Про тих, хто нас роз'єднує

Валерій Лапікура зі своїм «Акцентом» тепер мовить на УТ-1 не тільки перед виступами кандидатів у президенти, але й після (перед «Вечірньою казкою»). Напевно, це велика перемога всіх політиків і журналістів, які вказували нашому державному ТБ, що живе на наші податки, на неприпустимість подібних методів ведення передвиборної боротьби на користь нині чинного Президента. А може, це в зв'язку з висловленим представниками Ради Європи сумнівом у дійсно чесній передвиборній кампанії?

Проте, може, в тому, що з нашого ТБ і його «ляльководів» з Банкової — як з гусей вода, є щось і позитивне? В понеділок моя мама, вислухавши уважно Валерія Лапікуру після виступу кандидата О.Мороза, через півгодини, почувши в УТН заяви СБУ й голови київської міліції М.Корнієнка щодо масових заворушень, що начебто готуються штабами кандидатів «канівської четвірки», просто вимкнула на кухні телевізора із словами: «Я вже не можу всього цього чути». Коли кожного дня телеглядачеві навіюють, що він — ідіот, у нормальних людей розвивається не просто ідіосинкразія, а Протест. Спочатку люди ще мають сумнів: під час недавньої своєї участі в півторагодинному прямому ефірі радіо «Континент» мені довелося відповідати на запитання слухача про те, чи не спеціально УТ-1 так «агітує» за Кучму і так посипає суперників сміттям, щоб саме Кучму й «прокотити»? А потім, у якийсь момент, у свідомості глядача дозріває той самий горезвісний «момент істини». Днями мені зателефонувала одна знайома й розповіла, як пізно ввечері її розбудив дзвінок батька-пенсіонера, який повідомив їй, приголомшеній, що дійшов до важливого рішення: голосувати за Марчука. «Я, — сказав батько, — взагалі-то генералів і кадебістів усе життя не полюбляв. Але подивився сьогодні «На самом деле» («Інтер») і вирішив, що в країні треба наводити порядок».

У «кучмістів» був шанс зрозуміти, що вони свій народ «тримають» не за того, ким він уже є насправді. Що народ уже виріс з роби тоталітарних 30 – х, що в країні загальної письменності й великого відсотка високоосвічених людей не можуть спрацьовувати технології, придатні для третіх країн в їхньому найнецивілізованішому варіанті. Цим шансом були вибори київського мера з гучним програшем саме «шаріковських» технологій. Але, схоже, зашкарублiсть команди Кучми в десятки разів вища, ніж можна було передбачити на початку президентської кампанії. І коли телеканал « Інтер» у своїх « Подробицях тижня» знущається, що, мовляв, іміджмейкери кандидатів у президенти погано попрацювали, їхніх «босів» народ так до пуття і не пізнав — то хочеться запитати: над ким смієтеся? Бо стосуватися це може лише президентських ландскнехтів, до яких багато хто з команди «Інтера» має найбезпосередніше відношення. До інших же — як іміджмейкерів, так і чотирнадцяти інших претендентів на президентську посаду — пасує лише фраза з старого садистського анекдоту: «Так... Важко їм з відрубаними кінцівками в сірчаній кислоті». Адже ніхто, крім Гаранта, так і не мав можливості показатися на весь зріст на нашому блакитному екрані. Чи то екран замалий для розмірів деяких кандидатів, а нині чинному саме якраз? Чи то всі ЗМІ настільки засліплені принадністю Леоніда Даниловича, що просто не в змозі бачити нікого, крім нього. Любов, як відомо, зла... Любов — справа інтимна, але коли про це на всю країну, по всіх каналах, то глядачі мимовільно нашорошуються: кого вмовляють? Їх або самих себе? Точно так само, до речі кажучи, спрацьовує й прямо-таки інстинктивне, на рівні рефлексів, небажання президентських телестолоначальників допустити до ефіру ліву опозицію. Адже тягу лівих до ЗМІ нічим іншим, як умисним самогубством, і назвати не можна. Якщо їхні лозунги повторюватимуться багато разів, то замість настроїв у стилі ретро вони наб'ють здорову оскому. Але, вочевидь, добродії Долганов і Кулик вважають, що набивати оскому — це президентська справа, й випадкових помічників до трону не допускають. У результаті «червоних» скривджено, а скривджених народ дуже любить — на фоні гібрида лєсковської благодурості з американською безцеремонністю, котрий наше ТБ видає за ноу-хау, ліві методично захоплюють електорат. Чим більше їх не пускають у ЗМІ, тим їм вигідніше. Чим офіційніше й скучніше ТБ, тим більше народна уява, що занудьгувала, наділяє їх романтичними якостями. І якщо, не дай Боже, наша людина на цю вудку спіймається — то кого винуватитимуть ті, хто все це розкрутив?

