Під знаком Волині
Минулого тижня українські телеканали знову запропонували глядачам здійснити екскурс до історії країни, основними приводами для чого стали День української Конституції і майбутня річниця трагічних подій на Волині.
Джерела прагнення українців до самовизначення, пошук методів та історичних можливостей для створення своєї держави обговорювали на прикладі драматичної долі гетьмана Мазепи в «Я так думаю» («1+1») і в суботньому «Спецпроекті» телеканала «Інтер». Гості Анни Безулик розширили рамки дискусії до вічного питання про те, що є зрада — в різних тимчасових ракурсах і з погляду різних учасників одних і тих же подій. Мабуть, через те, що ми лише починаємо говорити вголос про такі болісні речі, учасникам програми складно було висловлюватися ємно, а сплеск емоцій у студії не дозволив перевести існуючі думки на сутність особистісного та історичного конфлікту, який обговорювався. Більш зрозуміло визначити ключові моменти тієї історичної драми дав можливість формат інтерівського «Спецпроекту». Те, що можливість стати державою ще тоді Україною було втрачено, в тому числі й внаслідок корупції як методу розв’язання геополітичних вузлів (за твердженням авторів проекту, корупція була улюбленим методом ведення таких справ у монголо-татарів; не пожалів 100 тисяч червінців за українське Лівобережжя і цар Петро І), — серйозне попередження всім нам сьогоднішнім. І те, що родоначальник першої конституції як такої, Орлик, більше відомий світові загалом, аніж в українській його частині, — також привід для перегляду нав’язаного нам ставлення до українських історичних імен.
На жаль, День прийняття Основного українського Закону, що став державним святом і просто ще одним вихідним днем, не став приводом для відвертої розмови про Україну сьогоднішню. Про подвійні стандарти радянської конституції, за якою основним правом громадян було «право працювати відбійним молотком під покривом нерозривного зв’язку серпа і молота», згадав у «Вістях тижня» (УТ-1) Микола Канішевський. Він же зазначив, що наша сучасна Конституція відбудеться лишень тоді, коли кожен громадянин зможе написати під її текстом «Написаному — вірю». Хочеться сподіватися, що знайде своє продовження в цій програмі й анонсована коротким інтерв’ю Ольги Колінько тема корупції в Україні. Наразі, на думку голови координаційного комітету боротьби з корупцією та організованою злочинністю при Президентові, йдеться скоріше про імітацію боротьби з корупцією, аніж про саму боротьбу — звернення громадян до прокуратури зі скаргами на урядовців повертаються до цих же урядовців, відбиваючи тим самим у громадян бажання скаржитися в принципі. А суспільство чекає на героя, а ще краще — героїв, спроможних протистояти злу, яке реально загрожує державній безпеці, зовнішній і внутрішній.
І все ж основною подією минулого телетижня стала публічна відвертість про трагедію українців і поляків на західноукраїнських землях після 1939 року. У понеділок канал «Культура» (УТ-2) фільмом Сергія Сиволапа розповів про це як про трагедію народів і родин, насамперед, змішаних. І, як зауважує один із польських свідків тих подій («Волинь: знак біди», УТ-1), «кордон між поляками і українцями до трагедії проходив у подружньому ложі». Навряд чи питання, яке не полишає телеекрани, — хто почав першим, буде коли-небудь вирішене. Обидві сторони впевнені в тому, що винних потрібно шукати не у своїх лавах, але ті, хто сперечається, вже одностайні ось у чому: народний бунт, який знецінює життя як таке, завше страшний і безпощадний, а лють не завжди буває благородною, особливо коли пролита кров волає про помсту. Тоді згадуються сусідські сварки через розорану межу, всі пережиті образи, в тому числі й дитячі — коли вже в шкільному класі тебе визначають як неповноцінну людину, це не забувається. Цінним є те, що в польських істориків вистачило громадянської мужності визнати, що одна з причин трагедії, яка розігралася, — це те, що українці на своїх землях стали після 1921 року громадянами другої категорії.
Українці, в принципі, — не агресивний народ, але є загрози, які цей народ об’єднують і роблять жорстоким. Земля і віра — ось те, що завжди викликало в наших співгромадянах трепет і поклоніння. Любов українців до землі стала вже приводом для анекдотів, хоча, власне, вона — підвалина світосприймання українського селянства, джерело життєвих сил, яке акумулює і передає енергію поколінь, що забезпечує їхній зв’язок і подальший здоровий розвиток. І ось коли цю просякнуту потом дідів землю почали роздавати за військову доблесть польським офіцерам, які, за свідченнями українців (і це для них дуже важливий чинник!), виявилися поганенькими землевласниками; нелюбов до тих, які зневажали, почала концентруватися в ненависть. А коли запалали православні храми, опору стало неможливо уникнути.
Жорстокість породжує жорстокість, а помста не буває до звитяжного кінця, бо перемога в цьому випадку — повне взаємне винищення. Війна трансформує людину, розмиваючи в ній людське. Та війна, яка практично узаконила терор як інструмент розв’язання політичних проблем, відлунюватиме ще не в одному поколінні не лише українців і поляків. Згвалтована фашистами Німеччина, яка не соромилася масово знищувати всіх, хто їй не подобався, насамперед євреїв, запропонувала, таким чином, страшний метод «відновлення справедливості», взятий на озброєння прямими і опосередкованими учасниками світового переділу.
«У боротьбі за незалежність милосердя не існує», — так у фільмі «Волинь: знак біди» пояснювали свою позицію ті, хто мав відношення до насильства. Дивлячись на гори дитячих трупів, українських і польських, це твердження не сприймається як безперечне. Може, безкровне отримання незалежності на початку 90-х — компенсація за всю пролиту нашу (і нами) кров на довгому шляху народу до своєї віковічної мрії…
