Про «холодну» витримку в «гарячих точках»

Як повідомляв «День» минулої п’ятниці, в Українському домі відбулася виставка робіт відомого фотожурналіста Єфрема Лукацького «Моменти часу». Упродовж його кар’єри як фоторепортера Міжнародного інформаційного агентства The Associated Press, світлини Лукацького не раз друкувалися в численних авторитетних виданнях світу, в тому числі в Тime, Newsweek, The Herald Tribune і навіть продавалися на аукціоні Sotheby’s. Як зізнався журналіст, успіх до нього прийшов, передусім, завдяки наполегливій роботі над собою та можливості працювати, так би мовити, в польових умовах, не оминаючи найскладніших завдань. Отже, Єфремові Лукацькому доводилося працювати в таких гарячих точках, як сектор Газа, Чечня, Афганістан та Ірак. Про особливості роботи фотокореспондента, відмінність українського і західного підходів до цієї професії «День» у форматі бліц-інтерв’ю розмовляв з Єфремом ЛУКАЦЬКИМ.

— Ті обов’язки і завдання, до яких ми звикли в професії журналіста, уже через п’ять років кардинально зміняться. Насамперед, нівелюється різниця між фотокореспондентом і кореспондентом. Фотокореспонденти в класичному — радянському — розумінні більше не будуть потрібні. Фотокореспондент майбутнього — це людина, яка вміє писати, робити хороші фотографії та навіть знімати відео. Друкована преса мусить завойовувати нові платформи, тому й фотожурналісти мусять уміти робити все одночасно. Якщо раніше вони сиділи в редакції та чекали, доки прийде журналіст і запросить із собою на якийсь захід, то нині саме фотографи — перші на місці подій. Особисто я давно не розділяю понять «фотокореспондент» і «кореспондент». Утім, до таких викликів часу журналісти повинні бути готові. Будь-хто купує собі електронний фотоапарат і думає, що він уміє фотографувати, навіть не знаючи, що таке діафрагма та витримка. Зробити фото — це не просто натиснути на кнопку. Треба вміти, так би мовити, впіймати момент. Звісно, раніше потрібно було докладати більше зусиль для того, щоб отримати професійне фото — проявляти пліву, друкувати, передавати за допомогою спеціальних принтерів. Пригадую, як у «гарячих точках» доводилося навіть у туалеті проявляти плівку та оперативно її передавати.

Чому українські ЗМІ не змінилися раніше? Бо, скажемо відверто, українська преса відрізняється від західної найперше тим, що вона більш залежна від спонсорів. На Заході видання самоокупні. Прагнучи заробити самостійно, вони просто змушені оперативно змінювати стиль роботи відповідно до вимог часу.

— Чи відрізняються вимоги до документального фото в західній та українській пресі?

— Звичайно. Вимоги кардинально різні. Західна преса вимагає динамічніших фото, щоб там було більше емоцій, переживань, болю. Натомість, українські газети поки що здебільшого не хочуть давати «живих» фотографій, особливо якщо на них зображено політиків у невигідному ракурсі.

— Фотографія — інтелектуальна власність. Як можна захистити своє авторське право, коли світлини та відео в геометричній прогресії «мандрують» із сайта на сайт?

— На жаль, це справді болюче питання сучасної журналістики. В Україні відверто крадуть не лише фотографії, а й авторські тексти. Часто доводиться бачити свої роботи на різних сайтах. На Заході подають до суду і дуже швидко вирішують усі ці непорозуміння. Там працюють закони. У нас поки що закони не працюють. Я до суду не подаю, щоб не втягуватися в цю рутину. Просто телефоную редакторам та вирішую це питання «полюбовно».

— Якось у коментарі «Дню» відомий фотожурналіст Василь Артюшенко сказав, що в професійній журналістиці жанр фотонарису практично зник, мовляв, те, що зараз називають живим фоторепортажем, насправді є звичайнісіньким звітом. Чому, на вашу думку, це відбувається?

— У радянський час я співпрацював із журналом «Огонек». Там у кожному номері був великий фоторепортаж, професійно знятий відомими майстрами. Були фотонариси. Не думаю, що ці жанри назавжди відмирають. Просто у фотожурналістику сьогодні часто приходять працювати випадкові люди.

А ті, хто професійно займається цією справою, йдуть у політику. Я маю запитання: чому ви, шановні журналісти, так поспішаєте стати депутатами, а не займаєтесь тим, що вам ближче?

— Ви зафіксували момент внесення Державного Прапору до українського парламенту в серпні 1991 року...

— Це найунікальніша моя робота. Можливо, вона єдина в Україні. Фото — це документ. Можливо, це один із найважливіших документів у новітній історії України. Не розумію, чому ця фотографія не висить у кабінеті спікера? Вона була надрукована в журналі Time. Потім із неї зробили поштову марку. І все. Більше вона нікому в Україні не потрібна. В Українському домі під час моєї нещодавньої фотовиставки був Микола Азаров. Ми запросили його підійти, щоб він подивився. Азаров відповів, що не має на це часу. Так і не підійшов. Дуже багато людей відвідали виставку: фотохудожники, журналісти, науковці, студенти, просто любителі фото, а керівництво уряду вважає це мистецтво «дрібницею».

— Чи відчувають, на вашу думку, журналісти відповідальність за ті процеси, які нині відбуваються в Україні?

— Не варто думати, що журналісти — особлива каста обраних. Вони — зріз нашого суспільства, з тими ж проблемами та хворобами. Вони можуть брехати, обливати брудом порядних людей і прославляти негідників. Але гідних, які чесно роблять свою роботу, все-таки більше. Головне — не втрачати себе, залишатися вірним свої принципам і людській моралі. А також потрібно завжди бути об’єктивним. Я в секторі Газа не займаю жодної позиції. Я не маю на це права. Просто розповідаю про те, що бачу. До речі, фотожурналістика, на відміну від текстової журналістики, як на мене, більш об’єктивна. Фотографію ніхто не може відредагувати.

— 10 вересня закінчується прийом робіт на ХІV Міжнародний фотоконкурс «День-2012». Наскільки важливо фотохудожникам відчувати підтримку з боку громадянських інституцій, влади?

— Україна сьогодні, на жаль, не дуже зацікавлена в розвитку професіональної документальної фотографії. Лише газета «День», якою я захоплююся, робить дуже велику справу в цьому напрямку. «День» організовує єдиний високопрофесіональний конкурс документальної фотографії в Україні. І що мене дивує — інші популярні видання не дуже поспішають підтримувати ваш конкурс, не приєднуються до цієї акції. До речі, я також планую взяти участь у конкурсі «День»-2012».