Про прецедент «двоголових» змагань

На «Інтері» у Шустера жваво обговорювали бійки в Києві 18 травня. Це, звісно, важливе питання — дуже хвилююче, рейтингове. Про що ще говорити? Не про те ж, що сьогодні державний борг України досяг 70 мільярдів доларів США: майже два державні бюджети. Кожен дорослий житель України вже винен 2 тисячі доларів, які треба буде віддавати всім: і лівим, і правим, і проєвропейським, і проросійським. Такими є результати трирічного правління Партії регіонів. Виразно пахне банкрутством держави й економічною катастрофою. А цього року наші керівники збираються позичити ще 15 мільярдів доларів, які повиснуть на шиях українців важким тягарем. І якби ці гроші пішли на економічні реформи, на підвищення ефективності виробництва, а то знову більшу частину виведуть в офшори, а решту бездарно проїдять. Воістину, загрожує катастрофа, і як з нею боротися. Але подібна проблематика не для піар-бригади регіоналів у студії Шустера.

Краще покричати на тему сутичок на вулицях і на предмет того, що «наших б’ють». І, звісно, в новомодному регіональному стилі поборотися з «фашизмом», «нацизмом» і яким-небудь емпіріокритицизмом. До речі, бритоголових «антифашистів», привезених до Києва, Шустер ввічливо й делікатно назвав «хлопці в спортивних костюмах». А потім процитував статтю з «Українського тижня», де говорилося про існування в Україні структурованих формувань спортсменів-бойовиків, яких використовує влада проти своїх опонентів і прикриває міліція. Часто-густо йдеться про звичайних кримінальних злочинців. Справедливість цих тверджень підтвердив колишній начальник УВС міста Києва генерал Ярема. Нинішній же шеф столичної міліції пан Коряк переконував публіку, що претензій до його підлеглих бути не може: мовляв, ми нічого не знаємо, ми ні при чому, ми чесно виконували свій обов’язок.

Шустер явно грав проти опозиції, навіть дозволяючи собі прямо критикувати людей у студії за оплески виступам опозиціонерів.

Нардеп Ірина Геращенко запитала генерала Коряка, чому в центрі столиці раптом з’явився броньовик, що атакував опозиційний мітинг, і чому бойову машину не зупинила міліція. Відповіді фактично не було.

У студії прозвучала інформація про те, що сьогодні в Україні міліції повністю довіряє 1% (!!!) населення. Якщо прозвучала правда, то це інституційний крах. А 1% — швидше за все, самі міліціонери та їхні сім’ї, і то не всі. У такому разі залишається лише грузинський варіант реформування — «до основанья, а затем».

Генерал Ярема заявив, що міліція вийшла за рамки конституційних повноважень ще за Кучми, який сприяв її заполітизуванню. Не випадково після президентських виборів 1999 року у тих районах, містах і областях, де Кучма програв, були зняті з посад керівники міліції.

Нардеп Олександра Кужель, сказавши, що їй шкода, що в студії немає міністра внутрішніх справ Захарченка, розповіла, як убивають людей у катівнях МВС, а потім говорять батькам, що їхні діти самі вбилися; як затриманих піддають тортурам; як на всі депутатські запити вона отримала від міністра відписки. Дійсно, чому жоден міністр не може покінчити з тортурами й убивствами в міліції? Чи не тому, що система відображає непрозорий, не контрольований суспільством тип самої влади? Міліція сьогодні кількісно перевищує Збройні Сили України. Чи не розумніше МВС скоротити, а армію збільшити, якщо народ в армії бачить своїх захисників, а в міліції зовсім навпаки? За нинішній стан органів МВС пряму й безпосередню персональну відповідальність несе найвище керівництво держави. Якщо у нас така міліція, отже, вона влаштовує владу.

На допомогу генералові Коряку прийшов нардеп В.Колесніченко, який доводив, що броньовик належав якимось позасистемним дивакам. Дуже злорадів, що акція «Повстань, Україно!» нібито провалилася. Членів ВО «Свобода» називав «бандитами», вимагав проти них репресій, погрожуючи в іншому разі громадянською війною. Ну, особисто я бачу бандитів зовсім не там, де бачить їх Колесніченко.

А репресії інколи потрібні, передусім проти осіб, які ведуть антиукраїнську діяльність на користь іноземних держав. Але такі суб’єкти сьогодні в Україні торжествують.

