Отець Арнальдо Панграцці: «Треба мати більше серця, а не бомб...»

Упродовж тривалої війни на сході нашої держави спостерігаємо чимало криз всередині суспільства. Найбільше бентежить духовно-психологічний стан українців, адже війна є не тільки фізичним протистоянням сили, а й насамперед тестом на стійкість. Про події в Україні, а також про пошуки шляхів подолання внутрішньої ментальної кризи говоримо з професором Міжнародного богословського інституту Camillianum, експертом на ниві душпастирства охорони здоров’я отцем Арнальдо Панграцці, який ініціював групи взаємодопомоги у Північній та Південній Америці, Європі, Азії та Африці, який є одним із лекторів Школи біоетики Українського католицького університету.

— Отче, ви мали змогу спостерігати за подіями в Україні, зокрема минулого року через Майдан, сьогодні слідкуєте за війною на сході. Як, на ваш погляд, можна охарактеризувати цей важкий процес, який відбувається у нашій країні?

— Мені видається, що відбувається своєрідна боротьба за ідентичність і встановлення кордонів, але не просто географічних, а насамперед культурно-історичних меж. На початку цього конфлікту основним бажанням Володимира Путіна було скерувати український народ до єдності з російським народом, але українці висловили прагнення бути з Європою. І, на жаль, ті, хто мав більш проєвропейську позицію, були змушені заплатити за неї ціною власного життя. Проте у східних регіонах з’явилися ті, хто змінив своє ставлення що до Росії. Тобто наразі мені видається ситуація так: є більша частина українців з проєвропейськими позиціями і є менша частина тих, хто схильний до єдності з Росією, проте обидві сторони проживають на єдиній території — в Україні.

— А як висвітлюють італійські ЗМІ події в Україні?

— Італійські медіа разом з європейськими ЗМІ висловлюють солідарність з українським народом. Вони проти збройної підтримки Росії у цій війні. Також Італія підтримує фінансові санкції щодо Росії. Хоча для нашої країни таке порушення економічного партнерства може призвести до великих втрат, оскільки Росія була для нас цінним ринком збуту фруктів. Тепер Італія має великі фінансові збитки. Гадаю, що було б найкраще, коли б ми знайшли мирне порозуміння цього конфлікту. Проте, дивлячись на характер Путіна, який є впертим, не схильним до діалогу, ця ситуація ще зачепить не одну рану, і невідомо коли вона буде вирішена.

— Сьогодні ми говоримо про чимало криз у нашому суспільстві. Одна з них, найбільша і вагома, на мій погляд, — духовна. Для нас, українців, через щоденні повідомлення медіа смерть дещо знецінюється, перетворюється на банальну калькуляцію цифр. Як не втратити сакральності поняття «смерті» у суспільстві, де відбуваються воєнні дії?

— Багато років тому я був у Колумбії. На той час у цій країні існували великі конфлікти, було чимало тих, хто займався наркотиками, також у цих заворушеннях брали участь військові. Щодня у країні були жертви. ЗМІ розповідали про кількість загиблих, і люди вже призвичаювалися до смерті. Дійсно, з часом людина стає нечутливою до проблем, які відбуваються. Треба наголошувати на діалозі й дипломатії. І це мало б бути більшими пріоритетами, ніж зброя, війна і вбивства. Краще було б, якби між двома ворогуючими сторонами була посередником третя сторона, яка б допомогла у примиренні. Найбільша небезпека у тому, що гнів і злість зможуть взяти домінантну роль, — коли вбивають, бо вже не можуть по-іншому.

Найбільша небезпека у цій ситуації — це підтримка Путіна. 30 років тому в моєму регіоні в Італії, звідки я родом, був також конфлікт — люди чинили різні провокації, щоб влада надала їм більшу автономію. Було щось подібне до українського сходу, але протягом певного часу у нас в Італії ситуація стабілізувалася. На мій погляд, проблема в тому, що існує це культурне пограниччя, адже люди сходу більш культурно наближені до Росії. І потрібно розв’язати насамперед конфлікт, пов’язаний із самоідентифікацією.

— Події на сході України, знову-таки, сюжети із повідомлень у медіа, а також реальні переживання жителів східних регіонів формують стан депресії у суспільстві, адже сьогодні маємо серед людей багато страху, ненависті, агресії. Як подолати цю внутрішню духовну кризу і відновити мир і спокій насамперед у стосунках людей?

