Посиденьки та провокації
Минулого тижня телевізійники країни відзначили своє професійне свято. Більшість телеканалів стримано нагадала про це, а УТ-1 роз’яснив телеглядачам, хто є хто, показавши телепосиденьки «Телебачення — це ми». Мабуть, таким був задум режисера — нагадати дійством про колись улюблені «Голубі вогники», що пiшли у минуле, але стилізація вийшла дуже вже ж достовірною... Утiм, було б добре, якби сказане ветеранами українського телебачення було почуте їхнiми послідовниками. Особливо про культуру мови та вміння говорити.
У неділю СТБ, який змінив дизайн, у межах знайомства з малими містами України (програма «Не-провінція») показав Жовкву — історичне містечко у Львівській області, овіяне легендами та колишньою славою, із замком, який пам’ятає польських королів та українських гетьманів. Тепер у ньому живе 36 родин, по 9 осіб у однокімнатному помешканні без зручностей. Польські туристи масово приїжджають до старовинного костьолу поклонитися могилам своїх батьків; українським, нечисленним наразі, туристам тут розповідають про те, що саме в Жовкві був перший в Україні монетний двір і ще багато чого, забутого нами самостійно й за допомогою тих, кому це забуття було вигідне. За радянських часів, наприклад, містечко це називалося Нестерів — на честь автора знаменитої повітряної «петлі Нестерова», який загинув на його околицях у часи Першої світової війни. До речі, цей факт автори проекту чомусь не використали.
В усьому іншому тиждень був «напруженим». У новинах головною героїнею була парламентська трибуна, яку як символ єдиновладдя весь час мало не штурмували. У «Документі» («1+1») обговорювали життя українських ув’язнених, їх природне прагнення до свободи та набутий страх зовнішнього світу, викликаний, насамперед, тим, що за умов обмеженої свободи людина відвикає вирішувати. У «Дівочих сльозах» — клоні «Вікон» і також витворі Коміссарова, стріляли. Прямо в студії. А потім учасник програми, який стріляв, довго тікав коридорами, його вели камери, які завбачливо там опинилися, а потім була гонитва на вулиці — порушника наздогнали. Прямо на наших очах. Загалом, як постраждав при виконанні службових обов’язків Нагієв, ми вже бачили, як потім у лікарні медсестра вводила голку в «рейтинговий» зад — також. Чому б тепер не постріляти? Мабуть, це модно, і сльозливих дівчат приваблює, а чого не зробиш для привернення уваги телеглядача?
Але якщо в цьому випадкові йдеться про продукт експортний (що ж, якщо на ICTV вважають, що українському телеспоживачеві має таке подобатися...), то «1+1» здивував черговим випуском вітчизняного проекту. «Подвійним доказом» популярний український телеканал популярно пояснив тим, хто його дивиться, «чому не люблять циган». Навіть якщо не брати до уваги безапеляційність узагальнень, що прозвучали, та загальний тон не дискусії, а процесу, що скоріше нагадував виголошення вироку, складно в принципі уявити вихід подібної програми де-небудь у Європі, в яку декларативно ми так прагнемо. Так, наприклад, телеглядачі, що репрезентують «нетитульну» націю, могли довідатися, що в нашій країні існує «умовний «табель про ранги» нацменшин». Що дані про того, хто з ким (за національною ознакою) готовий товаришувати, а з ким не хотів би жити поряд, використовуються не для делікатного «розрулювання» можливих етнічних конфліктів, а для публічного звинувачення. Цікаво, що ж гадають у тій же Європі про натовпи безробітних українських нелегалів, чи хочуть жити поруч з ними в разі отримання ними посвідки на проживання? А як «з Європи» сприймалася б заява про те, що «європейці сторіччями намагалися боротися з циганською злочинністю, але їм це не вдалося. Не вдалося це ні інквізиції, ані Гітлеру, ані Сталіну»?
Утiм, річ не лише в словах. Останнім часом до етнічного питання в нашій країні стали ставитися менш бережно, що фіксується вже не на рівні відчуттів, а впадає у вічі. Ототожнення кримських татар виключно з однією з політичних сил, нав’язуване протистояння «Донецьк—Львів», у визначенні якого не раз звучало протиставлення «росіяни — українці», — навряд чи все це є відбиттям наміру перевірити громадську «гальмівну систему» чи ще раз випробувати «ментальну терпимiсть». Міжнаціональне середовище в Україні — одне з найсприятливіших, але ми знову не бережемо того, що маємо.
Не впадаючи в міркування про користь суспільних провокацій, хочеться зазначити, що провокація відрізняється від провокації. Зрештою, щеплення — теж провокація, але не всяка провокація — «вакцина», не говорячи вже про те, що й вакцинація організмові часом не на благо. Особливо послабленому і несформованому!
