Постмодерна доба, війна і журналістика

«Скільки людей, стільки правд, і чия правда правдивіша, ми ніколи не зможемо визначити», — заявила кілька років тому знана українська журналістка. Можливо, то була дещо нервова реакція на прихід до влади команди Януковича та розгубленість демократичного табору — мовляв, у вас своя правда, у нас своя, тому нам не можна заважати говорити те, що ми думаємо. Але радше то була данина модним постмодерним принципам, які з певним запізненням докотилися й до українських теренів (до філософського кола — ще у 1990-х, до журналістського загалу — у 2000-х). Бо ж і подальші сентенції цієї журналістки витримані в постмодерній парадигмі, де сама спроба розрізнення добра та зла трактується як щось «примітивне».

•  Справді: постмодерні концептуальні засади якнайкраще допомагали тим, хто прагнув «вписатися» в реалії часів Януковича (як раніше — в реалії часів «пізнього» Кучми) і не відчувати від того морального дискомфорту. Якщо все чинне є тільки грою, якщо заперечуються претензії Розуму на конструювання гуманістично-практичного людського буття (бодай у певній історичній формі), на серйозність місії людини (навіть на вживання останнього поняття), то залишається констатувати вслід за французьким філософом Ж.-Ф. Ліотаром, що будь-який розмисел — це «онтологічна мовна гра» і «будь-яке знання більше принципово не є наративом», тобто загальновизнаною інтерпретацією певних фактів й інструментом розуміння нового. Звідси й бажання урівнозначити абсолютно всі культурно-смислові системи, що набуває вигляду «відмови від Ґранднаративу» та «багатоголосої розмови людства, де права її учасників є рівними». І нарешті, устремління до деконструкції, критичної руйнації всього, що є стабільним, звично-звичаєво-звичайним. «Деконструкція — це все й ніщо», — так заявив інший французький філософ Ж. Дерріда. Основне вістря деконструкції спрямовано проти класичної європейської культури й її ядра — теоретично-філософського розуму, який спирається на внутрішній і зовнішній Логос, на ставлення до буття світу та буття людини як закономірного процесу.

•  Загалом адепти постмодерну вважають, що спроби поліпшити світ є марнотою, що людина не здатна осягнути сутність світу, пізнати його, бо навіть постановка таких питань є абсурдом і насильством, що систематизація пізнаного можлива не у вигляді ієрархічно розбудованого компендіуму, а тільки у вигляді каталогу, в кращому разі — своєрідного енциклопедичного словника, без жодних ієрархій та внутрішніх зв’язків, що прогрес як такий є ілюзією. Реально ж існує варіювання та рівнозначне співіснування всіх (і найдавніших, і найновітніших) форм буття. При цьому у межах постмодерну розмови про єство, чого б не було у світі-грі, світі-тексті, є забороненою єрессю, бо кожна така спроба «упривілейовує одне з багатьох значень тексту і водночас репресує всі інші». Розуміння будь-якої суспільної домінанти чи моральної норми як репресії — це абетка постмодерної думки та практики.

•  У сенсі власне етики та моралі культура постмодерну відмовляється від унормування рамок будь-яких типів поведінки, базується на дискурсивному плюралізмі, на варіабельності раціональностей, на тому, що, за словами ще одного знаного французького мислителя Ф. Гваттарі, «все годиться, все прийнятно». У силу цього саме поняття ціннісного пріоритету може бути відкинуте, бо не мусить бути місця поділу на істинне і хибне, прийнятне і неприйнятне. У цьому контексті програмної для епохи постмодерну постає ідея мікшування культури, яка являє собою принципово несистемну мозаїку фрагментів і уламків різних традицій. Колаж перетворюється в постмодерні з прийому художньої техніки на універсальний принцип побудови культури, в тому числі й культури вчинку: маємо сплетіння радикально різних, але при цьому цілковито рівноправних світоглядних парадигм. Відсутність «центрів» не тільки в нормативному, а і в ціннісному значенні означає перетворення ієрархічно побудованої в ціннісному вимірі культури, в тому числі й її етичної компоненти, на щось принципово інше, ніж було до цього. Як зазначає Ж.-Ф. Ліотар, у постмодерному культурному контексті «всі колишні центри тяжіння, утворені національними державами, партіями, професіями, інституціями та історичними традиціями, втрачають свою силу». Відтак жодна поведінкова стратегія не має привілеїв перед іншими в сенсі кращого вираження людського єства. Жодна з цих стратегій не є більш гуманною, ніж інша, — вони просто плюральні й варіативні.

