Про медіа-«агентів» у вишиванках

Літня школа журналістики «Дня» закінчилася ще в липні. Однак все літо студенти проводжували зі своїх домівок та «полів» штурмувати газету матеріалами. З найкращими читачі вже ознайомилися на шпальтах газети. Зарядившись натхненням працювати, студенти активно пишуть також блоги та навіть готують відеосюжети для проекту «День-TV»... Пригадують у соціальних мережах стандарти, принципи, вимоги «Дня» та десятки авторитетних лекторів, які стали гостями ЛШЖ. Одна з пам’ятних зустрічей відбулася під час завершення «школи» з відомим журналістом Віталієм ПОРТНИКОВИМ. Він обговорив зі студентами стан сучасної журналістики, розвиток українсько-польських відносин та проблеми історичної пам’яті.

Пропонуємо читачам «Дня» найцікавіші фрагменти актуальної розмови «літньошколярів» із Віталієм Портніковим.

На початку зустрічі гість Літньої школи порушив питання, яке газета «День» активно просуває 20 останніх років: «погляд у майбутнє неможливий без усвідомлення та аналізу подій минулого». За словами Портнікова, Україна, на відмінну від сусідніх держав, сьогодні активно рухається вперед: «Адже Польща фактично повертається до тих уявлень про державність і про відносини зі світом, які в цій країні існували в 1920-х роках. Великобританія повертається назад у 70-ті роки минулого століття, коли головною темою її політичного порядку денного було приєднуватися, або ж не приєднання до Європейського Союзу. Сполучені Штати, фактично, повертаються до дискусії, що розгорталася у 1950 — 60-ті роки серед консервативних кандидатів— республіканців, які намагалися захищати стосунки між білим і чорним населенням», — зазначає журналіст. Крім того, він застерігає, що час стабільності вже пройшов, а вибухи, цивільні конфлікти, війни — це те, з чим сучасній людині доведеться зжитися та змиритися. «В певний момент люди навчаться пришивати руки, ноги та навіть голови, але голів будуть відривати значно більше, ніж тоді, коли не вміли цього робити. Ось такий парадокс нашого розвитку. Старе завжди намагається зупинити нове», — переконаний Портников.

«Я НЕ ВІРЮ В ПРОПАГАНДУ»

Оксана ВОЙТКО, Львівський національний університет ім. I. Франка: 

— В одному з інтерв’ю ви заявили, що були свідком деградації російської журналістики. Як ви оцінюєте стан теперішньої російської журналістики?

ВІТАЛІЙ ПОРТНИКОВ ДАВНО ВІДОМИЙ СВОЇМИ ПОЛІТИЧНИМИ ОГЛЯДАМИ В БАГАТЬОХ УКРАЇНСЬКИХ МЕДІА. ОДНАК ПЕРЕКОНАНІ, ЩО ВИКЛАДЕНА В КНИЗІ ІВАНА КАПСАМУНА «КОТЕЛ», АБО СПРАВА БЕЗ ТЕРМІНУ ДАВНОСТІ» НОВІТНЯ ІСТОРІЯ, ЗОКРЕМА «СПРАВА ГОНГАДЗЕ-ПОДОЛЬСЬКОГО», СТАНЕ І ДЛЯ НЬОГО НЕОБХІДНІМ ВІДКРИТТЯМ ДЛЯ ПОДАЛЬШИХ АНАЛІЗІВ / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Віталій ПОРТНИКОВ:

— Я давно майже не співпрацюю з російськими медіа. Просто прийшов момент, коли я зрозумів, що не можу писати «мовою», яка там вже є усталеною. Ще за другого терміну Путіна встановився майже повний контроль Кремля над медіа. Звичайно, громадянських свобод в Росії зараз немає, але ж усі впевнені в тому, що вони «давно так добре не жили». Потім настала мить, коли видання, які писали, що чорне — це чорне, а біле — це біле, заборонили. Коли цивілізовані люди бажають бути цивілізованими, тоді їм потрібна правдива журналістика. Росіянам зараз це не потрібно. Телебачення показує їм те, що вони хочуть бачити.

