«Під час змін люди не готові до важкої роботи»

Стрічка «Моя перестройка» американського режисера Робін Хессман про тих, хто свого часу ліг спати в СРСР, а прокинувся в незалежній країні. На думку авторки фільму, її робота покликана показати людину в період шалених історичних та політичних змін, до яких вона часто виявляється не готовою. Падіння Радянського Союзу супроводжувалося ейфорією цілих народів та великими сподіваннями, втім, як виявилося пізніше, розпад імперії був не стільки кінцем боротьби, скільки початком складної та наполегливої роботи над своїми суспільствами, яким доводилося вчитися жити в новому світі. Тоді далеко не всі це зрозуміли. Як вплинули масштабні події на долі окремих людей, Робін Хессман розповідає на прикладі життя п’яти москвичів — представників останнього покоління, яке виростила радянська система. І водночас стрічка — це можливість усвідомити, скільки всього змінилося з того часу.

В Києві прем’єрні покази фільму відбудуться вже сьогодні, 18 листопада, та в суботу, 19 листопада, в рамках фестивалю «Незалежність» у кінотеатрі «Київ». Напередодні приїзду в Україну режисер Робін Хессман погодилася розповісти про свою нову роботу «Дню».

— Коли ви майже сім років тому починали роботу над фільмом, чи не мали перестороги, що в якійсь мірі американізований погляд на життя в колишньому Радянському Союзі може стати на заваді?

— Зовсім ні. З самого початку я мала на меті розповісти особисті історії життя людей, більше того, я навіть не мала уявлення, що то будуть за історії. Головна ідея — показати, як ці неймовірні зміни в житті країни відобразилися на долях конкретних людей. І в цьому сенсі не можна сказати лише, що це добре, а це погано; це чорне, а це біле, тому що воно ні біле, ні чорне. Не можна сказати, що Радянський Союз був хорошим, а країни, що утворилися після його розпаду, — поганими. А з іншого боку, ті, хто спостерігав за всім зі сторони, сьогодні з острахом дивляться на людей, які з ностальгією згадують Радянський Союз. Одразу з’являється підозра, що перед ними комуніст, або сталініст. Люди схильні спрощувати речі, тому ми інколи забуваємо, що хтось може відчувати ностальгію за якимось періодом свого життя, і це автоматично не означає, що люди сумують за політичною системою, яка тоді існувала. Загалом, фільм передає спектр дуже особистісного досвіду людей.

— Як ви обирали героїв для фільму, чим їх життєві історії вас зацікавили?

— Я зосередила увагу на людях, які на момент приходу до влади Горбачова саме дорослішали, які закінчили університет у рік розпаду Союзу і вже не отримали розподілу на роботу. Вони обов’язково повинні були мати нормальне радянське дитинство. В той час, коли ця молодь визначалася з тим, чого вона хоче від життя, країна змінювалася та визначалася зі своєю ідентичністю.

Я хотіла зробити фільм максимально інтимним, без начитки диктора (допомогло те, що я володію російською), і саме тоді задумалася про однокласників. У Радянському Союзі в школі зав’язувалися дуже міцні зв’язки між людьми — це було унікальне явище. Я вирішила, що, йдучи цим шляхом, маю шанси натрапити на якусь цікаву історію. Тому головним завданням було вдало знайти першого й центрального героя, а вже далі спілкуватися з тими, хто з ним навчався. Мені пощастило. Минуло майже 15 місяців, і я знайшла Бориса Меєрсона. Він був першим, про кого я сказала: «Ця людина обов’язково має бути у фільмі».

— Чому ви вирішили робити фільм без начитки диктора?

— Начитка за кадром створює враження, ніби якийсь «голос правди» говорить тобі, що правильно, а що ні. Мені ж важливо було передати особисті думки героїв. Історія країни також має місце у фільмі, але на другому плані; інколи вона перетинається з політикою. Але передати те, як політика впливала на кожного громадянина Союзу, допомагають саме ці живі спогади. Особисто я не планувала, що хтось буде говорити, наприклад, про Володимира Путіна, але оскільки багато часу провела з героями і зйомки частково припали на час виборів, все дуже органічно переплелося.

— Журналіст газети «Нью-Йорк Таймс» у своєму відгуку на фільм написав: «Сам факт, що ви зробили цей фільм, уже є свідченням свободи в сучасній Росії». Утім, герої фільму говорять про відомі й не надто крамольні речі. Чи є це справді свідченням свободи?

