Отруєння майбутнього

Вирішуючи, яка соломинка переламає спину верблюда, історія часто-густо зупиняє свій вибір аж ніяк не на ланцелотах, а на цілком пересічних людях, не дуже схожих на казкових героїв. Сергій Вікторович Скрипаль, який став жертвою чергового злочину путінської Росії, у середині 1990-х років вирішив, що та посада, яку він обіймає в управлінні кадрів ГРУ, надає йому шанс забезпечити собі гідне життя в гарній європейській країні. Такий спосіб думок став у цей час домінуючим у всіх спецслужбах Росії й залишається домінуючим і нині.

У спадкоємців залізного Фелікса та інших наших штірліців сьогодні є одна життєва мета — матеріальний добробут на основі західних стандартів життя — і два способи досягнення цієї мети. Обережніші, якщо не сказати, боязкіші, займаються кришуванням бізнесу, зокрема кримінального, активно беруть участь в адміністративному переділі власності, на отримані таким шляхом кошти купують активи та нерухоме майно у країнах НАТО, відправляють туди сім’ї і проводять там відпустки. Інші, більш схильні до ризику, співпрацюють із західними розвідками і після виконання завдання перебираються на захід. І ті, й ті зустрічаються в Лондоні. Цілком можливо, п’ють пиво в одних і тих самих барах і дружньо спілкуються. Потім, щоправда, у «ризикових» часто виникають проблеми, що погано сполучаються з життям...

Сьогодні російський МЗС і російський телевізор цілодобово волають: «Це — не ми!» Окрім звичайної мантри «авидоведіть» використовується софістика. Зразок такої софістики було продемонстровано у програмі «Вечер» від 14.03.18 у Володимира Соловйова. Найтиповіший аргумент на користь непричетності Росії до цього злочину навів режисер Карен Шахназаров. Він почав з того, що порівняв себе з Наполеоном, який стверджував, що «людей він знає». Спираючись на цю спільну у них з Наполеоном рису, Карен Георгійович поставив сакраментальне запитання: «Кому це вигідно?». І одразу ж пояснив, що «це вигідно тим силам, які спрямовані проти Росії». І уточнив, що все це затіяно перед виборами і спрямовано проти президента Путіна. А головна мета, заради якої, на думку режисера Шахназарова, отруїли Сергія Скрипаля та його доньку, це зрив чемпіонату світу з футболу у Москві.

З цим дружно погодилися всі «експерти» в соловйовській студії. Всупереч звичаю, Соловйов цього разу не запросив нікого, хто міг би висловити іншу думку і зруйнувати хор патріотичних голосів. Кожен з учасників лише додавав подробиць і додаткових штрихів до загальної картини змови проти Росії. Олександр Хінштейн повідомив, що Росія взагалі ніколи не вбиває зрадників. Останній такий випадок, за даними Хінштейна, був 1964 року, і той замах був невдалим. Олександр Овсійович ще за часів роботи в «Московском комсомольце» плідно співпрацював із ФСБ, за що нажив слави головного «зливного бачка» російської журналістики, але цієї миті мені здалося, що його колеги із спецслужб могли на нього образитися, оскільки він їх геть усіх звинуватив в цілковитій імпотенції.

Депутат Железняк назвав те, що сталося, «ганьбою британської влади». «Вона допустила отруєння особи, яка охоронялася, на території своєї країни!» — обурювався депутат Железняк. Й одразу ж звинуватив західні спецслужби в цьому злочині, назвавши Скрипаля та його доньку їхніми заручниками. Депутати в путінській Росії проходять суворий відбір, що відсіває людей з мізками і серцем. Тому не дивно, що депутат Железняк в одній фразі докоряє британській владі в тому, що вона «не вберегла» Скрипаля, а в наступній заявляє, що саме вони його й отруїли. Для депутатів Держдуми відсутність логіки і моралі є важливою умовою політичного виживання, але публічна демонстрація цих рис кумедна.

Уся ця софістика про те, що нікому в Росії не було сенсу вчиняти замах на Сергія Скрипаля, базується на припущенні, що в російському керівництві й у спецслужбах окопалися суцільні ейнштейни та альбертишвейцери, чому дещо суперечить вся політична практика путінської Росії, особливо останніми роками. У російських спецслужб і російського керівництва було кілька мотивів для вбивства Скрипаля.

Один з них — помста. З погляду ФСБ Скрипаль завдав шкоди Росії, яку можна порівняти зі шкодою, завданою «супершпигуном» Пеньковським. Він передав МІ-6 близько 20 тисяч таємних документів, розкрив кілька десятків російських агентів, що працювали за кордоном. Отже, навіть якщо припускати, що наказ на його знищення не дав особисто Путін, мотиви звести з ним рахунки були в багатьох людей, які мали всі можливості це зробити.

Ще реальніший мотив — профілактика. У чекістів і за часів СРСР були серйозні проблеми з «холодною головою», а особливо з «гарячим серцем» і «чистими руками», а після розвалу Радянського Союзу з усіма цими органами і частинами тіла у них сталася справжня біда. До того ж з двох категорій чекістів, згаданих на початку цієї статті — назвемо їх умовно «патріоти» і «зрадники», — більш людиноподібний вигляд мають саме «зрадники». Досить подивитися на тих «патріотів» з-поміж чекістів, які стали публічними постатями, приміром, на Андрія Лугового чи Ганну Чапман і порівняти їх, наприклад, з Олегом Калугіним та Олександром Литвиненком, які в цій класифікації підпадають під категорію «зрадників». Ні ті ні ті не є еталонами інтелекту і доброчесності, але «зрадники» принаймні спроможні на членороздільну мову, на відміну від «патріотів». Тотальна моральна та інтелектуальна деградація російських спецслужб створює серйозну загрозу режимові. Зупинити потік перебіжчиків за цієї ситуації може лише страх. Тому демонстративні вбивства найвідоміших «зрадників», з погляду Кремля і Луб’янки, є акти цілком розумні й необхідні.

Є, нарешті, і ще один сенс, пов’язаний з боротьбою за те, яким буде режим після 19.03.18. Лобісти бізнесу в уряді і Кремлі сподіваються, що на Заході запанує «реалполітик» і вони зможуть відновити ту модель, яка склалася за чудових «нульових», коли можна було безмежно красти в Росії і щедро витрачати вкрадене на Заході. Шрьодеризація європейської політичної еліти й успішне використання внутрішніх суперечностей в Європейському Союзі роблять ці надії не повністю утопічними. Мета «силових» башт Кремля — унеможливити таку версію майбутнього і демонстративний замах на території Великобританії, вчинений у спосіб, небезпечним для багатьох громадян цієї країни, сприяє зведенню ймовірності цієї версії майбутнього до нуля. У російській політиці наразі домінують ті, хто найкомфортніше почувається в умовах обложеної фортеці. Чхати вони хотіли на економіку. Меню кремлівської і думської їдальні від санкцій нічого не втратить до кінця їхнього життя. Обложена фортеця, елементи нової залізної завіси вигідні тим, хто взагалі нічого не вміє, окрім як віджимати чужі бізнеси, труїти опозицію, вбивати журналістів і кричати в телевізорі про «росіяни не задаються» і «дідивоювали».

Ті, хто організував замах на Сергія Скрипаля та його доньку, поширили нервово-паралітичну отруту не лише на території Великої Британії. Значно більшою мірою вони отруїли майбутнє Росії.