Щодо відповідальності медіа. Я не вважаю, що ми за щось є відповідальними. Я взагалі не вірю в пропаганду, не вірю в те, що люди якось змінюються у зв’язку з тим, що вони чують по телебаченню. Я жив у радянський час. Ніякої офіційної чесної інформації там взагалі не було. Те, що відбувалося з точки зору інформаційного простору, — це був жах, це була брехня кожних 15 хвилин. Я не вважаю, що ми повинні звинувачувати українських журналістів, тому що українська журналістика дуже молода. Жодної реальної журналістики тут 25 років тому не було. До речі, всі ці 25 років, до Майдану, Україна фактично була російським протекторатом, навіть не тому, що Росія її утримувала за рахунок газової дотації, а протекторатом у голові. Я думаю, що перші 10 років людей більше цікавили російські новини, ніж українські. Весь перший термін президента Кучми читачів серйозних газет більше цікавив Єльцин і Чубайс, ніж Кучма з Морозом, чи з ким тоді він боровся. Фактично серйозна зміна відбулася, коли почалася акція «Україна без Кучми», тоді ми почали жити своїм політичним життям. Потім був Майдан 2004 року. Фактично у нас відбувся процес, який не мав у Росії дубля, а може, мав у 1991 році, але це дуже велика відстань. І ми почали вже цікавитися, що відбувається у нас. Тобто мова йде про 10 років з урахуванням часу Януковича, коли нам доводилося займатися не стільки журналістикою, скільки опором. Коли з’явилася газета «День» у 1996 році, до речі, ви маєте розуміти, що це була перша серйозна газета. Не таблоїд, а щоденна політична газета.

Але це відбулося у 1996 році, вже п’ять років існувала незалежна держава.

МЕДІА-ПРОВОКАЦІЇ

Христина ПЕТРЕНКО, Одеський національний університет ім. I. Мечникова:

— Сьогодні українська медіа-спільнота не є об’єднаною, хоча в умовах війни, можливо, мало би бути навпаки. Зокрема, це проявилося в конфлікті довкола сайта «Миротворець». Як гадаєте, в чому причина та чи повинна бути громадянська позиція у журналістів?

В.П.: — Повинна. Я думаю, що журналістська спільнота є об’єднаною. Є прості люди, які щиро вважають, що вони можуть робити все що завгодно, а сайт «Миротворець» — це ворожий сайт, тому що не дає їм можливості брати участь у провокаціях — це не журналісти. Тут немає про що говорити. Справжні журналісти завжди об’єднані, у нас є просто окремі «секти», які вважають себе журналістами. Є ціла низка медіа-ресурсів і телеканалів, які відверто або приховано працюють на ворога, а їхні представники можуть бути журналістами, депутатами, часто — провокаторами. Я ніколи не вважав і не вважаю їх своїми колегами. Умовно кажучи, це «агенти» у вишиванках. Не маю на увазі всіх, хто був акредитований при «ДНР», «ЛНР». Я щиро впевнений, що закордонні журналісти мають повне право акредитуватися при будь-яких установах. Журналіст — це ж не норма міжнародного права, це людина, яка виконує свої професійні обов’язки. Я, до речі, не вважаю трагедією те, що українські громадяни, які працюють на закордонні ЗМІ, також там акредитуються. Я не вважаю це ні зрадою, ні чимось іншим. Я тут просто не вважаю правильною оцінку сайта «Миротворець», яка всіх записує у зрадники. Але я й не вважаю, що це має бути таємницею. Співпрацюєш із «ДНР», акредитувався там — про це мають знати люди. Але я думаю, що ці українські видання, які там акредитуються, мають чітко пояснювати, навіщо вони це роблять.

«НЕ ТРЕБА ШУКАТИ КОМПРОМІСИ У НАЦІОНАЛЬНІЙ ПАМ’ЯТІ»

Марія ЧАДЮК, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Сьогодні продовжують дискутувати щодо всім відомого рішення польського сейму. Як ви вважаєте, наскільки виважено та коректно це рішення висвітлювалося в українських медіа?

В.П.: — Що відбувалося на Волині — геноцид чи не геноцид? Якщо це можна назвати геноцидом, то чи було знищення етнічних українців теж геноцидом? А наші польські партнери говорять: «Звичайно, можна сказати, що це було етнічне чищення з ознаками геноциду». І немовби нас із вами це вже влаштовує, щоб вони сказали, що це не геноцид, а «етнічне чищення». Тоді українсько-польські взаємини залишаються такими, як вони були досі. А сказавши, що це — геноцид, вони неймовірно образили Українську державу і народ. Ми входимо з вами в такі історичні та термінологічні хащі, що ніколи не виберемося. Мова йде про те, яка є головна претензія з боку ініціаторів цього закону, а саме про те, що ми вшановуємо пам’ять збройних формувань, які були учасниками цього геноциду на Волині або етнічних чисток. Тут же можна сперечатися роками. Чи ви бачили, щоб хтось виступав проти Волинської резолюції? Це не боротьба правих із лібералами, а просто на певному етапі була необхідність екстраполювання загальноєвропейських цінностей на польське тло. Це допомагало європейській та євроатлантичній інтеграції Польщі. Ці завдання вже виконані. Зникає неприродне ставлення суспільства до власної історичної пам’яті. Польща — мононаціональна держава. Немає жодної потреби шукати компроміси у власній національній пам’яті, коли вона багатоетнічна. Просто треба внутрішньо примирити різні візії, різні концепції. Чи коли вона — частина спільної візії, як німці й французи: їм потрібно разом святкувати битву при Вердені. Це все може закінчитися лише вступом України до Європейського Союзу. Коли ми з Польщею будемо в одному утворенні, нам доведеться, хочеш чи не хочеш, пристосовувати одну історичну пам’ять до іншої. Сьогодні ж у Польщі немає ніякого сенсу підлаштовуватися під нас. Виникає питання: чи є сенс нам підлаштовуватися під Польщу?

