ПОШТА ТЕЛЕКЛУБУ «Дня» Ще раз про провінційність
Леонід Воєводін завжди присвячував свої програми публіцистичній розмові про літературу та мистецтво, національну самосвідомість та історію, талановито працюючи у сфері авторського телебачення, тоді, коли на українському телебаченні не вживалося навіть такої дефініції. Його цикли різних років: «Канал «Д», «І святе, і грішне», «Наодинці з усіма», «Іскра божа», «Авансцена» та ін. викликали обговорення, суперечки серед колег, численні листи телеглядачів.
Недивно, що великий особистий архів автора становить собою зараз особливу цінність. І спричиняє бажання автора зустрітися зі своїми колишніми героями.
Перша програма нового циклу, присвячена творчості Валерія Леонтьєва, виправдала очікування. Для мене сам факт останнього інтерв'ю яскраво характеризує «незірковість» Валерія Леонтьєва, уміння пам'ятати і бути вдячним за ті програми початку вісімдесятих, які проривали повний інформаційний вакуум навколо молодого талановитого виконавця. Програма, представлена у новому циклі, — десята програма Леоніда Воєводіна, присвячена творчості Валерія Леонтьєва.
Слухаючи міркування Валерія Леонтьєва, дізнаєшся про «внутрішню біографію» неординарної особистості. Адже саме це завдання і ставив перед собою Леонід Воєводін на початку програми, цитуючи висловлювання Євгена Євтушенка, що «зовнішня біографія нічого не означає без біографії внутрішньої».
Закадровий авторський коментар Леоніда Воєводіна відводить від блиску і мішури сцени, характеризуючи свого героя як людину, що належить до категорії людей, про яких Чехов писав: «порядній людині буває соромно навіть перед собакою».
І вже зовсім не ставлячи собі за мету аналізувати програму «Запрошення до відвертості» Олександра Зінченка («Інтер»), хочу висловити тільки декілька думок «з приводу».
Якщо для тележурналіста виробництво програм — це його робота, і підозрювати його у тому, що йому хочеться «посидіти поряд» зі знаменитістю, як робить Ірина Чемерис, дуже уже примітивно, то для людини будь-якої іншої професії у цьому може, безумовно, бути присутнім якийсь додатковий інтерес. Що саме по собі цілком нормально. Я про інше. У середині 90-х автор цих рядків присвятила свою півгодинну програму режисеру і актору Микиті Михалкову, вважаючи його особистістю, що претендує на звання духовного лідера своєї нації. У такій же якості він подається нам і у програмі Олександра Зінченка. Тільки от час такий нестримний, такий вихор подій навколо нас... У прагненні «відповідати вимогам» змінюємося і ми самі. І це природно. Читала у газеті «День» про те, що громадянин Росії Микита Михалков агітував дніпропетровців за Президента Леоніда Кучму у президентській кампанії 1999 р., називаючи при цьому моїх співвітчизників «хохлами». А зовсім нещодавно у програмі «Глас народа» Євгена Кисельова (НТВ) Микита Михалков міркував про підтримку ним на виборах до російської Думи БАБа. І мимоволі думаєш: красиво жити за будь-яких режимів і обставин — це також талант. У кого він є, у кого — немає. Роду Михалкових він, безумовно, властивий. Проте претендувати на духовне лідерство російської нації... Я, наприклад, природно і просто починаю відділяти у своїй свідомості талановитого режисера та актора Микиту Михалкова і такого собі гуру, панські повчання якого просто вже нецікаві. Так що відблиск зірки може бути досить несподіваним для нежурналіста або не тільки журналіста, що побажав «посидіти поряд» із зіркою.
Та як тепло думається після перегляду цих програм про Валерія Леонтьєва — талант, трудівника і цілісну особистість.
