Про користь зусиль
Схоже, на українському ТБ відроджується езопова мова. Як форма існування окремих журналістів не в рамках системи державної (як було раніше), а в рамках системи окремого каналу. У «Подробицях тижня» («Інтер») минулої неділі спочатку пройшла немічна (але тривала) розповідь про слухання у ВР справи Павла Лазаренка, в якій не було жодного слова (підкреслюю — жодного!), що претендує на новизну інформації або ж спробу власного, ексклюзивного аналізу ситуації. А потім, у наступному сюжеті, за кадром голосом кореспондента каналу Дениса Жарких цілком серйозно почали розповідати, як наш Президент піддав справедливій критиці уряд, i як Леонід Данилович тактичною критикою не обмежується, а й пропонує поміняти українсько-латиноамериканську модель розвитку (ставка на експорт) — на користь підтримки внутрішнього ринку. Дивуватися було чому. Адже, пам’ятається, навіть Сергій Набока в «На добраніч, Україно» на вірнопідданському Президентові каналі УТ-1 — і той не приховав щирого здивування в зв’язку з тим, а де ж той експорт, на який ми нібито орієнтувалися? А Денис Жарких наче зарекомендував себе як один із найдосвідченіших у країні тележурналістів-економістів, не заангажованих і тверезомислячих. Але коли потім на фоні розмов про те, що й Сергій Тигипко проти емісії, й Леонід Кучма ще категоричніше проти емісії, кореспондент дав найоб’єктивніший аналіз причин і наслідків зниження в Україні купівельної спроможності в кілька разів — я, здається, все зрозуміла. Яка різниця, якою оболонкою оповити гіркі ліки? Тим більше, якщо ліки ці, що називається, для «всієї сім’ї» — адже своєю зворушливою турботою про вітчизняних виробників Кучма явно хоче лише вибити грунт із-під ніг лівих, протипоставити їхній риториці свою. Лише б цілющий (у нашому випадку — правдивий) склад ліків був точним. Особливо, якщо в автора цих ліків є почуття гумору — в чому після фінального пасажу Дениса Жарких сумніватися, по-моєму, не доводиться. «Україна не стане банановою республікою, — резюмував кореспондент «Інтеру». — По-перше, цього не хоче Президент. По-друге, у нас просто не ростуть банани». Як говориться, й вовки ситі (керівництво каналу, що напевно прийняло все за чисту монету), й «вівці» (глядачі) цілі.
Те, наскільки від мінливості позицій інвесторів каналів залежні в нашій країні політичні телепрограми та рівень аналітики в них, якнайнаочніше демонструють «Вісті тижня» (ICTV). У їхній історії часи повного штилю, коли в ефірі не з’являється жодної реалістичної оцінки ситуації в країні, змінюються подекуди здоровим бризом напористої журналістики, що намагається дивитися на речі якомога об’єктивніше й тверезіше. Цього телетижня аналітика «Вістей тижня» була гранично жорсткою: нехай вустами заступника генерального прокурора Ольги Колінько — що передбачає офіційну необхідність в озвученні цiєї інформації — але ж було вимовлено слова не просто про зловживання, а про їхню Систему, внаслідок якої кошти, що направляються на реструктуризацію шахт і зарплату шахтарів, опиняються на рахунках регіональних керівників. Журналіст Віктор Варницький сказав про головну проблему УСПП (Української спілки промисловців і підприємців), VII надзвичайний з’їзд якої пройшов минулого тижня. Неможливо в нинішній ситуації в країні перейти від нескінченних скарг до конструктивних дій (або хоча б до ідей — «Що робити?»), залишаючись абсолютно лояльним до Президента, як це робить УСПП, критикуючи кого завгодно, але не Президента, перетворюючи власний з’їзд на партгоспактив, на якому глава держави влаштовує показушні розбирання з членами уряду так, ніби він щойно вийшов із п’ятирічного летаргічного сну та здивовано озирається навколо: а що тут без мене робиться? При цьому, як шпигнули «Вісті...», вся критика, яка звучить від УСПП, — мов пілюлі UPSA: поту більшає, а голова боліти не перестає. У сюжеті про Лазаренка ICTV не пощадило й наближених до влади олігархів. Коротше, «Вісті...» поводилися вільно й розкуто, даючи чітко факти й не соромлячись в їхніх коментарях — цілком адекватних.
А ось в УТ-1 із останнім — адекватністю — явно погано. Якщо й вони, звісно, теж не стьобаються, коли вимовляють в ефірі з пафосом фрази, які в усьому світі вже давно використовуються тільки в мультиках із пародійним контекстом. Михайло Потебенько, — сказали в останніх «7 днях», — довів правомочність претензій прокуратури (із трибуни ВР — Н.Л.) до П. І. Лазаренка. «А шеф такої поважної установи не кидає слів на вітер» (!). А ще Лазаренко, за висновком «7 днів», «явно не став останнім у боротьбі з мафією в парламенті». Особливо ці пасажі було пікантно чути після недвозначних «зауважень» на ICTV у «Вістях тижня» про відомий депутатський запит у зв’язку з діяльністю Олександра Волкова — колишнього радника Леоніда Кучми, а нині, як сказали в тих же «Вістях...», голови його передвиборного штабу.