Однак слід визнати, що є у іміджмейкерів Кучми і успіхи, і вони для будь-якої нормальної влади, у будь- якій нормальній державі були б страшнішими і небезпечнішими, ніж поразки. Складається враження, що владі вдалося-таки прив'язати до свого PR-обозу події у Чечні, Москві, Білорусі... Це крайній вияв блюзнірства — утовкмачувати в голови народу, що, мовляв, лише завдяки Леонідові Кучмі у нас такого нема. Особливе блюзнірство для тих, хто дуже добре знає, що не завдяки, а всупереч. Втім, на ефект впровадження у суспільстві психозу і боязнь сплеску в країні екстремізму, схоже, влада «поставила» не даремно. І якщо справді відповідає реальності опитування у рамках програми ТСН («1+1», 19 жовтня) , у якому 43% з тисячі з гаком телеглядачів, які подзвонили, відповіли, що у масових заворушеннях перед виборами зацікавлені передусім «штаби кандидатів» (і лише 11% вважають, що «чинна влада», і 35% — «кримінальні структури»), — то це серйозне попередження. Попередження і тим, хто вакханалію роздуває, бо, як відомо, закон бумеранга ще ніхто не спростував, і попередження опозиції. А пригадуєте, якими дивними здавалися багатьом застереження декого з реальних кандидатів у президенти, що прозвучали ще у середині літа, про те, що влада здатна вдатися до крайніх методів впливу на свідомість виборців, аж до психологічного тероризму. І ось цей ТБ-терор уже увійшов у наш дім, перепрошую за шаблонність цієї фрази. Він увійшов — і що? Може, хтось із наших тележурналістів посмів хоч би словом прохопитися про те, що зараз відбувається в країні і у нашому інформаційному просторі? Зрештою, майже на всіх телеканалах безліч прямих ефірів! Чи казки про політичний нейтралітет істинної журналістики і поширюються для того, щоб можна було промовчати тоді, коли саме мовчання від тебе чекають, коли саме на твоєму мовчанні і виростає брехня, і втоптують народ у бруд ті, хто добре знає: скоєне потоне у майже непорушній тиші. Наш Президент у терміновому порядку відхрестився від батька Лукашенка. Тим часом уже з вуст самої білоруської опозиції прозвучали слова про те, що між режимами в Білорусі і в Україні — багато спільного («Новини», ЮТАР, 20 жовтня) . І якщо в Білорусі справи зайшли вже набагато далі — то винна у цьому і та мовчазна більшість інтелігенції, яка свого часу так само допустила Лукашенка до влади (двічі, враховуючи референдум), на хвилі такої ж істерії, яка поширюється зараз владою і у нас. Втiм, аналогій у світовій і радянській історії знайдеться достатньо. Та чи багато тих, хто завдає собі клопоту про ці аналогії згадувати на сторінках газет і в ефірі? І ніяково, і боляче було дивитися у «Проти ночі» («1+1») бесіду з Володимиром Познером, який бере участь як телеведучий вуличного ТБ у передвиборному проекті президентського штабу В. Пінчука. Всі присутні цього вівторка у студії: Володимир Оселедчик, Данило Яневський, Володимир Познер і Дмитро Куликов (один з тих російських іміджмейкерів, які працюють зараз в Україні, у тому ж штабі, і яких не висилають з України за втручання у справи чужої країни), — чудово знають і розуміють, у чому бере участь шановний Володимир Володимирович. Володимир Познер, як істинний професіонал, для якого капітал — це передусім власне ім'я, був гранично зібраний у прагненні переконати, що він дійсно усього лише «пізнає Україну». Зрештою, В.В. навіть можна зрозуміти: він говорить завжди саме те, що думає, і телемости вуличного ТБ — не вийняток, не агітуючи напряму в Україні ні за кого. Інша справа, що шановний метр не хоче знати про того, хто і навіщо його та його iм'я використовує...

