Про телеадекватність
Публікація «Дня» (№213) «Медіа-амнезія» досить точно передає стан нашого телебачення у День пам’яті жертв Голодомору. Однак проблема потребує дещо ширшої «діагностики». Аналіз окремих листопадових телепрограм показує, що нашому ТБ бракує адекватності у з’ясуванні принципових для національної пам’яті та гідності понять. Такі симптоми проявляються не тільки під час висвітлення теми української трагедії 1932—1933 років, а й в оцінці злочинів комунізму загалом. У цьому контексті повчальними є досвід і ціннісні критерії роботи впливових зарубіжних ЗМІ. Й почати треба зі з’ясування простих істин, які стали емпіричними фактами ХХ століття і які часто затінює екранна привабливість двозначної аргументаційної косметики.
Світоглядна специфіка нашого часу така, що інколи мимоволі мусиш брати до відома нав’язливу тезу, що «все відносне». Однак навіть для прихильників радикального медіа- плюралізму є свої принципові межі. За ними починається перелік понять, до яких не можна застосувати двозначні критерії, висловлювати довільні оціночні судження. Серед таких явищ, зокрема, нацизм і його уособлення — Адольф Гітлер, Джозеф Геббельс, Рудольф Гесс... Їхні злочини — поза терміном давності. Навіть найменша спроба переглянути певну сторінку історії чи постать, яка була причетна до нацистських злочинів проти людства, не має шансу. Треба віддати належне світовим ЗМІ: саме завдяки їм після завершення Нюрнберзького процесу на початку жовтня 1946 року й донині триває «інформаційний Нюрнберг». Пригадую, як численні видання разом з єврейськими організаціями категорично засудили спроби режисера Менно Мейєса показати людське в Гітлері (фільм «Макс», 2002). Проте список таких однозначностей якось нелогічно обривається екранно досконалими і часто цинічними спробами ревізіонізму історії. Маю на увазі деякі показові, як на мене, кінематографічні та телевізійні спроби переглянути злочини комунізму, та ще й в трагічнi для українців роковини Голодомору. Не хочу аналізувати фільм Джулі Теймор «Фріда», де на тлі долі мексиканської художниці Фріди Кало з’являється Лев Троцький, а його екранізована смерть викликає у глядача природне співчуття одному з головних ідеологів більшовизму. Нехай такий образ залишається на совісті режисера знаного фільму. Візьмімо до уваги і ту дистанцію, що розділяє Голлівуд від наслідків «перманентної революції» Троцького. Америка в його першочергові плани не входила. Він насамперед мріяв напоїти «червоних коней водою з Вісли, Рейну, Середземного моря та Індійського океану». Зрештою, з огляду на те, як вмирали найбільші злочинці світу, людина може співчувати будь-кому. Неприємний осад з’являється тоді, коли один із впливових загальнонаціональних каналів пропонує дещо ідеалізований образ жертви — Троцького, якого «не оминула пошесть революції» і який, «будучи полоненим революційним духом, прагнув справедливого устрою світу». Це — цитати з документального фільму «Троцький — невідомий революціонер» (програма «Документ», студія «1+1», 3 листопада 2003; з ТБ-враженнями від цієї програми можна ознайомитися в № 201 «Дня». — Ред .).
Усе це дає підстави говорити про пастки, в які разом з авторами фільму може потрапити й глядач. По-перше, ще з риторики Великої французької революції відомо, що карати може не рука ката, який віддає наказ чи опускає лезо гільйотини, а Рівність, Братерство чи Свобода. Цю риторику вдало використовувала пропаганда часів більшовизму, коли «іменем революції» знищували мільйони людей. Саме так, через надання особливих повноважень абстрактним поняттям, зло втрачає ознаки рукотворності, затінюється. Як наслідок, злочинець має шанс стати жертвою. І, як бачимо, стає. По-друге, навіть якщо злочини персоналізують, то переважно спрощено. Особливо це помітно тепер, коли ЗМІ, висвітлюючи тему Голодомору, згадують лише Сталіна. Звісно, поруч із Сосо Джугашвілі блякнуть багато злочинців, але ж чи може Сталін бути виправданням для «демократичнішого Троцького» (теж цитата з фільму)? Це — фальшива точка відліку, хоча б тому, що Троцький першим декретував масові екзекуції населення і розстріли інакодумців, мілітаризував народне господарство, приклав руку до впровадження терору проти мільйонів людей. До речі, перші концентраційні табори організували саме більшовики. У них просто були вдячні учні...
У фільмі є ще одне слабке місце — українська тема в житті Троцького (Лейби Бронштейна). Так, без сумніву, він знав мову народу, на землі якого народився, перекладав українською байки Крилова. Зрештою, чого вартий довершений цинізм слів одного з іноземних учасників фільму про Україну, яка разом зі своїми «вишневими садочками» «була фактом його свідомості, не тільки батьківщиною»... І все-таки цього замало, бракує того, про що міг і не знати Едуард Лімонов та навіть професор з Оксфорда Барбер... А саме — про ненависть і підступність, яку Троцький виявляв до українців. У «Інструкції агітаторам-комуністам на Україні» він висунув 10 пунктів, як обдурити і розсварити довірливих українців. Ось один з фрагментів згаданого інструктажу: «Тільки безмежна довірливість і поступливість, а також відсутність усвідомлення необхідності міцної згуртованості усіх членів держави не тільки під час війни — кожного разу знищували усі завоювання українців... Ці особливості характеру українців необхідно пам’ятати кожному агітаторові, і його успіх буде забезпечений». Дещо з цього не завадить пам’ятати й нам.
