Олександр БИСТРУШКIН: Гуманітарна сфера кровно пов’язана з політикою
Руїна. Саме так Олександр БИСТРУШКІН оцінює київський культурний ландшафт. За словами пана Олександра, який протягом 13-ти років (з 1993 до 2006 рр.) очолював Головне управління культури Київської міськдержадміністрації, останні чотири роки були не лише малопродуктивними для столиці в гуманітарному сенсі, а майже повністю нівелювали попередні здобутки. Між іншим, метафорично на фоні слів про руїну виглядають наміри мерії прибрати з київського Майдану монумент Незалежності: чи то він заіржавів, чи то не збігається із чиїмось баченням «серця» української столиці...
Роки культурного адміністрування та чиновницької роботи не приспали акторського таланту Олександра Биструшкіна та не викорінили його проукраїнську позицію (що, судячи зі справ наших насущних, трапляється досить часто). Нещодавно він видав CD-трилогію «Твої сини, Україно, твій біль, твоя слава» з творами Франка, Шевченка та Стуса у власному виконанні. У інтерв’ю «Дню» пан Олександр розповів, що ця серія продовжиться поезією Тичини та Симоненка.
Сьогодні Олександр Биструшкін доволі часто з’являється в ефірі Національного радіо. А колись, пригадує, грав і в забутому нині жанрі телеп’єси. Щоправда, про нинішній телевізійний ефір в Україні він не надто високої думки...
— Українські телеканали не мають власного обличчя. Окрім хіба що інформаційних. Думаю, причина цієї безликості криється в глобальному — довготривалому підневільному становищі України. Дехто з українців досі дивиться на Росію, хтось — на Польщу, подеколи зазирають трохи далі на Захід, але своє створюють вкрай рідко. На нашому телебаченні немає оригінальних проектів, які б не лише розважали, а й працювали у виховному ключі. А це, між іншим, одна з функцій ЗМІ. І що ми маємо в результаті? Коли донецькі студенти відмовилися від імені Василя Стуса для свого університету, мене охопив жах. Бо саме студентська спільнота мала би бути найпрогресивнішою в суспільстві.
— Кілька років тому ви працювали в Секретаріаті Президента і, очевидно, знайомі з тамтешніми процесами зсередини. Як так сталося, що за попередньої влади, яка завзято декларувала свою проукраїнську позицію, гуманітарна сфера так і не «підвелася»?
— У Віктора Ющенка не було команди. Стара байка: лебідь, рак і щука... Але в нашому випадку вони тягнуться не до неба чи води, а до зиску. Я довго міркував над тим, що то за біда, що висить над нашою нацією. І, врешті-решт, вивів формулу з трьох «з»: заздрість, зрада, зиск. Тоді нам, брюховецьким, добре, коли довкола — руїна. Бо можна все розтягти та розікрасти.
Майже все, що ми в Управлінні культури створювали з 1993 до 2006 років, протягом останніх чотирьох років було знищено. Сьогодні Київ пасе задніх у порівнянні з Одесою, Дніпропетровськом, Донецьком, Львовом.
Я можу навести багато прикладів, які ілюструють ставлення міської влади до культурних об’єктів. Зокрема, ще в 2006 році був знесений музейний комплекс на Інститутській, 3. Це було одне з найкращих приміщень, я якому ми планували створити Музей історії Києва. Його зносили під керівництвом Журавського, хоча до того Указом Президента це приміщення було зараховано до державної власності. Але вони плювати хотіли на Указ Президента. Так само ганебно вони викинули на вулицю театр маріонеток, реставраційні майстерні. Кілька клятих соток довели до смерті велику актрису, співачку Євгенією Мірошниченко. Вона, борючись за землю для Малої Опери, сподівалася, що талановиті українські діти не виїжджатимуть закордон, а матимуть можливості для розвитку тут... Перепрошую, але за це вже точно треба судити! До речі, нагадаю, що коли із Анатолієм Борисовичем Солов’яненком стався серцевий напад, президент Кучма звільнив Міністра культури, бо той не догледів за національним надбанням. А тут — ніхто ні гу-гу...
