Про ту неправду, що вбиває
Усі численні програми й документальні фільми, що пройшли в ефірі в зв'язку з 13-ю річницею аварії на ЧАЕС, з різною мірою заглиблення в тему й авторської небайдужості говорили про оголену Чорнобилем «неправду, яка вбиває» (заставний слоган «1+1» був прикладом точних інтонацій у телевізійних мікрожанрах). Як жахливо перегукнулися кадри фільмів Ролана Сергієнка «Не питай, за ким сумує дзвін?» і «Дзвін сумує за тобою» (УТ-2), знятих у 89-90- х роках, у яких зафіксовано момент підняття радянського червоного прапора над чорнобильським реактором у жовтні 86-го року, й подальше нагородження військових, які зробили це. Юрій Самойленко дякує Центральний Комітет КПРС «за високу оцінку їхньої праці». Й обіцяє партії «виконати будь-яке завдання...» А в новому фільмі Олени Масюк «Чорнобиль. Трагедія й бізнес» (НТВ, у рамках програми «Професія — репортер») його колега, полковник Олександр Сотников, 1999 року заздрить тим, хто здійснює подвиг — і гине. «Так легше, — говорить він, — ніж повільно вгасати, як я». Голова організації «Союз- Чорнобиль-Україна» Юрій Андрєєв у програмі «Саме той» (УТ-1) розповідав про факти безглуздої роботи ліквідаторів — лише заради рапортів про кілометри ніби обчищених територій, про волюнтаристські, абсурдні рішення Міністерства енергетики СРСР про запуск у травні 1986 року першого й другого блоку АЕС, а в жовтні — третього. А головний інженер ЧАЕС Борис Гончаров на запитання Олени Масюк: «Боїтеся закриття станції?» — відповість: «Я боюся безграмотного закриття. Як сталося 1996 року з другим блоком, коли Кучма в десяту річницю вибуху несподівано оголосив про його закриття...» «Станція — не сарай, у один момент її не закриєш», — говорить Б.Г. Але й через 13 років країною править виключно політична кон'юнктура. Зізнаюся, я вперше з фільму О. Масюк дізналася про масштаби впливу чорнобильської аварії на психіку й мозок ліквідаторів, побачила хворих на «чорнобильське недоумство», які лежать у Київському психосоматичному центрі. Але істинне безумство було й у інших кадрах, показаних багатьма новостійними програмами: про очолену комуністами (!) демонстрацію чорнобильців 25 квітня цього року на центральних вулицях Києва. У «Вікнах-тижневику» (СТБ) чорнобильці не приховували свого роздратування з цього приводу, а гість студії — народний депутат Юрій Костенко — й ведучий Віталій Портников аргументовано говорили й про політичні спекуляції навколо Чорнобиля, й про вину Комуністичної партії в тому, що сталося. Юрій Костенко нагадав, що матеріали депутатської комісії, в яких ще 1990 року було названо імена всіх високих осіб, винних у трагедії, канули в Лету в Генпрокуратурі. Досі ці імена не названо, як і немає повної інформації ні про причини аварії, ні про помилкові, недбалі або навіть злочинні дії в ході ліквідації її наслідків.
Закритість інформації не лише погрожує кулуарністю рішень. Вона ще породжує в суспільстві неадекватність сприйняття глобальних проблем. У цьому могли пересвідчитися глядачі спецвипуску «Табу» («1+1») , присвяченого дилемі закриття ЧАЕС у 2000 році. А різноманіття думок, ідей, як і емоцій, що пролунали в студії, засвідчило крайню хворобливість і гостроту нинішньої ситуації в зоні та за її межами для мільйонів співвітчизників і сьогодні. При цьому манера ведення програми Миколою Вереснем, що не змінюється, незважаючи на різницю тем «Табу», виглядала явно зухвало, це підтвердили й численні дзвінки та листи, що вже надійшли до редакції. Ніхто не говорить про необхідність менторства, пафосу, ніхто не посягає на право такої популярної особистості «не тиснути» своєю вагомою думкою на аудиторію. Але, між іншим, фіглярство й баламутство — це також, і вельми потужний, спосіб впливу на людей. А коли чиєсь хвацьке шоуменство й сяюче самовдоволення накладається на чийсь неприкритий біль і щирість — ТБ постає не в кращому вигляді.
Практично в усіх передачах, пов'язаних із Чорнобилем, лунало запитання: «Що це було — з боку високих функціонерів: невідання, недбалість, безвідповідальність, боязнь позбавитися теплого місця, прагнення підзаробити (в тому числі й кар'єрно), не жаліючи тисячі людей? Цілком правомочне запитання, яке в глядацькій свідомості напевно накладається й на нинішніх керівників країни, в зв'язку з нинішнім нашим постчорнобильським життям... Тему людей, які для влади — лише матеріал для ліплення власного комфорту й усталеності — було продовжено й програмою «Остання адреса» (УТ-1) . Цього разу в передачі йшлося про трагічну долю українського дисидента Валерія Марченка. Синхрони мами Валерія, його споборників — це свідчення нелюдяності Системи, котра безпощадно давила будь-яку самостійність мислення, що загроджувала її існуванню. Й від усвідомлення того, що все це відбувалося вже у відносно, як здавалося, цивілізовані 70-і, 80-і, в яких більшість з нас жило цілком благополучно, стає моторошніше вдвічі. Система — наче трансформер, наче легоконструктор. Її з однаковою видимістю легкості можна як розламати, так і зібрати знов, або відтворити лише з деякими незначними, про людське око, змінами. Система нікуди не зникає — бо кубики, з яких вона будується, це ми самі. Й хіба сьогодні, наприкінці 90-х, нас не так само легко залякати, обвести круг пальця, підкорити?
