Про «смерть мозку» російських ЗМI

Відомого російського журналіста Григорія Паська можна сміливо назвати людиною з непростою біографією. Але попри все він залишився вірним собі і своїм життєвим і професійним принципам. Нагадаємо лише декілька штрихів до його біографії: як журналіст газети Тихоокеанського флоту «Боевая вахта» був арештований Федеральною службою безпеки в листопаді 1997 року і звинувачений у зраді батьківщині за свої публікації щодо проблем радіаційної безпеки; 25 грудня 2001 року суд визнав Паська винним у державній зраді у формі шпигунства і засудив його до позбавлення волі строком на чотири роки у виправній колонії суворого режиму. Відбувши в ув’язненні понад півроку, Пасько був звільнений умовно достроково. Його справа привернула увагу в усьому світі, зокрема «Міжнародна амністія» оголосила журналіста в’язнем совісті. Неодноразово про «справу Паська» писав «День», зокрема у статті «Нове обличчя державної зради» (№ 129 від 2002 року).

Як журналіст він співпрацює з «Новой газетой» і радіо «Эхо Москвы», в 2003—2008 рр. сам видавав і редагував журнали «Экология и право», «Орел и решка», «Град пяти морей». Пізніше виступив одним із організаторів першої в Росії школи блогерів.

Минулий тиждень журналіст провів в Україні. Вже в аеропорту відчув, що ставлення до росіян, зокрема журналістів, в Україні змінилося. «Бориспіль. Перевірка мене. 40 хвилин, — написав Григорій Пасько у «Фейсбуці». — Власне, перевіряли декількох. Але зі мною погранці впали в ступор після ствердної відповіді на питання «Так ви журналіст?». Власне про те, в чому «заслуга» російських медіа в ситуації в Україні, а також, чи збереглися незалежні ЗМІ у самій Росії, «День» і говорив з Григорієм ПАСЬКОМ.

— Цього тижня звільнився перший головний редактор «Эха Москвы» Сергій Корзун. «Я більше не працюю на радіо «Эхо Москвы». Того «Эха», яке ми починали в 1990-му, не стало. Організм ще працює, але «смерть мозку» вже настала», — написав пан Корзун. Ви — як автор цього ресурсу, згодні з таким вердиктом?

— Якщо під мозком розуміти виключно головреда Олексія Венедиктова, то про часткову атрофію деяких центрів, відповідальних за адекватне реагування на зауваження слухачів, можна говорити. І навіть — треба. Бо Корзун — не простий кореспондент «Эха». І якщо він висловився критично, значить, були підстави.

До речі, до Корзуна вельми критично відгукнувся про внутрішню політику «Эха» і про таке явище, як «лесярябцева», письменник Віктор Шендерович.

Так, я давно співпрацюю з «Эхом». Але я не асоціював ЗМІ тільки з Венедиктовим. Для мене «Эхо» — це Варфоломєєв, Ларіна, Петровська, Плющов, Корольова, Фельгенгауер і багато інших. Але ніяк не Леся Рябцева. І доки на радіо «Эхо Москвы» названі мною, то про «смерть мозку» говорити все ж передчасно. Хоча Леся цей мозок виносить по повній.

— Як ви взагалі оцінюєте незалежність і об’єктивність російських ЗМІ в питанні освітлення ситуації в Україні?

— По-різному. Річ у тім, що незалежних ЗМІ в Россі майже немає. Тобто просто нікому об’єктивно відтворювати всю повноту подій в Україні. Дякувати Богу, є ще «Новая газета», «Эхо Москвы», The New Times. Але це мізер для такої величезної країни, як Росія. Більша частина жителів РФ вимушена черпати інформацію з отруєних джерел, інформ-отруту в які невпинно підливають пропутінські пропагандисти. Потрібні часті відрядження російських журналістів, не помічених у пропаганді, до України. І навпаки — українських колег до Росії, аби брати інтерв’ю у російських колег, жителів і політиків. Інша справа, що процес комунікації порушений. І замість співпраці виросла стіна недовіри.

— Росія нав’язала Україні інформаційну війну. Якщо на перших етапах йшлося про замовчування важливої інформації або спотворення фактів, то останнім часом хвороба прогресувала — і деяким центральним каналам РФ нічого не варто відверто брехати в ефірі, вже стали хрестоматійними приклади на зразок розіпнутого хлопчика. Якою, на вашу думку, має бути міра відповідальності журналістів за ескалацію конфлікту на сході України?