Ми планували побудувати театр на Троєщині для унікального режисера Дмитра Богомазова та його трупи, але... Досі не вирішено питання з органним залом, що в Соборі Святого Миколая. Давно вже можна було побудувати концертно-органний зал. Знову ж — «але»...
І так — на кожному кроці. Більше того. Коли ці варварські захоплення землі стали нормою в Києві та не викликали жодної серйозної реакції, хвиля таких захоплень відразу прокотилася Україною.
Усе, що зроблено в Києві протягом останніх чотирьох років — це встановлено два пам’ятники: Булгакову та Гонгадзе. Це при тому, що Леся Гонгадзе зі зрозумілих причин була категорично проти.
— Чому на все це ніхто не реагував?
— Мабуть, тому що Віктор Ющенко вкрай позитивно ставився до Леоніда Черновецького та Олеся Довгого.
Між іншим, ми в Секретаріаті Президента двічі готували указ про усунення з посади Леоніда Черновецького від посади. І двічі Віктор Андрійович цей указ не підписав. Хоча «діяльність» міського голови була очевидною — і в земельний, і в гуманітарній сферах.
— Як варто було б відтворювати гуманітарний ландшафт сьогодні? На що звертати увагу передусім?
— Зараз я не бачу конструктивної позиції в цьому питанні.
— А гіпотетично?
— Перше — це розвиток національної культури, друге —підтримка найбільш незахищених, тобто бібліотек, музеїв, шкіл естетичного виховання, а третє — робота з дітьми та підлітками.
Коли я прийшов до Управління культури, то півроку переживав стрес через побачене. Із жахом думав: куди я потрапив?! Але працювати залишився, бо в мене завжди викликало супротив ставлення українців до себе як до вторинних. Я хотів довести, що ми — не хохляндія, бо маємо колосальну культуру, історичну спадщину.
Можу також сказати, що не пропрацював би в Управлінні культури 13 років, якби не знав галузь (акторів, музикантів, композиторів, художників, поетів, письменників, кіношників) та якби не усвідомлював, навіщо я туди прийшов.
У 1993 році кінотеатри в Україні не працювали. Я пообіцяв, що ми їх відкриємо, але нехай Міністерство культури думає, що в них показувати. Не думали. І тому, коли ми все ж відновили кінотеатри, то їхні двері відкрилися перед американським і російським кіно.
Із часом роботу Управління культури нам вдалося вивести на певний рівень, зокрема, налагодити міжнародну співпрацю на рівні Варшави, Парижа, Нью-Йорка. Ми заснували Міжнародний конкурс артистів балету та хореографів ім. Сержа Лифаря, Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, Міжнародний фестиваль мистецтв «Київ травневий», фестиваль хорової музики «Золотоверхий Київ». Зараз уже практично нічого цього немає. Ми збудували ляльковий театр, облаштували Співоче поле, відкрили галерею мистецтв «Лавра», заснували мистецьку премію «Київ». А коли я дізнався, що всесвітньовідомий бас Анатолій Кочерга готовий прилетіти та виступити на Майдані Незалежності без гонорару, але Міністерству культури не вистачає тисячі доларів, аби проплатити дорогу йому та його дружині, тоді я вигадав фестиваль «На Україну повернусь», щоб ті, хто працює закордоном, прилетіли до Києва нашим коштом та виступили в Національній опері.
Словом, було непросто, але в певний момент пропало навіть бажання працювати. Я написав заяву та пішов із посади. Цією останньою краплею стала відмова надати 25 тисяч гривень на придбання книжок для української бібліотеки в Москві, за створення якої ми боролися більше 10 років. Це в той час, як на відкриття бібліотеки в Астані Лужков привіз вагон російських книг. Відчуваєте ставлення? Гуманітарна сфера кровно пов’язана з політикою!
— Очевидно, київська та й загальноукраїнська гуманітарна сфери потребують системних змін. Якими мають бути ці зміни та хто здатен їх реалізувати?