Утім, жарти жартами, а якщо перефразувати фразу, яка вже стала розхожою, про те, що від справи Лазаренка виграли (або програли) всі політичні сили, то й для телеканалів вона стала ніби тестом на «генеральну лінію». І якщо СТБ («Вікна-тижневик») і ICTV були на висоті, доповнивши вже всім відомі факти їхнім цікавим і небанальним аналізом, то «Інтер» («Подробиці тижня») з темою явно не впорався. А УТ-1 було вірним собі у використанні будь-якої ситуації для пошуку «відьом», цього разу — тих, хто не проголосував або утримався від голосування за позбавлення Павла Лазаренка депутатського імунітету. Мовляв, ми покажемо, «ху із ху», замовчуючи при цьому абсолютно всі підтексти як і справи Лазаренка, так і такого наполегливого бажання виконавчої влади позбавити недоторканності депутатів ВР заради можливості тримати в «залізному кулаці» всіх опонентів Кучми. До речі, у «Вікнах» СТБ із цього приводу зазначили, що не голосували політики, котрі звикли прораховувати на два кроки вперед: бо «у політичній грі не буває остаточних перемог і остаточних поразок». Давайте пригадаємо справу Зв’ягільського...
Утім, як би «правильно» чи «неправильно» не висвітлили різні наші аналітичні тижневики справу Лазаренка, вони не піднялися до аналізу того, що відбувається, не з точки зору політичних інтриг, а з точки зору істинних інтересів суспільства. Мабуть, це не той тележанр для подібних узагальнень. У тому, іншому жанрі, який дозволяє називати речі своїми іменами, й знiмає свої передачi Ольга Герасим’юк. Уже третю програму поспіль журналістка працює у своїх «Версіях...» («1+1») на високому нерві, жорстко, зріло й точно проникаючи в реальність, у найглухіші її та закриті для офіційного погляду кути. Інша справа — хто її чує? У недавньому інтерв’ю одному з московських видань Артем Боровик, ведучий програми «Абсолютно секретно» (НТВ), ніби в унісон автору цих рядків, котрий уже давно писав про це, сказав, що за радянських часів наймінімальніша критика була значно дійовішою, ніж зараз найрізкіші викриття. На жаль, пострадянські країни, отримавши свободу говорити, виявилися не готовими цією свободою розпорядитися, коли одна тільки громадська думка може бути найдiєвішим механізмом із припинення неправедних дій представників влади і рушійною силою процесів, що змінюють устрій соцiуму системно.
Але це ж не означає, що всім треба мовчати, чи не так? І не сподіватися, що твої зусилля й зусилля тих, хто стоїть поруч, коли-небудь підточать брилу незалежності влади від свого народу? Мені здається, саме ради цього знімає Ольга Герасим’юк шахтарів у Луганську, хлопчика Юру, проданого своїми батьками у Львові, 45-річного чоловіка Юрія Чоботаря, зараженого в Кіровоградській області СНІДом через «брудну» донорську кров... Чесно кажучи, коли я почула в анонсі про тему останньої передачі Ольги Герасим’юк, то, грішним ділом, подумала, що про цей жахливий і дикий випадок та про розкриті ним проблеми вже все сказано — й на інших телеканалах, і в пресі, в тому числі й у «Дні». Але коли Ольга з’явилася в кадрі — я зрозуміла, що для професіонала немає «відпрацьованих» тем. «Нам не радили розслідувати цю вже річної давності історію, — почала програму журналістка. — Нам пояснювали: держава неспроможна щось тут зробити, тому нам треба просто зібратися в групи й рятуватися самим. Нормально? Нам, народу, треба зібратися в групи самопорятунку, відокремитися від держави й жити, нарешті, як можемо».
Погодьтеся, не так часто нам доводиться чути подібне в ефірі із вуст тележурналістів. І справа, гадаю, не тільки в тому, що в моді — відстороненість і снобізм, уявний «об’єктивізм» і нібито безсторонність. Але і в тому, що для цього ще треба бути впевненим у своєму праві говорити так. У Ольги воно є — бо в неї у душі кровоточить від того, про що знімає, й глядач це бачить і відчуває, і довіряє їй. Бо вона щиро намагається робити все можливе, щоб хоча б щось, але змінити в цьому житті. Щоб не просто ради червоного слівця та сенсації...
«Знаєте, — продовжувала Ольга, — що ніхто із нас нічим не відрізняється від Чоботарів, поки дозволяє державі із собою поводитися так, що це вже становить смертельну небезпеку». На жаль, так дозволяють собі поводитися з нами в цій державі не тільки владні структури, а й державне ТБ (у його політичних проектах), яке існує на наші з вами податки, але якому, однак, не до наших реальних проблем і бід. Воно зайняте набагато «вищим» мистецтвом підмальовування рум’янцю на обличчях тих, хто входить до кола його реальних господарів. І що з того, що коло цих господарів нашого ТБ і нашого життя мінливе й непостійне, що іноді з нього викидають ізгоїв? Адже суть цієї, нинішньої, влади залишається незмiнною. Як і нашого з вами життя — внаслідок цього. Саме тому потрібні зусилля чесних — як єдина противага деградації суспільства, яка інакше буде необоротною.