До речі, вуличне ТБ активно влилося вже в ефір наших трьох каналів — УТ-1, «1+1» і «Інтеру» — що зайвий раз свідчить про єдність ТБ – центру, звідки роздають цим, здавалося б, конкуруючим фірмам глобальні політичні завдання. В останньому хрипі, схоже, зіллються- таки усі: волкови — пінчуки — бакаї — пустовойтенки, — і настане істинна «злагода». Злагода їх — проти народу, якому у «Проти ночі» в середу знову «солодка парочка» президентських іміджмейкерів: киянин Михайло Погребінський і москвич Андрій Дахiн, — роз'яснювали, як погано поляризуватися у суспільстві на «бідних і багатих» або, тим паче, на «злодіїв і їх жертв» (Опитування телеглядачів проводилося щодо проблеми: «за якими ознаками розділяється зараз наше суспільство: ліві — праві, Схід — Захід, бідні — багаті?») Що ж, звісно, коли люди в інших вбачають «ворогів народу» — це погано, і це, справдi, прямий шлях до революцій. Ось тільки чомусь у передачі жодного слова не було сказано про те, що в основі подібної поляризації наріжним каменем лежить аж ніяк не «несвідомість» людей, а безвихідність реалій життя більшості. І чомусь обговорювана проблема не стала мотивом для того, щоб сказати і про те, що саме влада зараз розкручує в Україні істерію боротьби з «ворогами народу», до яких записала, до речі, аж ніяк не тiльки «червоних реваншистів», а й центристів. І якщо уже наш придворний політолог та його московський колега не змогли під час передачі виразно сформулювати хоч би гіпотетичну ідею, навколо якої могло б об'єднатися наше суспільство зараз, а замiсть цього відповідали на конкретні запитання телеглядачів туманними словесами про те, що ідея може народитися тільки поступово як вираження багатовікової культури нації (а Україна, мовляв, дозріла національно лише вісім років тому!), — то про яку виразну програму дій того, кого вони хочуть нав'язати суспільству у президенти, може йти мова? Одне з двох: або ця ідея у їхнiх головах звучить так, що нi в якому разi її не можна й обнародувати, або нами хочуть ще п'ять років керувати професіонально немічні «спецiалiсти». І я з величезною насолодою спостерігала, як завдяки телемостам з Донецька і Львова молодь з холодної вулиці посадила поважних політологів iз теплої студiї у велику калюжу. По- перше, донецькі хлопці дали відповідь московському гостеві, що насправді Україні не вісім років, і вона народилася не з розпадом Радянського Союзу. А по-друге, підлітки зі Львова спитали про те, чи не правильніше було б зараз думати не про те, що нас роз'єднує, а про те, що може об'єднати? По суті, молоді люди інтуїтивно зламали ту схему, за якою нинішній владі зручно «жити і працювати», прикриваючи лозунг «поділяй і владарюй» міркуваннями про те, що ми такі різні, тому що, мовляв, «ще не дозріли» і нас нікому і нічим об'єднати. Та киньте: самому ж Михайлові Погребінському в ефірі зрештою довелося визнати, що наше суспільство об'єднується швидше, ніж дехто це прогнозував (або цього б хотів, — додамо від себе). І якби нам, суспільству, не заважали деякі політики разом із деякими політологами та деякими журналістами, в яких, незважаючи на всі «злагоди», зовсім інші завдання...