Посидимо біля коминка?
Телерадіокомпанія «Київ» щотижня пропонує глядачам бесіди біля коминка. Програма «Киянин» — не іскристий «токінг», не актуальне інтерв’ю, не повноформатні телевізійні портрети, а саме неспішні бесіди, ніби ні про що, а насправді — «про час і про себе». У позачасовий простір Музею історії Києва, де знімається програма, гості приносять час із собою. Герої «Киянина» — не розтиражовані сьогоднішні зірки, а люди, котрі відбулися ще кілька десятиріч тому. Дуже часто їхні обличчя не побачиш більше ніде, хоча героїв важко назвати «пересічними» громадянами. Просто вони досі живуть за правилами часу, коли ще не було поняття «авто».
Сама програма чимось нагадує стару добру «Вечірку», де знаходилося місце і для скороминущого, і для вічного. До речі, автор і ведучий Роман Лавров зізнається, що на ідею проекту істотно вплинули його враження від старих газетних сторінок. Щоправда, то була газета «Киевлянинъ», що виходила у столиці на початку століття. Із закордонними звістками із Лондона та Парижа по-сусідству були нотатки, які дивовижно точно передавали «київський» устрій життя. Можливо, саме завдяки їм, некиянин Лавров зміг створити напрочуд «київську» програму.
На перший погляд, бесіда в «Киянинові» виникає всупереч усім законам жанру — ніби сама собою. Але те, що можна назвати недоліком програми, зрештою перетворюється на її перевагу: в процесі розмови майже завжди вимальовується тема, і чим несподіваніше це відбувається, тим цікавіше. Лавров не намагається спрямувати розмову в певне русло. Роль ведучого у цій програмі — роль камертона навпаки. Спочатку ведучий налаштовується під звучання гостя, а потім гість прислухається до спільно створеного настрою. І навіть те, що іноді Лавров не втрачає можливості дещо «блиснути» чи покрасуватися, не викликає у глядача законного обурення. Це сприймається як невід’ємний елемент по-хорошому «естетської» програми.
З керівником Спілки кінематографістів України Михайлом Бєліковим в останній програмі Роман Лавров говорив не тільки про плачевне становище українського кінематографу, але й про незавидну роль творчих спілок взагалі, створених владою для маніпулювання творчістю і творцями. У кадрі не говорилося прямо про те, що, по суті, коли керівну і спрямовуючу роль спілки втрачено, важко знаходити конструктивні завдання. Але ця думка ніби кружляла у повітрі. Іван Драч признавався, що політика — «стервотна штука». І, абстрагувавшись від подальшої розмови, глядач отримував поживу для власних роздумів про долю тих, хто колись одними римованими словами володарював над душами, а зараз вступив у начебто захоплюючу «велику» гру, яка, проте, не дає нічого ні розуму, ні серцю. Подружжя Пименових, у минулому — знаменитих на весь Союз спортсменів, Лавров розпитував про ціну перемоги і про те, чим за радянської влади міг обернутися програш у спортивних змаганнях. Відомого диктора українського радіо Олену Коваленко — про її зустрічі з людиною- легендою Левітаном.
Героями «Киянина» були люди, які є гордістю столиці, її основою: прима- балерина Валентина Калиновська і нерозкритий розвідник, «український Штірліц», Володимир Алексєєв, розробник геральдики Олексій Руденко і колишній директор студії «Київнаукфільм» Борис Астахнович, автор гучного «Шляху аріїв» Юрій Канигін і директор київського цирку Борис Заєць. Люди самодостатні, і, водночас, — яскраві представники певної професії. Адже професія героя завжди присутня в програмі. Лавров вважає, що простіше за все змусити людину розкритися через «справу її життя». У розмові про «справу життя» Роман Лавров не соромиться ставити героям «безглузді запитання»: що ви відчуваєте, як відчуваєте? Ці питання і створюють найбільш «окрасові» моменти програми, коли герой, котрий сприймає щось з точки зору необхідних атрибутів професії, раптом дивиться на свою буденну справу відсторонено. Хоча важко, напевно, передати, що відчуваєш, коли твій голос летить над заповненим людьми Хрещатиком, чи визначити словами, наскільки страшно торкатися оголеного людського серця. Але саме такі, стилістично незавершені, відповіді народжують відчуття глядацького співпереживання, єдність з героєм, який, незважаючи на всі свої регалії і достоїнства, досвід і майстерність — усього лише людина, усього лише киянин.
Роман Лавров говорить, що зіткнення з історією столиці підтверджує переконання: при усій своїй схильності до віянь часу, Київ дуже консервативне місто. У ньому багато чого залишається незмінним, як номер потягу, який майже сто років вирушає маршрутом «Київ—Москва».
Напевно, консерватизм — це не та риса, якої слід соромитися. Якщо розглядати її як прагнення, нарівні з модними течіями, залишити у своєму житті місце для старих добрих звичок. У тому числі й таких, як задушевна телевізійна бесіда біля коминка.