•  Цей невеликий екскурс у царину філософії, яка вже кілька десятиліть панує не лише у французьких університетах, а і в більшості вишів розвинених країн, потрібний, щоб краще зрозуміти не тільки «їхні», а й багато «наших» проблем, і не лише журналістських. Додам до сказаного, що дехто з названих вище філософів свого часу виступав на захист ідейних лідерів «червоних» терористів Західної Європи, а дехто намагався запекло критикувати сучасний капіталізм із ленінських позицій. Коли ж з’ясувалося, що комуністичний експеримент зійшов на пси, недавні адепти більшовизму й анархізму притьмом зробилися проповідниками постмодернізму...

•  Проте справа не в цьому, а в тому, який простір відкрила така філософія перед журналістами у, скажімо так, не зовсім чесному світі. Виявилося, що правда вбивці й правда жертви, правда наглядача концтабору і правда в’язня, правда генерала Пукача і правда журналіста Гонгадзе, правда крадія й правда обкраденого, правда зажерливого ВІПа і правда голодної пенсіонерки, правда цензора і правда автора понищеного тексту — всі вони однакові, всі рівноправні. Виявилося, що журналістика не має місії нести людям правду, бо, по-перше, слово «місія» заборонено, по-друге, ця правда у кожного своя, і критична оповідь про діяння, скажімо, Леоніда Кучми та його команди — це щось рівноцінне та рівнозначне неприхованій апологетиці цих діянь.

І невипадково цитована вище журналістка написала: «Що робити, коли хочеться вбратися, подорожувати?.. Люди обирають нормальне життя і тому беруть гроші за те, що вони пишуть, що вони знімають...» Справді, дурником був, мабуть, Василь Стус, бо не захотів «нормального життя», яке непогано оплачувалося — як тоді, так і зараз, чи не так? Щоправда, можуть закинути, що «нормальне життя» — це заборонений наратив, але завжди можна відбрехатися: мовляв, це моя і «людей» індивідуальна норма, а Василь Стус мав іншу, то була його справа, других вона не стосувалася...

•  Але от — війна. А на війні кулі та снаряди не є «текстом», тим більше — «грою» (хоча для декого з «кремлівських чекістів» та польових «реконструкторів» у лавах терористів трагедія Донбасу, схоже, і досі виглядає саме постмодерною геополітичною грою). А на війні проти неототалітарної Росії та її місцевих пахолків усе вимірюється саме в начебто «застарілих» категоріях добра і зла; там яскраво виявляє себе той самий вселюдський «Ґранднаратив», там не може бути рівноправності будь-яких життєвих позицій та особистих правд. І якщо журналіст — не просто підставка до мікрофону і ретранслятор хаосу, то він має категорично відкинути максиму «все годиться, все прийнятно». Бо де-факто прийняття її призводить до легалізації, ба більше — до пропаганди найпаскудніших ідей та вчинків, до апології державної зради й замилування насильством, до заперечення національних прав українців і загравання з «русским миром». А з того боку лінії фронту постмодерні ідеї (ясна річ, у їхньому плебейсько-чекістському вигляді) заповзято використовують для вішання локшини на вуха європейців — дивіться, у нас своя правда, всі правди рівнозначні й рівноправні, а Українська держава — це релікт старої доби...

Цікаво, чи й зараз згадана журналістка вважає: «чия правда правдивіша, ми ніколи не зможемо визначити»?