Олександр МОСКАЛЕЦЬ: «Новий канал» — це спроба соціальної терапії»
Як відомо, сьогодні «Новий канал» переживає складні часи. Замість запланованого переходу від мовлення тільки у форматі студій прямого ефіру до повноцінного виробництва програм довелося скоротити навіть обсяг ефіру студій. Однак на каналі залишаються люди, які або вірять, що все зміниться на краще, або яким просто цікаво працювати саме в цій команді. Одне з таких «облич» каналу — Олександр Москалець.
У дитинстві Олександр Москалець мріяв стати водієм тролейбуса. І правда, що може бути більш захоплюючим і романтичнішим за подорож вулицями Києва?! Тільки музика, — вирішив він трохи пізніше. «Одна, але полум'яна пристрасть» не перешкодила йому, закінчивши музичну школу (за два роки замість чотирьох) і музичне училище ім. Глієра (за три роки замість семи), пройти повний курс навчання в університеті культури зі спеціальності бібліографа, а потім заглибитись у вивчення мов і літератур країн Західної Європи, Америки й Австралії в аспірантурі при Інституті літератури Академії наук. На загадкову в нашому телепросторі територію 52-дециметрового ТБ-каналу він «десантувався» з радіо «Континент», де вів програму про класичну музику в прямому ефірі.
— З проектом такої передачі на ТБ я обійшов майже всі телестудії міста, — згадує Олександр. — Скрізь погоджувалися: глядач знудьгувався за серйозною музикою і... називали цифри, в які обійдеться одна передача. У мережі «Нового каналу» програма також не передбачалася, але мені запропонували спробувати себе ведучим новин та авторських програм. А нещодавно все ж з'явилася реальна можливість під час денних півгодинних виходів у вихідні робити те, про що мріяв.
— Концепцію «Нового каналу» колись визначали як «Простір для імпровізації»...
— Напевно, тому я і залишився. Прямий ефір, імпровізація, ефектна, яскрава, — саме в такому режимі я і здатний існувати в кадрі найбільш органічно і продуктивно. Тут уже необхідний повний внутрішній арсенал, наявність певної вербальної домінанти.
— І що ж у такому випадку важливіше: спроможність «заговорити» глядача ачи бути насамперед особистістю?
— В ідеалі і те, і друге, хоч без уміння «ткати» мовну нитку просто особистість навряд чи проб'є дорогу на ТБ, тим паче — прямого ефіру. Натури стрімкі, жваві, імпульсивні (попутно зазначу, що такий і сам співрозмовник. — Авт. ) завжди приваблювали мене.
— Проте в стрімкому мовному потоці в тебе часом втрачається сама думка...
— Гадаю, цей недолік цілком можна виправити. Зате дует ведучих із різним темпом мовлення можна будувати за принципом контрасту: він добре сприймається аудиторією. Та й неможливий живий ефір без жодного «виправлення», адже своєю непередбачуваністю він якраз і цікавий. Прикладів того безліч. Одного разу закінчується один сюжет, а що за ним — повна темрява. Асистенти метушаться, монтажний лист на підході, і треба до чогось підводити глядача. Тут у мене сяйнула думка, і я прорікаю таку фразу: «Геометрія буває евклідова і неевклідова. У першій — найкоротша відстань між двома точками — пряма. Ну а в другій — відстань між вами і тим, що ви зараз побачите, буде скорочено найнесподіванішим чином». Цей умовивід довелося розвивати до появи нового сюжету, як виявилося, про виставку.
— Студія, на якій ти працюєш, схоже, уникає гострої, проблемної тематики, ніби заколисуючи телеглядача. Чи не аморально це на тлі наших негараздів?
— Запитання, скоріше, до керівників каналу. Що стосується моєї думки, то така спроба своєрідної соціальної терапії має право на існування. У ній також новизна і несхожість студії: всі починають день з одних і тих же подій, офіціозу, а ми — з розповіді про природу, мистецтво, киян, тири в Таїланді... Проте в семигодинних вечірніх випусках наш глядач неодмінно дізнається про головні і злободенні події дня.
— А як ставляться батьки до твоєї роботи в прямому ефірі?
— Ніяк. У «ящик» вони майже не заглядають. Років із десять у нас узагалі не було телевізора. І не тому, що мої рідні вирізняються якимись особливими поглядами, вони звичайні, нормальні люди: мама — лікар, тато — інженер.
— Олександре, ти непогано володієш українською мовою, і все ж рідна мова — російська?
— Кажуть, рідна — та, якою бачиш сни. У мене траплялися сни французькою, польською та іспанською. Подолати ті сім-вісім мов, якими я можу спілкуватися, мені допомогла поезія. Запам'ятовуючи слова в ритмічних конструкціях, пізнаєш живі форми мов. Знання їх важливе для мене, як додаткові можливості в житті, свобода в спілкуванні.
— А як часто ти спілкуєшся із друзями?
— Із жахом мушу визнати, що в цьому значенні я виглядаю, як Діоген. Емоційно й енергетично підживлююсь за допомогою спілкування з поезією, а головне — з музикою. Вона для мене найважливіша в світі. Улюблений автор — Чайковський. Обожнюю музику Моцарта, Баха, Вагнера. Співробітничаю із солістами Національної опери як піаніст.
— Кого ти вважаєш своїм духовним наставником?
— Унаслідок моєї віри таким я можу назвати духовного проводиря мусульман України Шейха Ахмеда Таміма. Не афішуючи цей факт, іслам я прийняв років із шість тому, мучачись спрагою пізнати цей світ і розв'язати проблему ідолопоклонства, яку я вбачаю в православ'ї. Тут немає ніякого оригінальничання, в заповідях обох релігій багато спільного...
— Уявімо, що в тебе власна музична програма. Кого б ти хотів бачити серед перших гостей студії?
— Святослава Ріхтера. Шкода, що це вже неможливо. Проте є багато інших особистостей. Сподіваюсь, мені вдасться з ними зустрітись, як вдалося нещодавно розмовляти з кумиром мого дитинства, скрипалем Гідоном Кремером.