— Передусім — кадри. Потрібен чиновник, який із відповідальністю ставиться до своїх посадових обов’язків, розвиває галузь. Він повинен бути креативним, перебувати в пошуку. Чиновник без творчості — це нуль без палички.
Зараз я покладаю великі надії на Олександра Попова. Вважаю, що він сповідує системний підхід.
— Що означає сьогодні бути європейською столицею?
— Передусім — це активне культурне життя: музеї, театри, концертні зали, гастролери.
— Колись Київ був буржуазним містом, але навряд чи цей флер вдасться повернути. Має рацію Павло Гудімов, який каже, що не треба плакати за тим Києвом, якого вже немає, треба створювати тут нове культурне середовище, нове обличчя міста. Яким могло би бути це обличчя?
— Це складне запитання. Мабуть, новий образ Києва мав би сформуватися в поєднанні традиційної глибокої національної культури та модерних підходів, роботи сучасних інституцій — таких як «ПінчукАртЦентр».
— Нещодавно, на сторінках нашої газети один із культурологів висловила думку про те, що Київ, його історія, особливо попереднього століття, потребує перепрочитання. Ви погоджуєтеся із цим?
— Переосмислювати Київ потрібно щодня. Бо кожна вулиця, кожен куточок Києва несе в собі безліч інформації, яку літературознавці, мистецтвознавці, історики повинні «розкопувати» та відкривати людям.
— Нещодавно ви видали CD-трилогію «Твої сини, Україно, твій біль, твоя слава», де ви читаєте твори Франка, Шевченка та Стуса. Ви відчули запит на ці імена в суспільстві?
— Це цілий шмат мого життя — більше 10 років. Кожен диск виходив окремо: спершу «Зів’яле листя» Франка. Далі — «Кобзар», який я з дозволу Музею Шевченка, Миколи Григоровича Жулинського та Інституту літератури композиційно вибудував у монолог. Цей диск вийшов окремим накладом, я видав його за підтримки президента, хоча жодної копійки мені на це не дали. Та й зараз тисяча цих дисків вкривається пилом, бо Міністерство культури не захотіло їх викупити за собівартістю та розповсюдити в школах та бібліотеках. Після Шевченка я повернувся до книжечки, яку прочитав ще років десять тому — «Листи до сина» Василя Стуса. До речі, цей диск мені допоміг видати Віталій Кличко. Ми видали тисячу екземплярів, але вони вже розійшлися. І коли на радіо «Культура» я говорив про те, що жоден із націонал-патріотів не виявляє бажання долучитися до перевидання Стуса, раптом зателефонував один зі слухачів і сказав: нащо ви перед ними прогинаєтеся? Просто, мовляв, скажіть куди і люди принесуть гроші на перевидання цих дисків. За місяць назбиралося вже близько 5 тисяч гривень. На ці гроші ми видамо ще 500 екземплярів аудіоверсії «Листів до сина».
А позавчора я записав четвертий диск — поезію Тичини. Уже знайшовся й спонсор, готовий профінансувати видання тисячі екземплярів до ювілею поета. А останнім, п’ятим, диском я планую видати одного з найулюбленіших моїх поетів — Василя Симоненка.
За гуманітарну сферу треба братися серйозно. Бо це є основа основ життя для всієї держави. Включно з її металургами, шахтарями, бізнесменами, селянами... Доки українці не знатимуть, в ім’я чого вони прокидаються вранці, ми нічого в цій країні не змінимо.
ДОВІДКА «Дня»
Олександр БИСТРУШКІН — актор театру та кіно, народний артист України, член Національної комісії ЮНЕСКО, Національної спілки театральних діячів, Національної спілки кінематографістів, автор двох збірок поезій.
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. У 1970 р. увійшов до творчого колективу Київського драматичного театру ім. Івана Франка, де створив понад 50 сценічних образів.
Зіграв понад 30 кіноролей.
У 1993—2006 роках очолює Головне управління культури Київської міськдержадміністрації.
З 2007 Олександр Биструшкін — Керівник Головної служби гуманітарної політики та з питань збереження національного культурного надбання Секретаріату Президента України.
Нині — на творчій роботі.