Шустер запитав Ганну Герман, навіщо треба було влаштовувати «антифашистський» мітинг саме в день акції опозиції, але відповіді не дочекався.

Нардепи від ПР зворушливо переживали з приводу роз’єднаності опозиції, внутрішніх протиріч у її лавах, жалкували, що в Україні немає сильної опозиції. Якби вона з’явилася, вони, напевно, шаленіли б від радості?

Час від часу до мікрофону вибігала Інна Богословська з гаслами на кшталт «Фашизм не пройде!» Просто Долорес Ібаррурі. Але раптом стався емоційний перелом, і Інна Германівна зізналася: «Життя в Україні собаче насправді!» — гірко заплакала й пішла зі студії. І це на четвертому році правління Партії регіонів? Адже навіть за Ющенка й Тимошенко, яку ненавиділа, вона таких заяв не робила. А життя в Україні собаче лише для народу, а для олігархів і бюрократів добре як ніколи...

ФУТБОЛ ЯК ЧИННИК ГЕОПОЛІТИЧНИЙ

Закінчив же Шустер приємною новиною: витиснутий з керівництва Федерації футболу України Григорій Суркіс був обраний віце-президентом УЄФА. Ведучий поставив йому запитання про ставлення до ідеї об’єднання футбольних чемпіонатів України та Росії, що постійно вкидалася. Суркіс викручувався й маневрував, не давши певної відповіді. Хоча не може не розуміти, що це буде важкий удар по суверенітету України. У Європі немає такого прецеденту — проведення «двоголових» чемпіонатів. Навіть деякі території, різні в етнічному плані, але які є частиною однієї держави, мають свою окрему футбольну першість, наприклад, Шотландія, Англія, Північна Ірландія. А Україна в разі такого злиття й поглинання заявить перед усім світом про сумнівність своєї незалежності, про свою псевдодержавність у «кишені» Російської Федерації. Це буде ліквідація в символічній формі політичної суб’єктності країни, що стане сигналом для всіх тих сил у Росії, що закликають до нового переварювання України в імперському казані.

Усі «суто футбольні» пояснення можливості й необхідності такої політичної капітуляції нічого не варті. Тут ми маємо справу з послідовною ліквідацією України як особливої державно-політичної й національно-культурної реальності. Навряд чи більшість української громадськості підтримає цю шкідливу й провокаційну ідею. А сама загроза ще раз демонструє, як небезпечно будь-що в країні віддавати в руки олігархів, для яких інтереси держави й нації є пустий звук.

Цікаво, що в Російській Федерації міністр спорту пан Мутко, на відміну від Суркіса, висловився чітко й зрозуміло, виступивши з критикою ідеї об’єднаного чемпіонату.

У РОСІЙСЬКОМУ ТЕЛЕЕФІРІ СКОРОЧУЮТЬ ДИСКУСІЙНИЙ ПРОСТІР

Цікаві процеси відбуваються на російському ТБ. На телеканалі RTVI, він же телевізійна іпостась радіо «Эхо Москвы», раптом зникли всі дискусійні контраверсійні програми, такі як «Клінч», «Шукаємо вихід», «У колі світла». Залишається задовольнятися програмою «Особлива думка», де, наприклад, гостро-іронічного Віктора Шендеровиа врівноважують «важкою артилерією» в особі Олександра Проханова й Максима Шевченка з їхньою охоронницько-вірнопідданською позицією. У демократію й опозиційність грають на RTVI все менше. Такі тепер у Росії часи.

Що ж тоді говорити про офіціоз на кшталт телеканалу «Россия», де програми Володимира Соловйова «Поєдинок» і «Недільний вечір» перетворилися на щось зовсім сервільне, що пестить владу. Утім, плазує Соловйов, як, напевно, йому самому здається, дуже тонко, віртуозно. Лише один раз зірвався, коли з ніжним придихом, з найшанобливішими інтонаціями висловив боязку надію, що коли-небудь його студію відвідає й сам господар Кремля. А що? Можливо. Як не відвідати такого вірного й відданого? Ось вона — магія влади, що змушує навіть нібито пристойних людей раболіпствувати, плазувати й вдаватися до інших лакейських радощів. Ось де шекспірівські пристрасті й простір для режисерів і сценаристів, ось де глибини людської психіки, гідні пера Достоєвського й аналізу Фрейда! Щось дрібне й нікчемне, зайнявши високе місце, негайно стає привабливим і чарівливим, до нього тулитимуться, перед ним вислужуються, його обожнюють. Ну хіба кричали б німецькі жінки «Хочу дитину від фюрера!», якби непоказний австрієць не став всесильним вождем?

