Політична еліта: що є...
От і стартувала передвиборна президентська кампанія, яку вже зараз представники навіть протилежних «таборів» називають визначальною для країни на найближчі 10 років. Ось так, ще невідомо, кого обере суспільство собі в поводирі, але його вже готують до того, що зроблений вибір буде «довгостроковим». Практично одночасне висунення одразу кількох кандидатів у президенти висвітлювалося всіма загальнонаціональними телеканалами. Не завжди доречні оцінні судження розчарували не стільки своєю неоригінальністю, скільки точною відповідністю прогнозам та очікуванням, які висловлюються ще до початку «виборчої кампанії десятиліття». Щоправда, у понеділок пізно увечері на «Інтері» в «Післязавтра» дискусія експертів все-таки відбулася, та якщо й надалі коло професійних політичних спостерігачів та аналітиків буде представлене на вітчизняному ТБ так вузько, як у дні старту кампанії, то до визначень, уже даних майбутньому виборчому сезону, додасться ще й «нудний».
Про те, чи є у нас національна еліта і що це таке, намагалися роз’яснити телеглядачам учасники програми «Четверта влада» на УТ-1.
Судячи зі сказаного Олександром Савенком, ведучим програми, «наше суспільство так і не дійшло консенсусу у визначенні стратегічної мети та основного шляху розвитку, суспільна мораль у занепаді», і відповідальність за всі ці тривалі невизначеності — у тому числі, й на політичній еліті, яка не виконала своєї політичної місії, незважаючи на наявність усіх необхідних важелів. За словами інших учасників публічного пошуку відповідей на вічні запитання, еліта по-українськи (утім, як і по СНГ-овськи) — це суміш «уламків» колишньої політико-адміністративної номенклатури, «комсомольців», які швидко переорієнтувалися, сучасних нуворишів iз мільйонними капіталами, кар’єристів-демагогів та професійних патріотів. Таке собі «благородне зібрання». Утім, нас спробували втішити тим, що й світова еліта дрібніє — з міжнародної політичної арени йдуть «кити», масштабність яких робить цей процес очевидним. На зміну колишній «моді», яка передбачала для лідерів іміджеву стилістику відданих ідеї та справі аскетів, пришли зовсім інші способи привертання уваги для виборців. Зараз, наприклад, політики з задоволенням (або не особливо соромлячись) демонструють свої «людські слабкості», щоб «бути ближчими та зрозумілішими народові». І суспільство, мабуть, такі зміни цілком влаштовують — спостерігати за цим весело, а знання про те, що «й там не краще», дозволяє з більшою легкістю ставитися до власних внутрішніх недоліків та невідповідностей. У цілому, не все гаразд у нашому «елітному розпліднику», особливо, якщо врахувати, що далеко не кожен, хто зараховує себе до еліти, таким є. Але що особливо сумно, про все про це — і про відсутність спільних цілей, і про проблеми національної еліти, і про дефіцит вищої відповідальності та політичної волі у значної частини нинішніх лідерів — ми говоримо практично одне й те ж ось уже понад десять років. Досі емоційно обмінюємося думками та припущеннями при мовчазному невтручанні (якщо не враховувати поодиноких випадків) суспільствознавців, які могли б уже проаналізувати та систематизувати пройдене і те, що відбувається, і «накреслити пару формул» з приводу того, що може або повинно бути далі. Сумно.
Другою важливою подією тижня, яка також широко освітлювалася українськими електронними ЗМІ, стала транзитна подорож Олімпійського вогню українською столицею. Утім, сказати, що це вийшло добре — принаймні, по телевізору, — теж не можна. Вийшло — незважаючи на всю значущість події — традиційно. Набагато цікавішою виявилася прем’єра документального циклу «Володарі кілець» на «1+1» — про історію українського олімпійського руху та про вітчизняних олімпійців.
У частині приємного й повідомлення Юрія Макарова в ранковому блоці «1+1» про «маленьку сенсацію» — видання невідомого раніше широкому колу читачів роману Проспера Меріме «Богдан Хмельницький». Для тих, хто знайомився з творчістю цього відомого белетриста за радянськими перекладами, «Богдан Хмельницький» від Меріме — велика новина. До речі, культурологічні новинки від «ранкового» Макарова, це завжди не довго, інформативно та цікаво. Ранковій команді «плюсів» без окремого програмного формату вдається щодня знаходити і показувати країні тих, хто сьогодні, нехай і не вписуючись у рамки усталеного культурологічного «набору», є частиною живої сучасної української культури. А враховуючи, що постійної «книжної» програми на загальноукраїнських телеканалах немає, книжкові презентації від Макарова — непоганий орієнтир для тих, хто ще не розучився читати.