ЗМІ в «особливий період» президентської виборної кампанії — цю тему обговорювали минулої неділі редактори чотирьох столичних газет — «Дня», «Зеркала недели», «Політики», «Сегодня» — в «Епіцентрі» В'ячеслава Піховшека («1+1») . І це також була тема відповідальності влади за той вибір, який вона пропонує (нав'язує) народу, й відповідальності самого суспільства за той вибір, який воно, зрештою, само робить. На відміну від першого «Епіцентру» з Л. Кравчуком, ця програма була жорсткішою, критичнішою й дала змогу учасникам висловити деякі сутністні речі. Наприклад, про те, що політична залежність навіть приватних видань призвела до фактологічної вихолощеності періодики, відсутності інформації про те, що відбувається в країні насправді. І це — додамо від себе — так само небезпечно, як і приховування від нас рівня радіації в рік Чорнобиля, адже нас знову практично позбавляють права самостійного вибору. І, здавалося б, саме така програма, як «Епіцентр», могла б цю ситуацію вибору зробити реальнішою, надавши електорату інформацію для роздумів. Але... своє свідоме недоговорювання багатьох речей сам В'ячеслав пояснює побоюванням перегину до негатива, дискредитації української політики як такої, що, мовляв, лише знизить активність виборців. Та, на жаль, будь-яке недоговорювання перетворюється на перекручування. Скажемо, В'ячеслав Піховшек ніяк не реагує на заяву Олега Нипадимки, редактора газети «Сегодня», про те, що проблема влади лише в тому, що вона не проявляє витримки, щоб боротися з несумлінними публікаціями журналістів тільки через суд (а не через штрафи, податки, договори оренди тощо). Навпаки, після цього спічу В'ячеслав відразу ж поставив запитання головному редактору «Політики» Олегу Ляшку: мовляв, вас часто звинувачують у тому, що ви «кидаєтесь брудом...» Тим самим начебто підтверджуючи слова пана Нипадимки, що влада бореться виключно з несумлінними публікаціями, а зовсім не з політичною критикою й опозицією. Перекрутили — підіграли Президентові. Подібних прикладів, переглянувши всю програму, можна навести ще чимало, й начебто кожний з них — дрібниця. Але всі вони чомусь працювали саме на позитивний імідж влади, всі вони були з одним знаком... Що дивно, погодьтеся. Вся ж гострота програми фактично звелася до з'ясування, хто за яким виданням стоїть, і до апелювання до моральності власників і редакторів приватних видань, що ніби- то вимагає від них збалансованості в поданні всіх позицій. Але до чого тут моральність, якщо комерційні видання створюються в ім'я інтересів своїх власників, і збалансованість або незбалансованість своєї позиції абсолютно відкрито, не ховаючись, визначають з точки зору власного розуміння вигідності цього для репутації, довіри читачів, рейтингу, прибутковості тощо. А от суть проблем ЗМІ в нашій країні, думається, в іншому. В тому, що, по-перше, ігнорується правило, святе для всієї респектабельної преси світу — державної, громадської, приватної, так званої незалежної або геть заангажованої: факти — достовірні, повнота їхнього подання — максимальна, критика інших позицій будується на аргументах, а не на брехні й перекрученнях. А по-друге, залежність вітчизняних ЗМІ визначається зовсім не тим, що за ними стоять олігархи, політики тощо. У всьому світі так. Але в нашій вітчизні практично всі «грошові мішки» залежать від одного центра — на Банковій, про що й спробувала сказати редактор «Дня» Лариса Івшина. Бізнес наших олігархів край залежний від прихильності виконавчої влади. А, значить, належність наших ЗМІ начебто до різних груп створює насправді мінімальні умови для існування свободи слова. Клани — різні, та «господар» — один, отже, крім дрібних компроматів і кланових розбірок, про реальну ситуацію в країні, з точки зору справді різних інтересів і поглядів, говорити все одно майже нікому. Ось про що, як на мене, треба дискутувати в передачі, що всерйоз зважилася розібратися в тому, яку ж роль відведено ЗМІ в президентській кампанії. Без подібного принципового наміру слідом за «а» говорити й «б» будь- який начебто «незалежний» проект — по волі-неволі — нагадуватиме той самий червоний стяг, яким ще недавно «прикривали» всі наші уявні перемоги. Мовляв, і реактор ми приборкали, й свобода слова у нас є... А про те, що буде з суспільством, підперезаним такими прапорами таких «перемог» через чергові 13 років, схоже, в еліти країни знову не вистачає мужності замислитися.