Нещодавно В.Соловйов влаштував розбірку з одним з керівників офіційно дозволеної правої партії Леонідом Гозманом, який неабияк провинився. В умовах нинішнього сталінського ренесансу в РФ він наважився порівняти глибоко гуманну структуру «СМЕРШ» (фронтова служба безпеки, контррозвідка в роки війни) з СС. Гозман, звісно, правий, оскільки великої різниці не було. У прифронтовій смузі «СМЕРШ» діяв цілком у стилі айнзатцкоманд СС, знищуючи наліво й направо реальних і уявних шпигунів і ворогів радянської влади. А влітку 1945 року, як пише російський історик Борис Соколов, організували полякам «Малу Катинь», розстрілявши в Бєлостокському воєводстві 600 осіб з Армії Крайової за одну лише приналежність до цієї організації. Заява Гозмана явно суперечить урядовому курсу на героїзацію радянських репресивних органів.

Тому в Держдумі одразу знайшлося чимало бажаючих захистити честь чекістів і як належить покарати Гозмана. Лунають заклики до кримінального переслідування інакодумця. Ну, за нинішніми російськими законами до в’язниці можна кинути будь-кого, аби було бажання влади.

У студії Соловйова проти Леоніда Гозмана виставили Нікіту Міхалкова. Гозман від своїх поглядів не відрікся, більш того, повідав і про інші «героїчні діяння» радянської держбезпеки, зокрема про знищення 1944 р. чекістами чеченського аулу Хайбах, коли сотні жінок, дітей і старих людей загнали до колгоспної комори й спалили живцем, а тих, хто намагався вибратися з вогню, розстрілювали з кулеметів. Справжнісінька «Хатинь», тільки вже не в есесівському, а в чекістському виконанні. Опонентам крити було нічим, тому що правда. Між іншим, керував екзекуцією полковник НКВС Гвішиані, син якого стане головою Державного комітету СРСР з науки й техніки й зятем глави уряду.

Різниця між репресивними структурами лише та, що есесівців досі виловлюють, а їхні радянські колеги живуть у спокої, ситості й шані. Між іншим, і сам «вождь і вчитель» чітко розумів ідентичність цих служб. Російський військовий історик Рубцов, автор книжки «Сталинские маршалы: от Буденного до Булганина», що вийшла недавно в Москві, написав, як під час Ялтинської конференції Рузвельт, якому забули відрекомендувати Л.Берію, запитав у Сталіна: «Хто цей джентльмен?» Сталін без всякої іронії відповів: «А це наш Гіммлер».

Останніми роками на таких ток-шоу російські демократи постійно програють носіям офіційної ідеології з рахунком 1:5 (за глядацькими симпатіями). Але Гозман програв Міхалкову з рахунком 1:3. Це вже помітний прогрес, що дозволяє зберігати обережний оптимізм. І сподіватимемося, що Леоніда Гозмана не відправлять до Михайла Ходорковського «во глубину сибирских руд» шити рукавиці. У нинішній Росії це цілком можливо.

ВІД РЕДАКЦІЇ

Минулої суботи на каналі ТВі вийшов в ефір перший випуск нового проекту «Відверто з Віталієм Портниковим». Творці позиціонують свій продукт як грунтовний аналіз подій минулого тижня з їхньою повною хронікою й оцінкою ведучого. Звісно, поки аналізувати проект рано. Важливо інше: попередній проект Віталія Портникова на цьому каналі «Прес-клуб» фактично зник з ефіру після неоднозначної зміни інвестора каналу наприкінці квітня, яку досі оскаржують попередній власник Костянтин Кагаловський, екс-генеральний директор Наталія Катеринчук і частина колективу. Віталій Портников, який був на момент конфлікту президентом каналу (і залишається ним, оскільки повідомлень про його звільнення з посади не було), негласно підтримав нового інвестора Олександра Альтмана, що викликало неоднозначну реакцію у глядачів ТВі.