Параметри для трагедії: людські та професійні

У зливі слів та емоцій навколо зникнення Георгія Гонгадзе до трагічної суті цієї сумної події дуже швидко додалися елементи якогось огидного фарсу. Йдеться насамперед не тільки про те, ЩО саме говорили і робили ті чи інші люди, але й ЯК, КОЛИ і ДЛЯ ЧОГО вони це робили.

ЖУРНАЛІСТИ

Відображення в ЗМІ ситуації зі зникненням Г.Гонгадзе можна розцінювати як серйозний мотив для того, щоб замислитися над тим, як ми говоримо про такі події.

Насамперед, це можна назвати проблемою лексики: наскільки журналіст здатний витримати в цій ситуації вірний тон і підібрати потрібні слова для того, щоб показати, що саме сталося. У таких випадках завжди є небезпека зірватися в істерику, облудний пафос. Наприклад, так було зовсім недавно в російській журналістиці при обговоренні того, що сталося з «Курськом» (від: «це символ краху Росії» — до: «ми відчули, що природний холод Баренцевого моря ніби дихнув нам усім в обличчя»). Багато емоцій і дуже мало спроб по можливості тверезо поглянути на те, що відбулося. Дуже вдало це висловив Семен Файбісович y статті «Шок — це по-нашому»: «...У нас великі проблеми з мовою, якою можна було б говорити про такі речі без вульгарності, канцелярщини, що ріже вухо, або фальші, або того, що раз у раз скидається на різноманітні спекуляції: загалом, стало цілком очевидно, що у нас немає усталених і загальноприйнятих моральних, етичних і естетичних (які також необхідно мати) параметрів, які дозволяють адекватно — цивілізовано і по-людському — реагувати на людську і національну трагедію».

Сказано начебто про випадок з Георгієм. Хтось напівістерично пророкуватиме, що влада почала душити залишки свободи слова в Україні, хтось авторитетно заявляє про те, що справа «точно політична» і свідчить про «білорусизацію» політичного життя. Юлія Мостова на прес-конференції апелює до совісті журналістів, закликаючи їх писати про цю справу так, щоб потім «не було соромно за те, що зроблено». Останнє, безперечно, правильно. Але, мабуть, усе ж це не може бути чітким критерієм у ситуації зі зникненням Гонгадзе. Адже можна показати на всю країну ридаючу матір Георгія та його дружину Мирославу, яка намагалася стримувати на прес- конференції сльози. Це правдива реальність, і за це не соромно. Можна звести в одну лінію факти: слідкування за Георгієм невідомими у липні — статті про Волкова (Суркіса—Медведчука), у вересні — зникнення — і представити версію помсти за професійну діяльність як єдину і найвірогіднішу. За це також не соромно, бо ще ніхто не довів, що це — неправда. Та чи мало як можна написати, щоб не було соромно.

На мій погляд, головна проблема в іншому: як написати так, щоб люди зрозуміли, що сталося насправді. Без істерик, без нагнітання пристрастей (версії є, але ДОСТОВІРНО ще нічого невідомо), без моралізування і без облудного пафосу. Адже ситуація дійсно дуже серйозна: зник безвісти один з провідних (багато хто вважає його опозиційним) журналістів країни, який досить добре відомий і на Заході, правоохоронні органи майже три дні не роблять ніяких заяв з приводу даного інциденту, тиск на політичних журналістів у тій або іншій формі в Україні наявний тощо. Проблема в тому, як повідомити про це своїх глядачів, не сконструювавши при цьому «помилкову дійсність» типу «олігархи розправляються з усіма, хто їх критикує» або «свободу слова уже задушили і в Інтернеті». Як зробити так, щоб люди повірили, що зникнення безвісти журналіста Гонгадзе, про якого багато хто в перший раз чує, — це проблема не тільки сім’ї Георгія або його колег-журналістів? Мирослава Гонгадзе правильно сказала: «Добре, що Георгій — журналіст. І він має багато друзів, які дзвонять, смикають власті, щось роблять. Завдяки цьому є шанси, що ми зможемо знайти його. А якби на його місці опинилася проста людина?..» Тому критерій Лаврентія Малазонії: «Насамперед зникла людина — Георгій Гонгадзе, а вже потім — Георгій Гонгадзе, журналіст», — буде тут, мабуть, найбільш правильним. Справді, це великий мотив усім задуматися над тим, яка у нас держава, якщо в ній безвісти зникають люди; про те, як ця держава захищає інтереси і права усіх без винятку своїх громадян. І, зокрема, журналістів.