— Гнів може зробити нас сліпими! Не треба повністю покладатися на зброю. Там, де зброя і вбивства, танки стають пріоритетами, розпочинається чимало катастроф. Тому потрібно знову-таки вести мирні переговори, адже вбивства породжують біль з обох сторін. Після трагедій у Маріуполі й під Волновахою буде спроба і намагання помсти одне одному за те, що відбулося. Для того, щоб зменшити це напруження, варто творити групи взаємної допомоги та духовної підтримки. Важливо, щоб ЗМІ також підтримували, щоб через свої повідомлення не збільшували біль від трауру, а навпаки — були підтримкою. Окрім того, тут також важлива присутність духовних лідерів. Так само важливо, щоб люди говорили владі, вийшовши на площі під час мітингів чи інших акцій, що вони потребують миру! Якщо забезпечення миру не може відбутися на рівні міжпрезидентського порозуміння, воно має відбуватися на рівні низів.

Ми знаємо про те, що Росія зараз дуже страждає від європейських санкцій. На мій погляд, було б найкраще, щоб росіяни вийшли на протест проти Путіна. Але він, звичайно, ніколи не дозволить, щоб це сталося. Не знаю, що далі відбуватиметься, проте якщо він буде непохитним, ситуація так само залишатиметься незмінною. Для Європи Україна є своєрідним «берлінським муром», певним кризовим моментом розділення. Ми дуже тішимося прикладом, який демонструє всьому світові Україна.

— Отче, ви вже говорили про значення присутності духовних лідерів як можливості підтримки. Як сьогодні Церква може вплинути на ситуацію, яка склалася?

— Гадаю, духовні лідери мають зробити все для того, щоб ця війна не перетворилася на цунамі, яке нищить все на своєму шляху. Тобто духовенство також мало б організувати міжконфесійну зустріч і подумати, як покласти край убивствам. Вважаю, що до вирішення проблем варто також залучити жінок. Наприклад, в Італії половина міністрів уряду Ренці — це жінки. Вони намагаються у такий спосіб гуманізувати політику. Чоловік більш агресивний, жінка — здатна на компроміси. Наприклад, медицина також стала більш гуманною, оскільки у цій сфері присутні жінки. Діалог має будуватися на взаємній злагоді, наразі, на жаль, домінантною є військова сила. Святий Камілло де Лелліс, мій покровитель, сказав би, що треба мати більше серця, а не бомб.

— А що насамперед варто порадити сім’ям, де є загиблі родичі або які наразі перебувають у зоні бойових дій. Як рідним подолати психологічну травму війни?

— Перше і дуже важливе, що робить, наприклад, ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ отець Ігор Бойко, — запрошувати такі сім’ї й родини на спільні Богослужіння за упокій душ їхніх рідних. По-друге, варто організовувати спільні конференції за участю психологів. Такі наукові заходи спонукають нас переосмислити розумом те, що емоційно пережите. По-третє, це творення груп взаємодопомоги на соціальному і психологічному рівнях. Важливо гуртувати ці родини, адже обговорюючи свій біль, між ними твориться дружба і солідарність. Також, коли людина має змогу поділитися стражданнями з іншими, ця рана швидше загоюється. Якщо є такі сім’ї, які не мають відваги брати участі в таких зустрічах, тоді священики мали б брати на себе цю ініціативу, йти в ці сім’ї і пропонувати підтримку. На мою думку, було б дуже добре, якби створили бази даних тих сімей, які втратили рідних і близьких. духовенство могло б написати до цих родин відповідного листа й їх підтримати. Через ці персональні звернення, гадаю, була б найкраща опіка і розрада. Важливо, щоб суспільство також усвідомлювало цю необхідність — бути підтримкою для таких громадян. Окрім того, важливо звернути увагу на дітей-сиріт, адже чимало героїв Майдану та війни на сході залишили дітей. Потрібно, щоб вихователі й психологи також працювали з ними. Потрібна праця з молоддю, щоб у молодих людей не зростало бажання помсти.

Також дуже важливі певні знаки пам’яті. Наприклад, знову-таки, перед згаданою вже Львівською духовною семінарією є сквер Героїв Небесної Сотні або ми маємо фото цієї Сотні Героїв завжди перед очима. У такий спосіб їхня жертва постійно пригадується іншим, а це спонукає до спільного переживання трагедії.

— І наостанок — ваш погляд збоку як іноземця, який фінал цієї неоголошеної війни між Росією та Україною? Чи є перспектива для нас, українців, для її оптимістичного завершення?

— Треба робити все для того, щоб врешті-решт не було переможців і переможених. Бо така позиція не вирішить конфлікту, а лише його продовжить. Треба знайти гідний компроміс для обох. Безумовно, схід має залишитись у складі України. Проте для пошуку компромісу варто розглянути культурні особливості цієї території. Чимало жителів цих областей російськомовні, деякі — корінні росіяни, які приїхали сюди жити. Так воно є, і змінити нічого не можна. Важливо, щоб ті люди не мали ненависті до України і українців, не поєднували свою силу з Росією.