Президент сказав: роздержавити

Минулого тижня Віктор Янукович доручив прем’єр-міністру України прискорити допрацювання проекту закону про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації і подати його президентові для внесення на розгляд Верховної Ради як невідкладного. Микола Азаров має виконати доручення до 5 квітня.

У лютому, коли державні засоби масової інформації постали перед загрозою недофінансування, «День» підіймав тему роздержавлення ЗМІ. Зокрема, у своєму матеріалі від 7 лютого 2013 року «Європа рекомендує роздержавити ЗМІ. Україна відповідає: і так, і ні» Зиновій Партико проаналізував наявні проекти законів роздержавлення засобів масової інформації народного депутата С. Курпіля та Кабінету Міністрів України. Серед інших недоліків обидва законопроекти не враховували, зокрема, загрози негайної приватизації роздержавлених видань та мовників, зацікавленими з політичної точки зору особами.

Після доручення Президента ми звернулися до місцевих журналістів із запитанням, що, на їхню думку, потрібно, аби процес роздержавлення мав позитивний для місцевих ЗМІ результат.

Одразу треба сказати, що серед опитаних є чимало скептиків процесу роздержавлення. Вони переконані: в українських реаліях він не принесе бажаного результату.

«Маю серйозні сумніви, що роздержавлення медіа одразу ж принесе омріяну редакторами та творчими колективами свободу. Мені це нагадує самообман або ж свідоме введення в оману заради сумнівних цілей. Можливо, частина редакторів вважає, що після роздержавлення їхнє медіа автоматично стане більш професійним, більш затребуваним читачем. Як показує досвід, це далеко не так. Часто проблемою навіть більш-менш незалежних (приватних) місцевих газет є не відсутність свободи, а відсутність бажання журналістів і редактора працювати професійно. Зрештою, частину приватних ЗМІ пов’язують з інтересами тієї чи іншої бізнес- або політичної групи. Де гарантія, що, ставши приватною, колишня комунальна газета не буде ще більш невільною, ніж була раніше? До того ж нинішні форми співпраці з органами влади і навіть з власними співзасновниками дають газетярам чимало можливостей для професійної роботи і маневрів. Скоріше за все, за цими намірами стоїть ні що інше, як перетворення більш-менш прибуткових комунальних газет у вигідний власний бізнес, де головним аргументом буде заробляння грошей, а не якісь професійні чинники», — вважає херсонський журналіст Олег БАТУРІН.

А Остап Дроздов, журналіст зі Львова, переконаний, що роздержавлення ЗМІ у повному сенсі неможливе тому, що їхні колективи «невиліковно радянські». «Це не журналісти і не творчі працівники, це радянські чиновники й держслужбовці, мета яких — дотриматися до пенсії і якомога менше дратувати начальство. Косметичні реформи в цій сфері нічого не дадуть, оскільки заслужені-перезаслужені будуть у числі перших саботажників. Роздержавлення для них означає кінець світу. Змусити державні ЗМІ переорієнтуватися на сучасні ринкові рейки є непосильним завданням, адже ці ЗМІ не навчені боротися за глядача і за якість. Чисто теоретично можна було б річний бюджет державного ЗМІ використати ефективно, і, повірте, багато приватних редакцій щиро позаздрять розмірам держфінансування. Але для цього треба докорінно перелопатити і генеральних директорів, і їхніх улесливих підлеглих. Держава на це не здатна», — говорить Остап ДРОЗДОВ.

Частина місцевих медійників також сумнівається у щирості намірів держави. «Держава, володіючи «своїми» медіа, просто імітує ініціативу їхньої приватизації, «наближення до Європи». Насправді ж їй (державі) вигідно мати дешевий, слухняний і головне — випробований інструмент промивання мізків», — переконаний головний редактор «Львівської газети» Ігор ГУЛИК.

Утім, частина працівників місцевих державних ЗМІ зазначає, що вже давно працює над тим, щоб вивести свої видання на новий рівень, і роздержавлення стало б завершальним етапом цього процесу. Тим паче, що держфінансування не покриває витрат на виробництво газети і утримання колективу.