ПОЛІТИКИ

Важко було чекати, що панове політики утримаються від того, щоб не спробувати заробити на зникненні Георгія політичний капітал. Але деякі з них спробували перетворити людську трагедію на політичний фарс. Одні використали зникнення Гонгадзе як «інформаційний мотив» накинутися на владу і звинуватити її в усіх тяжких. Наприклад, лідер групи «Соборність» Анатолій Матвієнко розцінив обшуки в тих місцях, де жив і працював журналіст як «чергову демонстрацію диктатури, що насувається». Інші скористалися цим випадком для того, щоб узайве «засвітитися». Треті спробували подати себе найкращими друзями журналістів. Звісно, реакція політиків не могла б не проявитися — цього, зрештою, їм не дозволили б і самі ж журналісти. Але й політикам треба шукати якісь особливі слова. Адже відрізнити справжню тривогу про долю людини (і ширше — про безпеку професії журналіста в Україні), яка зникла безвісти, від власної піар-кампанії все ж можна.

Або ось іще ситуація з голосуванням у ВР про звіт правоохоронних органів, які розслідують зникнення Георгія. Цікаво, чому утрималися аж 168 народних обранців? Невже їм нецікаво дізнатися, що можуть сказати компетентні органи про зникнення журналіста? Очевидно, не цікаво. Отже, ще й для них потрібні слова, щоб переконати їх, що це справді важливо і необхідно.

ПРАВООХОРОНЦІ

Георгій зник увечері в суботу. Перші заяви з боку тих, хто займався розслідуванням його зникнення, з’явилися тільки у вівторок. Після журналістської прес-конференції та вимог повідомити про хід розслідування. Чому мовчання було таке довге?

Далі — більше. Справа порушується за статтею «умисне вбивство». Пояснення начальника ГУМВС у Києві Юрія Смирнова, що формулювання приймалося з урахуванням «неординарної особистості журналіста і обставин його зникнення», виглядає не дуже переконливо. «Його немає дуже довго, тому треба провести не розшукові, а слідчі дії», — вважає міліція. Цікаво, чи завжди після зникнення людей за подібних обставин на четвертий день припиняють шукати людей і починають шукати передусім їхніх потенційних убивць? І чи є якісь документальні підтвердження на користь того, що сталося саме вбивство? Швидше — навпаки, є дзвінок до грузинського посольства, щоправда, анонімний, у якому зафіксовано, що в понеділок Георгій був ще живий. Тим більше, що у міліції поки є цілі три версії того, що сталося, і всі вони відпрацьовуються. І, нарешті, лексика: обстежено горища, підвали тощо в пошуках трупа. Не в пошуках живої людини. Можливо, я не маю рації, але складається враження, що нас поступово хочуть привчити до думки, що Георгія вже немає в живих.

ПІСЛЯМОВА

Зрозуміло, що в цій ситуації шукати потрібні слова нелегко. Але це потрібно робити. Тим більше, що це не якісь особливі невідомі слова, а ті, які всі ми досить добре знаємо. Якщо ми не маємо тих стійких етичних, моральних і естетичних параметрів для таких ситуацій, то їх треба створювати. Всім — журналістам, політикам, правоохоронним органам. За нас це ніхто не «зробить».