Про кумирів живих і мертвих

Після довготривалих свят і порівняно з ними минулий телевізійний тиждень сприймався як інформаційно насичений, а місцями навіть емоційно бурхливий. У Кабміні в черговий раз грюкнули дверима, в країну повернувся помолоділий на 20 років президент, а спікер парламенту змушений написати по листу кожному депутату, щоб хоч у такий спосіб бути почутим. Загалом, працівники інформаційних редакцій зітхнули з полегшенням. Знову ж річниця Переяславської Ради, з приводу якої в головах зрозумілий сумбур, тому обережність, з якою тему висвітлювали новостійники, сприймалася телеглядачами навіть з вдячністю. «Хвостом» новорічно-різдвяних гулянь тижневий телеефір зачепив, мабуть, тільки знову загострений (після дискусії, розпочатої в газеті «День» за 10 січня) інтерес до образу Вєрки Сердючки і його автора Андрія Данилка.

Особливо обурений тим, як порочить Україну в очах міжнародної громадськості «вульгарна й хамовита Вєрка» Дмитро Кисельов, який вирішив про це розповісти «Подробно» (ICTV). Причому питання ставилося руба: Сердючка — це прорив чи провал української культури? Бідолашний Данилко… Хіба він знав, що роблячи Сердючку, ліпить, виявляється, «образ і подобу України»… Втім про те, що думає сам артист з приводу його ролі, не повідомлялося. Активно реагували на Сердючку глядачі — за час передачі телефонними дзвінками за один із двох варіантів проголосувало понад сім тисяч людей. Думки розділилися практично порівну, з деякою перевагою в бік «прориву». Дуже можливо, що прихильники такого погляду мали на увазі не зовсім те, що ведучий. Адже, як сказав Кисельов, «ми там, говорячи «хохли», маємо на увазі зовсім не те, що сприймається під цим словом тут». Тому, як правильно помітив один із запрошених експертів, Сердючку можуть вважати передовичкою української культури громадяни без «політичного сприйняття» — за її, взагалі-то, беззлобність, за те, що вона завжди «в курсі подій», за безліч життєво впізнаваних деталей, за те, що відносно рідко повторюється, за жвавість образу. А те, що в Росії таке праведне обурення ви-кликає наша політична несвідомість, то, судячи з наведених думок, Сердючку з Україною асоціюють там, а не тут. Тут Данилка сприймають як актора й не більше. А мода? То і Юра Шатунов стадіони збирав, і «Вікна» з «Дівочими сльозами» не останні в рейтингах, але чи судять за ними про націю та національну культуру?

Про прориви російської науки в галузі квантової електроніки в минулому столітті та про сучасну «немилість» до науки в Україні — порівняно з Росією й Польщею — був перший післяноворічний «Документ» Юрія Макарова. Ось те, що фінансування української науки перебуває на рівні пристойної американської лабораторії, що за останні роки з нашої країни поїхало близько чотирьох тисяч тільки докторів наук, це дійсно треба сприймати, як провал державної політики — в цій галузі й взагалі. Якщо кожний доктор наук «оцінюється», за витратами на його вирощування, в один мільйон доларів, то чому ми так щедро інвестуємо чужі економіки? Ми втрачаємо не лише окремих наукових працівників, ми втрачаємо наукове середовище, відсутність якого швидко дасться взнаки, а на його відновлення знадобляться десятиліття. Зі сказаного при обговоренні документального фільму про творців лазера Басова та Прохорова із циклу «Нобелівські лауреати Росії» виходить, що в рейтингу українських державних пріоритетів наука не лідирує. Хоча зарплату служителям науки підвищили, можливостей для самовираження не побільшало, а бути незатребуваним на батьківщині боляче.

Якщо комусь не спалося у вівторок увечері, то після «Подвійного доказу» на «1+1» не спалося ще більше. Ведучі проти ночі вирішили розповісти народу про тонкощі бальзамування. Воно, з другого боку, зрозуміло — в переддень річниці смерті вождя пролетаріату чому б і не поговорити про його нетлінне тіло, яке стало «зачинателем моди» на будівництво мавзолеїв для покійних соціалістичних вождів і в інших країнах соцтабору. Але взагалі, на небіжчиків дивитися неприємно, напевно, тому «тіла» показують у мавзолеях дещо здалеку, з відстані, щоб не викликати огиду до кумира. А слухати про фірмові секрети й деталі сучасного поводження з трупами «тривалого зберігання», виявилося, ще гидотніше, ніж вдивлятися у воскові профілі й фаси, що показуються з більш близької, ніж «виставочна», відстані… Ну, та хай, зате нам у цій сфері є чим пишатися — Харківська школа бальзамування на хорошому рахунку, бальзамування в нас у переліку послуг, звільнених від податку на додану вартість, і під Вінницею в усипальні багато років і, вибачте, в хорошому стані, зберігається забальзамоване тіло хірурга Пирогова, «збереженого навіки» за волевиявленням його дружини. Випадок з Пироговим в історії бальзамування унікальний чистотою експерименту — в муміфікуванні цього тіла не було ідеологічної складової. Ним не збиралися «впливати на живих», як у випадку з мавзолейними вождями, або використати як «замінник» мощів святих, не використовували це місце й для публічних заходів.

Пригадали, до місця, при обговоренні цієї бадьорячої теми й про національні традиції бальзамування. Виявляється, за деякими джерелами, тіло Івана Підкови, обезголовлене у Львові, перевезли в Канів у бочці з медом. Це, щоправда, не ноу-хау, про консервуючі властивості меду знали ще дуже древні «патологоанатоми», але, виходить, «тонкощі професії» у часі не втрачалися.

Але й для розвитку цієї галузі, для того, щоб вона йшла в ногу з часом і навіть випереджаючи його, також бракує грошей. Крім того, за словами одного з фахівців-«консерваторів», «будь-яка методика потребує ентузіастів». І знаєте, не тільки в бальзамуванні…