«Ми згодні на вихід районної ради та райдержадміністрації зі складу співзасновників хоч сьогодні. За останні 10 років наше видання не отримало від них жодної копійки дотацій. Підтримка з їхнього боку обмежується лише частковою допомогою у проведенні передплати. Газету ж ми видаємо за кошти, отримані винятково від своєї власної господарської діяльності, — розповідає Наталія КОЛІСНИЧЕНКО, головний редактор білопільської районної газети «Білопільщина». — Проте «Білопільщина» має найбільший тираж серед усіх комунальних районок Сумщини і першою стала виходити у кольорі. За останні п’ять років редакція вклала у розвиток газети понад 150 тисяч гривень: придбали автомобіль, нову техніку, зробили ремонт. Єдине, що нас сьогодні турбує, це приміщення, яке ми орендуємо у співзасновників. Усвідомлюємо також, що після роздержавлення газета не може залишатися такою ж, як була десятки років перед цим. Адже вона завжди була «чиєюсь»: то партійною, то виконкомівською. Тому існує потреба серйозного «перепрограмування», переходу на іншу концепцію, суголосну запитам сучасного медіа-простору. Ще дуже важливо для мене та моїх колег — правова сторона процесу роздержавлення. Комунальні ЗМІ потребують юридичного супроводу, аби грамотно оформити новий статус і «не загубитися» у новому законодавчому полі та пов’язаних з ним правовідносинах».

Про свою підтримку роздержавлення ЗМІ говорить й Ігор СКРИПЧЕНКО, головний редактор недригайлівської районної газети «Голос Посулля». За його словами, «видання до нього готове уже давно», адже газету наразі видають за кошти, які отримують від передплати та розміщення реклами. «Співзасновники бюджетними дотаціями не балують. Кілька років тому депутати районної ради затвердили розроблену нами програму розвитку газети, і щороку на виконання цієї програми виділяли певні кошти. Щоправда, дуже мізерні, близько 10—15 тис. гривень, що у відношенні до річних затрат редакції становить лише якихось 1,5—2,5%, — розповідає Ігор Скрипченко. — А торік не отримали ні копійки з бюджету через його суттєве недовиконання». Утім, за його словами, не всі комунальні видання перебувають в однакових умовах і не всі однаково готові до роздержавлення: «Скажімо, у Бурині чи Ромнах на Сумщині районні газети успішно працюють, не отримуючи жодних дотацій, а у Липовій Долині районку дотують десятками тисяч гривень на рік». Журналіст говорить, що його турбують не так політичні чи економічні аспекти, пов’язані з процесом роздержавлення, як питання соціального захисту трудового колективу, чи не втратять працівники комунальних ЗМІ переваг, які їм дає передбачений законодавством статус держслужбовця. Турбує колективи державних видань та мовників також і те, чи залишаться за ними приміщення та майно редакцій, вартість якого, як вони вважають, давно вже повернена державі.

Утім, Ігор Гулик вважає, що обіцянки залишити обладнання, приміщення, майно нинішніх державних редакцій колективам нічого не варті без відповідного комплексу податкових заходів, наприклад, фіскальних канікул. «Але і це ще не все, — говорить редактор «Львівської газети». — Нині в обласних центрах рекламний ринок настільки кволий, реклама настільки дешева, що іноді морока із оформленням паперів (угод, розмаїтих рахунків-актів) дорожча, ніж реклама. Як на мене, доволі вдалий досвід приватизації локальних медіа застосовано у країнах Східної Європи, зокрема Чехії. Там на ринок прийшов потужний німецький концерн, який володіє фактично усіма районками. Він бере на себе централізоване постачання паперу, комплектуючих друкарень тощо, а ще забезпечує конвентом загальнодержавної, світової інформації всі ці видання. На місцях же наповнюють сторінки із місцевими новинами, проблемами, дбають про збір і продаж реклами, збут».

А загалом зрозуміло, що необхідний і неминучий процес роздержавлення, про який у країні говорять ще з 1990-х, потребує зваженого підходу та зацікавленості як з боку держави, так і з боку журналістських колективів. І звичайно, щоб уникнути багатьох ризиків, його не варто реалізовувати без залучення фахівців та в екстреному режимі.