— Кримінальної відповідальності немає за це. Це якщо говорити про міру. До етичних норм журналістики це теж вже не належить: пропагандисти неодноразово довели, що вони саме пропагандисти, а не журналісти. А це інша професія. Й інша відповідальність. Якщо журналіст — некомбатант, то пропагандист — комбатант. Це якщо суворо слідувати додатковим протоколам до Женевських конвенцій 1949 року.

— Пропаганда російського телебачення ведеться з єдиного центру? За рахунок чого можливо протверезіння масового російського телеглядача?

— Не знаю, з якого центру і чи з центру ведеться пропаганда. Судячи з тем і сюжетів на російських держтелеканалах, очевидна узгодженість... Цілком можливо, з єдиного центру. Але у пропагандистів є поняття внутрішнього переконання, несумісного з фактами. Є завдання — «мочити ворога». І є карт-бланш керівників на ведення пропагандистом війни. І тут вже все залежить від міри особистого таланту й особистого безсоромництва.

— Наскільки небезпечно в сучасних російських реаліях професійно займатися журналістськими розслідуваннями і чи можливо це взагалі?

— Журналістка розслідувань у сучасній Росії перебуває у глибокому загоні. Ледве дихає. І її прагнуть стусати всі, кому не лінь. У кращому разі — хороші статті-розслідування прагнуть не помічати. Це там, де треба реагувати, наприклад, прокуратурі або слідчому комітету, порушенням кримінальних справ за фактами, викладеними в статтях журналістів. Замість задоволення від добре зробленої справи ми вимушені радіти тому, що нас не вбили, не посадили, не побили...

Головна тема розслідувань — корупція. Країна загрузнула в ній. Керівники закликають боротися з нею, не згадуючи ролі журналістів. Значить, або брешуть, або лукавлять, або нічого не розуміють у призначенні журналістики.

Освітлювати події в зонах ведення бойових дій тим більше важко. Туди пускають, мабуть, тільки перевірених пропагандистів. В усякому разі незалежні російські журналістів там дуже мало.

— Як ми знаємо, Світлана Давидова, яку звинувачують у РФ у держзраді, звільнена із СІЗО під підписку про невиїзд. Свого часу вас теж звинуватили у державній зраді. Чи можна говорити про те, що росіян, які не симпатизують владі і реальними справами допомагають сьогодні Україні, теж можуть звинуватити в цьому гріху? Наскільки це може стати масовим явищем?

— Можна. Може. Стаття про держзраду написана жахливо неюридичною мовою. Згідно з цією статтею, під її дію може потрапити — і вже потрапили! — буквально будь-яка людина. Давидова — серед них. Знаючи «контору» КДБ-ФСБ мало не зсередини, можу передбачити, що далі буде тільки гірше.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що операції на сході України організовані при безпосередній участі спеціальних підрозділів ФСБ Росії. На вашу думку, яка зараз роль РФ в ситуації на сході України?

— Узяття в полон двох гереушників підтвердило сказане мною більше півроку тому на радіо «Свобода слова», що на сході України діють підривні спецгрупи ФСБ і ГРУ. Зараз, після того, як Путін завів Росію і своїх дружків у страшну економічну і політичну безвихідь, міра участі РФ на східних територіях України повинна мінятися: місцевих бандитів злитимуть в унітаз минулого.

— Чим, на вашу думку, в оптимальному варіанті для України і Росії може завершитися ця війна?

— Важко сказати, чим МОЖЕ. Легше сказати, чим ПОВИННА. Повинна завершитися установленням миру і покаранням винних у розв’язуванні конфлікту.

— Минулого тижня ви були в Україні. За вашими спостереженнями, що змінилося в нашій країні після Революції Гідності? І взагалі — як вас тут приймали українці?

— Був діалог із українськими вченими — політологами і соціологами, істориками і журналістами. В цілому — успішно і добре. Місцями — важко. Рік конфлікту — це п’ять, а то й десять років відновлення стосунків. Але головне вже зрозуміло: треба спілкуватися, вести діалог, обмінюватися делегаціями і публікаціями, робити щось спільне. Я, зокрема, запропонував спільне електронне видання для публікації статей журналістів, учених, експертів двох країн. Майданчик для діалогу. Хоч би як було, а я, найвірогідніше, не зможу бути осторонь процесу налагодження мостів і взаємної співпраці. І не тільки тому, що народився на Херсонщині і до цього часу добре знаю рідну мову.