«У НАС ВІДБУВАЄТЬСЯ ЛИШЕ ІМІТАЦІЯ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ»

Анна ГОЛIШЕВСЬКА, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— В Україні є зовнішній ворог, який нікуди не дівається, з іншого боку, є і внутрішній ворог — це тотальна корупції, стан влади, проблеми в економіці. Що є більш небезпечним для країни?

В.П.: — Зовнішній ворог. Коли йде війна — це виклики, яких не буває при внутрішніх проблемах. Це постійна дестабілізація, відсутність інвестицій, величезна кількість внутрішніх переселенців, неможливість проводити інституційні реформи, бо вони зіштовхуються з тим, що можна погіршити власну спроможність оборонятися, вони можуть послабити державний організм. Усі ці розмови про внутрішні виклики — це вигадки, якщо чесно. Економіка багатьох корумпованих країн зростала в десятки разів швидше. Наприклад, Італія з мафією. Там боротьба з корупцією почалась у 1980-ті роки минулого століття. Але це була країна з успішною економікою. Або ж корумпована Китайська Народна Республіка — там за корупцію розстрілюють, а вона стає все більш дорогою. Там величезне економічне зростання. Це не означає, що корупцію не потрібно зупиняти, з нею треба боротися. Вона не має бути інституційною нормою життя суспільства. Просто не треба виправдовувати відсутність економічного зростання корупцією. Не треба говорити, що ми переможемо корупцію й заживемо чудово. За нашої структури економіки, якщо ми переможемо корупцію, то будемо жити гірше, а не краще. І це треба чітко пояснити людям. Чому? У нас є два типи корупції: є корупція сходу України, вона олігархічна, де гроші ідуть у кишені п’ятьом-шістьом людям. Там звичайні люди просто зубожіли. Якщо у них подолати не просто корупцію, а олігархію, то там люди почнуть жити краще. А є корупція західних і центральних областей. Там, де корупція, фактично, йде в кишені звичайних людей, які просто не діляться з державою. Якщо подолати цю корупцію, вони стануть жити гірше. А економіка Центральної й Західної України є стрижнем виживання держави. У нас же боротьба з корупцією — це коли ми знищимо чиновників, які беруть хабарі. А насправді треба легалізувати бізнес. Створити для людей умови, щоб вони могли спокійно працювати, сплачувати податки, проходити перевірки, вільно відкривати та закривати бізнес. Створити громадський контроль над митними і податковими органами, над армією й силовими структурами, які у нас є. Якщо ми з вами говоримо про вступ до НАТО, то однією з найважливіших умов є цивільний контроль над армією. І про це треба говорити. А у нас відбувається імітація боротьби з корупцією.

«ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО ЗМІНЮЄ ІНТЕРЕСИ ЛЮДЕЙ»

Віта ШНАЙДЕР, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Журналістика в Україні розпалася на «тусовки», і одна з найбільших працює на керуючий клан. То де візьметься незалежна журналістика?

В.П.: — Незалежна журналістика може з’явитися тільки за умови проведення успішних економічних реформ. Журналістика, як і політика, відповідає інтересам людей, які намагаються захистити своє майбутнє. Це майбутнє зазвичай полягає в захисті своєї власності й у захисті свого робочого місця і прав, які людина, що має робоче місце, обстоює. Інформаційне суспільство досить швидко змінює інтереси людей. Тоді з’являються медіа і рекламний ринок, які орієнтуються на ці інтереси. А те, що просто оплачується, — це не журналістика, а подорож у трамваї. Ви просто «кондуктор». Приходить пасажир і хоче квиток, а не щоб ви йому розповідали про те, як треба жити. Тому незалежна журналістика виникне тільки після того, як зміниться економіка, коли почне працювати рекламний ринок, коли медіа почнуть приносити прибуток. Хтось вибирає чесне життя, але не багате. Я завжди кажу, що якщо українці таки впораються з корупцією, то на них чекають десятиріччя чесної бідності. А хтось обирає працю на олігарха. Але це власну країну не наближає до розвитку. Я не вважаю це журналістикою. Це імітація медіа-інформації.