— Фільм може сильно здивувати тих, хто відвідував Союз у 1970-х, коли за іноземцями ходив гід-інтурист, коли не дозволяли розмовляти з місцевими й тим паче заходити до когось у квартиру. Втім, абсолютної свободи, яку б, імовірно, хотіли мати ці люди, в Росії немає.

— Деякі критики порівнюють перебудову в СРСР з «арабською весною». Наскільки ви з цим погоджуєтеся?

— Про це ще рано говорити, тому що ми насправді не знаємо, як далі розгортатимуться події в арабському світі. Схожість хіба в тому, що під час таких подій з’являється неймовірне відчуття полегшення, радості та впевненості, що майбутнє буде прекрасним. Утім, перехідний період завжди складніший, ніж цього очікують. Ми, іноземці, теж поставилися до змін у СРСР трохи наївно. Тому сьогодні, коли я спостерігаю за тим, що відбувається на площі Тагір, віддалено можу собі уявити, що відчувають ці люди, і хвилююся, чи усвідомлюють вони, як важко буде далі й як багато ще треба працювати. Саме в такому сенсі я можу порівнювати перебудову з «арабською весною». Люди під час змін та ейфорії виявляються неготовими до важкої роботи.

— Як, на вашу думку, чи може режисер-іноземець правильно й цілісно передати атмосферу складної й суперечливої доби в чужій йому країні?

— Справа в тому, що я не звалилася в Росію нізвідки й почала тицяти мікрофон людям в обличчя із запитанням: що таке перебудова? Якби я не жила в країні, не володіла мовою, мені було б значно складніше зробити цей фільм. Утім, коли іноземець збирається робити фільм про іншу країну, йому звичайно потрібно набагато більше попрацювати, зібрати додаткову інформацію, але не думаю, що є якісь взаємовиключення. Під час інтерв’ю один журналіст поставив герою стрічки Борису Меєрсону подібне запитання, на що він відповів, що освіту я отримала в Росії, а моя позиція інсайдера та аутсайдера водночас є дуже вдалою із точки зору політики та всього іншого.

— Чи є відмінність у тому, як сприймає фільм західна аудиторія та глядачі з країн колишнього Радянського Союзу?

— У Штатах аудиторія фільму — це суміш американців, які цікавляться Радянським Союзом, та емігрантів, вихідців із країн колишнього СРСР. Дехто приходив на покази з дітьми, які народилися вже в Америці: вони хотіли, щоб діти дізналися більше про те, яким було дитинство батьків, або навіть яким би було їхнє життя, якби батьки не виїхали з країни. Ми говоримо про дві різні реакції — від людей, які жили в Союзі та виїхали, й від людей, які ніколи там не були. Для тих людей, які досі живуть у країнах колишнього Радянського Союзу, — це можливість відійти від шаленого ритму життя та побачити, як багато змін відбулося. Фільм не про політику, а про людину, про те, що з нею відбувається в конкретний життєвий момент — у час шалених історичних та політичних змін.

Я би хотіла показати стрічку в усіх країнах колишнього Радянського Союзу. Я в захопленні від можливості відвідати Київ, останній раз я була там 20 років тому, коли вчилася на першому курсі в Росії. Цікаво, що люди з інших східноєвропейських країн спочатку сприймають фільм із великою долею скептицизму, кажучи: «Що американець може сказати на таку тему?», або: «Це про Росію, а наш досвід був зовсім іншим». Але після перегляду фільму вони визнають, що помилялися, тому що це розповідь про людей, які живуть у часи великих змін, саме тому люди з інших країн можуть знайти тут зв’язок із власним минулим.

ДОВІДКА «Дня»

Робін Хессман працює режисером та продюсером упродовж 15 років. Вона отримала диплом бакалавра в університеті Браун зі спеціальності російська мова та кінознавство, магістратуру Хессман закінчила у Всесоюзному державному інституті кінематографії. Протягом 1990-х вона жила в Росії, працюючи над документальними стрічками, а також над дитячою програмою «Вулиця Сезам».

У Сполучених Штатах Робін Хессман була копродюсером стрічки «Пластиковий Контейнер», яка отримала кілька престижних нагород. Почала працювати над фільмом «Моя перестройка» восени 2004 року.