвієнко, — адже насправді вже відомо, кому належав човен, в якому знайшли мобільний телефон зниклого Климентьєва, і хто вивозив його за місто, але слідство нічого не робить, щоб поєднати ці факти».

Нещодавно заступник генерального прокурора Віктор Пшонка заявив на прес-конференції у Харкові, що кількість слідчих версій з восьми скоротилася до чотирьох. Зокрема, були відкинуті версії про викрадення Климентьєва заради викупу, нещасний випадок на воді, ДТП і вбивство журналіста в результаті розбійного нападу. Решта чотири версії не озвучувалися, Віктор Пшонка лише зазначив, що серед них є одна пріоритетна.

«Пріоритетною для слідства є версія про інсценування Климентьєвим свого зникнення, — наголошує Матвієнко. — Друга версія — цинічна: вона стверджує, що цей злочин організували близькі родичі, а саме сини Климентієва, заради грошей. Третя версія має право на існування: зникнення якось пов’язане з його колишніми бізнесовими зв’язками. І лише на останньому місці знаходиться версія, що зникнення його пов’язане з професійною діяльністю», — перераховує слідчі версії журналіст.

«Можливо, слідство вже і знає відповідь, але тримає у таємниці до того, як пройдуть вибори», — підкреслює журналіст.

Використовувати трагедії в інтересах власного піару — не нова для українського політикуму практика. Таким чином вже протягом десяти років експлуатується пам’ять одного загиблого журналіста. Чи стане справа Климентьєва також предметом політичного торгу? Швидше так, аніж ні. Але, на відміну від справи Гонгадзе, яка мала величезний суспільний резонанс і запит на щонайшвидше розслідування злочину і покарання винних, справа Климентьєва стала «черговою», «одною із», і розгортається на тлі тотальної громадянської апатії. Чому? Відповідає Юрій САЄНКО, завідувач відділу соціальних експертиз Інституту соціології НАН України, доктор економічних наук:

— Перша, загальна, причина млявої суспільної реакції на сусільно важливі події така: всі 20 років незалежності жоден уряд не працював на зміну свідомості наших громадян, тобто на наближення рівня цієї свідомості до рівня демократичних країн європейського зразка, коли населення різко реагує на будь-які безчинства. Зараз ми можемо спостерігати таку реакцію в Європі — нещодавно протестувала Греція, тепер — Франція.

Інститут соціології НАН України з 1992 р. проводить щорічні опитування, ставимо людям таке запитання: «Скажіть, будь ласка, чи будете ви протестувати проти порушення прав і свобод людини?» (а діяльність журналіста і кожне життя журналіста напряму пов’язане з проблемою свободи слова і прав людини). І що ми отримуємо? Лише 7—8% ствердно відповідають на це запитання. І так щороку. Більше того, особисто я вважав, що після Майдану, коли народ сколихнувся і зрозумів, що він може впливати на ситуацію, цей відсоток зросте, а виявилось, що ні! 2004 року було 8% протестного потенціалу — і ті самі цифри 2005-го. Ми досі залякані колишньою комуністичною системою. Один російський автор колись сказав таку фразу: «Ми вже не живемо в Радянському Союзі, а Радянський Союз і досі живе в нас». От у чому справа. Це основна причина.

Друга причина — ми не бачимо, щоб журналісти виходили на вулиці. З одного боку, кожного року журналісти (за це їм спасибі) збираються на річницю загибелі Гонгадзе. А тут сталося подібне лихо — а журналісти не показують приклад.

Якби справу Гонгадзе довели до кінця, покарали винних, це б, звичайно, вплинуло на суспільство. Демократичне суспільство сильне тим, що будь-яка несправедливість карається. В Європі посадовці часом самі з посади йдуть, знаючи, що їх виженуть. А в Україні нічого подібного не відбувається. У нас з 1992 року 8—10% незмінно відповідають, що вони беруть участь у громадських організаціях чи є членами якихось партій. Це ж мізерне число! В нормальному демократичному суспільстві 60—80% населення є активним. У нас не виставляють вимог владі, не лякають її. Закони не працюють тому, що ніхто не контролює їхнє виконання.

Патерналістська модель свідомості не вивітрюється із наших голів і душ. Щоб змінити свідомість, треба увесь час на це працювати. Без зміни суспільної свідомості в суспільстві нічого не відбудеться. Часто можна почути, що суспільство називають аморальним. Це хибне твердження, суспільно не може бути аморальним, народ не може бути аморальним. Цей народ пройшов крізь колосальну руїну, але зберіг мову і культуру та потребу в незалежності.