Освіта як інструмент існування
Пройшли часи, коли «фізики» і «лірики» «заводили» країну спрямованою в майбутнє суперечкою про те, хто з них головний. Сьогодні гуманітарії з «технарями» не сперечаються — і ті, й інші шукають себе на зміненому ринку праці, проявляючи дивовижну пластичність і пристосовуваність, готовність учитися й переучуватися. Молоді теж готові вчитися — традиція здобувати вищу освіту в Україні збереглася і зміцнилася, а ось визначитися з майбутнім місцем у житті стало набагато складніше — надто широкий вибір освітніх послуг і надто мало гарантій подальшої «окупності» отриманих знань. У студії ток-шоу «Я так думаю» («1+1») гості Анни Безулик намагалися визначити, що відбувається на українському освітньому просторі, що робити з шахрайством у освіті, що тут є критерієм якості.
Освітній еталон у результаті дискусії знайдено не було. З шахрайством потихеньку бореться держава, а знак якості отриманому студентом «коктейлю» знань може поставити тільки його роботодавець. Певний показник якості освіти — запитаність і добробут випускників вузів, але тут також — як кому пощастить, і взагалі, ніхто нічого нікому і не обіцяє. Все повинен вирішити ринок — основний «замовник» якісної освіти — але поки його потреби не систематизовані. Практично одностайно ті, хто обговорював цю суспільно гостру тему, в тому, що «вчитися задарма — даремно вчитися», але запитання ведучої про те, як могло статися так, що у нас висока вартість освіти не є гарантією якості, залишилася без зрозумілої відповіді.
У випадку, коли про вузи говорять як про інкубатори майбутніх фахівців, співвідношення «ціна-якість» — справді, один із основних показників. А про функцію освіти, що формує особистість, якось і не йшлося. Звичайно, класні фахівці країні дуже потрібні, але професійна майстерність — не все, що потрібно для самоідентифікації.
А в понеділок Юрій Макаров «документально» досліджував нову можливість позбутися ожиріння — пояснив, що велика кількість струнких дівчат на київських вулицях змушує його згадувати про зайву вагу і методи боротьби з нею. Той, хто приготувався записувати назву нової панацеї, яка не лише вбиває апетит, але при цьому наповнює тіло енергією, бадьорістю, молодістю, повертає чоловікам бажання і можливості, були розчаровані — препарат ще в розробці. А «автори ідеї» — бушмени, які століттями вживали диво- кактус, — думають, як використати свій успіх для найшвидшої адаптації бушменського народу до сучасного світу. Таблетки від ожиріння поки немає, але її вже чекають з нетерпінням.
Післяфільмове тематичне обговорення подальшої долі бушменів, звичайно, не торкалося, методів боротьби з ожирінням — також. Говорили про кулінарні культури, традиції та звички, про трансформації смаків під впливом моди і вірності дитячому сприйняттю смачного, про світові кулінарні течії тощо... Коротше кажучи, скажіть, що ви їсте, і вам скажуть, хто ви. І виявилося, що американці вже переросли свою кулінарну глухоту завдяки посвяченню в кулінарну культуру різних народів і хот-догами вже не харчуються. Але навіть під страхом ожиріння від соковитого стейка не відмовляться. Росіяни також намагаються відповідати моді на тонких і прозорих. Але активно відроджуючи і розвиваючи свою національну ресторанну культуру, найздоровішою російські гурмани вважають все ж японську кухню. А ті, кому морепродукти не по кишені, вибирають їжу за можливостями, але і за смаком, не забуваючи про традиційні пироги та пельмені. В українців також є своя кулінарна «фішка» — борщ. І хоч у ресторанах світу це «перше» пропонується як страва російської національної кухні, ця не територіальна суперечка особливо нікого не дратує — спробуйте самі і відчуйте різницю.
Кухня — теж дзеркало народу та його історії. Українська кулінарна культура широко використала напрацювання інших народів, але і зберегла свої споконвічні здібності дарувати шлункове задоволення. У цій сфері патріотизм українців сумнівів не викликає. Отже, «нитка, яка зв’язує нас із кухнею, найміцніша», а свобода вибору тут, як і в більшості випадків, залежить тільки від товщини гаманця і рекомендацій вашого лікаря.
А «Інтер» силами Андрія Цаплієнка шукав в Іраку тінь «батька» іракського народу — зниклого Саддама Хусейна. Пошуки і журналісту, і головним розвідникам — американцям, утруднюють численні двійники скинутого лідера, розібратися в яких під силу тільки близьким людям диктатора, яких стає все менше. Після зникнення Хусейн став тільки могутнішим — «істинний каліф володіє душами», а душі іракців готові до сприйняття нового-старого міфу, тепер уже про Саддама-визволителя.
Невідоме з життя іншого диктатора стало предметом інтересу програми «Подвійний доказ» («1+1»). Що зберігають підземелля під Вінницею, які таємниці чекають свого часу в залишеній ставці Гітлера, яке істинне призначення цієї споруди, чому вона була побудована саме тут — історики про це знають мало, але ще не пізно дізнатися більше, ще навіть свідки живі. А в плані використання цього місця в туристичних цілях — чому б і ні, дуже навіть цікаво і пізнавально. І хто знає, може, і за цим горизонтом нам відкриються давно написані, але все ще невідомі сторінки історії, до якої і ми маємо відношення.
