Погляд із ракурсом у півстоліття

«Ось у мене співаки Борис Гмиря та Зоя Гайдай, художники Михайло Хмелько, Микола Глущенко, Олексій Шовкуненко, Михайло Дерегус, Сергій Шишко, Тетяна Яблонська, скульптори Галина Кальченко, Валентин Зноба, Михайло Лисенко, — розповідає відомий фотохудожник Леонід Левіт, показуючи у своїй квартирі портрети видатних особистостей, яких він фотографував упродовж останніх півстоліття. — А тут — ціла серія портретів відомих акторів, таких як Наталія Ужвій, Аркадій Гашинський, Микола Яковченко, Ольга Кусенко, Дмитро Мілютенко, Валерія Заклунна, композиторів Анатолія Кос-Анатольського, Ігоря Шамо, Івана Карабиця, Костянтина Лістова, Андрія Штогаренка, а також літераторів, дисидентів, окрема серія жанрових портретів... Це — представники українського «срібного віку».

Майстер розповідає, що зобразив для історії понад 20 тисяч портретів, частину з яких присвячено видатним представникам України ХХ століття. Проглядаючи роботи Леоніда Олександровича, складається враження, що за ними можна вивчати історію країни — тут представлено цвіт нації — композитори, художники, поети: Іван Драч, Іван Кавалерідзе, Віталій Коротич, Георгій Майборода, Раїса Недашківська, Марія Приймаченко, Ада Роговцева, Євген Станкович, Святослав Ріхтер, Дмитро Шостакович, Тетяна Яблонська, Георгій Якутович та багато інших. Окрему частину збірки, яку фотограф подарував фондам Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, становлять портрети діячів української науки і культури. А на замовлення Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Леонід Левіт знімав Михайла Гориня, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка, Євгена Пронюка, В’ячеслава Чорновола та інші лицарів сумління.

Коли дивишся на ці знімки, забуваєш, що перед тобою фотографія. Кожна світлина показує особистість зі своїм болем, страхом, переживаннями, надіями та мріями... Автор досконало володіє грою світла й тіні, образу та фону. А всі його портрети виконано в чорно-білому стилі.

Фотохудожник зізнається, що ніколи не створював образи штучно — він невимушено підштовхує людину, яку фотографує, розкритися, постати такою, яка вона є у житті. Саме тому колеги-фотографи та експерти називають Левіта майстром постановочного психологічного фотопортрету.

Про те, як змінився портрет українця за останні півстоліття, «День» розмовляв із Леонідом ЛЕВІТОМ.

— За останні десятки років політичне життя дуже багато чого нівелювало, — говорить фотограф. — Образ українця змінювався від більш розслаблено-патріархального, що можна було зустріти не лише в містах, але і в селах, до політично та життєво активного. Звісно, це відобразилося на портреті.

Моє життя і професійна діяльність співпали з періодом активного розвитку української культури. Я називаю цей період українським «срібним віком», це 1960—2010 роки. І саме в ці півстоліття я спостерігав сплеск української культури. Мені вдалося зробити низку важливих портретів, у яких намагався показати цілу епоху.

— Чому ви вирішили знімати видатних українських культурних діячів?

— Розумієте, я народився в Москві, і до війни там жив. Але потім, після війни, потрапив в Україну — її багата культура перевернула всю мою свідомість. У Москві сильна татаро-монгольська гілка... Я це відчув особливо гостро, коли почав працювати в Україні — в зовсім не-такій країні, з не-такими людьми... Тож, коли я отримав можливість служити Україні, то вирішив, що скерую свою стежку на те, щоб утвердити духовність культури, показати її обличчя світові. На жаль, і до сьогодні в Росії можна почути думку про те, що мовляв, українці — другосортна нація. Це — повна дурня, так званий великомосковський шовінізм. Я вирішив показувати все саме найкраще, що при моєму житті робиться в Україні. А робилося дуже багато. Культура була на піку свого розвитку.

Взагалі сучасна новітня культура все зменшує, роздрібнює... Люди, які слухають симфонічну музику, складають менше відсотка порівняно з тими, що ходять на стадіон. Сьогодні масова культура проковтнула майже все, навіть дуже серйозні, авторитетні митці орієнтуються на масовість. Ми живемо в епоху певного занепаду культури, розвитку вульгарності. Раніше культура вимагала серйозної підготовки, естетичний рівень підтримувався профільними навчальними закладами. А сьогодні університети практично не дають знань. І тому особливо гостро проявляється «культурний голод». Повторюсь, все захопила масова культура, яка не вимагає розуміння, глибини, досвіду, узагальнень... У 1960—1970-ті роки словосполучення «український культурний діяч» означало набагато більше. Люди з біографією своїм життям виборювали право творити українську культуру. Сьогодні люди без біографій її руйнують.

— Як вам працювалося з людьми, за якими ще за життя закріпився статус класиків?

— Що вищий культурний рівень людини, то менша його «зірковість». Мені прекрасно працювалося з більшістю тих, кого вдалося сфотографувати. Наприклад, з Марією Приймаченко — це геніальна художниця. Страждання, через які вона пройшла, наклали на її обличчя великий відбиток гуманістичної глибини. Перед тим, як зробити відомий портрет художниці, мені треба було з нею поговорити — я запитав, як вона розподіляє свій робочий час, як встигає малювати, попросив розповісти про свою родину... І ось в один момент, коли вона налаштувалася на ліричний лад, я її сфотографував.

— Від чого залежить успіх портрета?

— Успіх камерного портрету залежить від двох аспектів — особистості, яку знімають, та майстра, що тримає в руках камеру. Сума психології та культурного рівня цих двох людей дає результат на портреті. Майстер має бути досить освіченим, щоб проникнути в душу людей різних професій та соціальних верств. Власне, це і зумовило сьогодні малу кількість портретистів. Для цього потрібні роки спостережень, життя з людьми. Моя біографія якраз дуже показова у цьому плані. Я ніколи не вчився, але багато читав. Можна сказати, що мої вчителі — це класика літератури та життєвий досвід. Я завжди був поруч із заводською публікою. Сам токар за професією, тому мав можливість спостерігати за поведінкою різних людей, у різних ситуаціях. Це допомогло виробити певний погляд на людину, коли вже навіть із зовнішніх ознак намагаюсь зрозуміти психологію того, хто переді мною.

— Чому ви вибрали роботу в чорно-білому стилі?

— Мені подобається чорно-біла гама — вона благородна. Кольорові роботи дуже рідко відповідають першочерговому задуму. А в мій час кольорова фотографія ще й була досить нестійкою, адже дуже часто змінювалася кольористика, а від цього — і вся композиція роботи. Я переконаний, що художник має залишити щось недоказане, апелювати до активної фантазії глядача. Змусити його домальовувати в уяві образи... І саме чорно-біла гама дає можливість найрізноманітніших трактовок.

...Якщо ж повернутися до початку розмови про те, як змінився психологічний образ українця, то, знаєте, сучасний українець активізувався і став динамічніший, у нього глибший погляд. Нові умови життя штовхають українців на активні дії. Що було раніше — загальнолюдська скутість — нам більше не притаманна. Сьогодні все більше людей на вулицях посміхаються, попри ситуацію в країні та економічні складнощі, в очах перехожих відчувається активний рух думок.