«ДОКИ У НАС НЕ МИР, А ПЕРЕМИР’Я, — СИТУАЦІЯ НЕ ЗМІНИТЬСЯ»

Христина СОЛТИС, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Регулярно з’являється інформація про загострення ситуації на фронті. Зокрема було повідомлення про шість загиблих за день. Газета «День» присвятила цьому питанню першу шпальту. Як, на вашу думку, потрібно висвітлювати новини з АТО, щоб з одного боку не створювати панічних настроїв у суспільстві, а з іншого — не створювати ілюзії спокою?

В. П.: — По-перше, просто треба аналізувати ці події, а по-друге, аналізувати їх без істерик. Я, до речі, писав про вбивства в зоні АТО. Я намагався пояснити, що є два підходи. Є західний — Франції й Німеччини, з яким ми, в принципі, погоджуємося, що Мінські угоди — це насправді пастка, юридичний документ, який дозволяє продовжувати санкції проти Росії. І колись Росія буде змушена піти на компроміс. Але це якщо дивитися з Берліна, Парижа чи Києва. Якщо дивитися з Москви, то Мінські угоди — це можливість продовження дестабілізації в Україні. Ми повинні розуміти, що доти, доки існуватиме не мир, а перемир’я, ця ситуація не зміниться. Люди будуть гинути. Наприклад, перемир’я між Ізраїлем і арабськими країнами, коли не було мирних угод. Там теж стояла армія на лінії зіткнення, танки. Але це ж не війна! Просто гинуть солдати з обох боків. Але війни немає, бо війна — це коли ізраїльські війська під Каїром або арабські під Єрусалимом. Суспільства, які воюють, рано чи пізно звикають до такої ситуації й вважають її нормальною, бо вона є дійсно нормальною. Якщо ви не підписуєте мирної угоди, а живете в ситуації перемир’я, загибель ваших військових і мирних мешканців на лінії зіткнення є нормою такого «мирного» життя. І це трагічна «норма», але виникає питання: а де дорога до справжнього миру? Може бути або дорога до миру, або велика війна.

«РОСІЯ БУДЕ ЗАЦІКАВЛЕНА В ПОВЕРНЕННІ КРИМУ»

Х. С. : — Два роки тому в університеті імені Івана Франка ви сказали, що думаєте, що Крим треба повертати саме економічними методами. Зокрема, ви згадали про приклад Східного Тимору, який був окупований Індонезією, і окупацію було знято завдяки санкціям міжнародної спільноти. Ви і надалі вважаєте, що Крим можна повернути лише економічними методами?

В. П. : — Повернення Східного Тимору тривало п’ятнадцять років. Із Кримом це може бути ще довше. Я говорив не тільки про економічні методи, я говорив про правові. Я не казав, що Україна стане щасливою заможною державою й відразу їй повернуть Крим. Я вважаю, що Крим не може захотіти повернутися, бо Крим — це не суб’єкт. Хай нам не розповідають казки, що треба провести референдум і так далі... Крим — це об’єкт. Щодо Криму було порушено міжнародне право. Повернення Криму — це питання волі Російської Федерації. Це вона має хотіти повернути нам Крим, щоб повернутися в лоно міжнародного права, а не ми маємо хотіти, щоб він повернувся. Бо Російська Федерація, на відміну від України, — це країна з невизначеними кордонами. У нас кордони визначені, тільки ми їх не контролюємо. До складу нашої території входить Крим та Донецька й Луганська області. А Росія має невизначені кордони, тому думає, що Крим і Донбас — її. Але більше ніхто так не вважає. Історично довго така ситуація тривати не може, бо країна завжди тяжіє до врегулювання своїх кордонів, тим більше тоді, коли вона має економічні проблеми з цим урегулюванням. Так що я не бачу жодних інших методів у поверненні Криму хоча б тому, що я вважаю, що електоральний баланс в результаті анексії Криму й Донбасу змінився на краще. А це з точки зору становлення й реформування країни — позитивний результат, а не негативний, хоч як це цинічно звучить.

Нагадаємо, що цьогоріч Літня школа журналістики проходила за підтримки Центру інформації та документації НАТО в України