Про внутрішнє «валове щастя»

Зустрічі Богдана Гаврилишина з учасниками Літньої школи «Дня» претендують на те, щоб стати ще однією традицією співпраці газети та Богдана Дмитровича. Після торішнього спілкування з молоддю, яка стажувалася у «Дні», він ще до початку роботи Школи зателефонував головному редакторові з пропозицією зустрітися ще раз. Читачам нашої газети зайве нагадувати, що Богдан Гаврилишин — фахівець-економіст зі світовим ім’ям, голова Міжнародного інституту менеджменту, член Римського клубу, засновник економічного форуму в Давосі. Він надзвичайно добре розуміє механізми тих процесів, що мають місце в сучасному світі.

Власне, учасникам Літньої школи журналістики Богдан Дмитрович запропонував поспілкуватися про те, чому сьогодні глобальна цивілізація опинилася над прірвою. Утім, у розмові торкнулися й тих процесів, які нині тривають в українському суспільстві. Отож пропонуємо увазі читачів «Дня» найцікавіші фрагменти дискусії з Богданом Гаврилишиним.

— Існуюча світова економічна система швидко наближається до кінця свого корисного життєвого циклу, — переконаний Богдан Дмитрович, — тому що сьогодні капіталізм функціонує в спотвореному вигляді. Фінансова система існує сама для себе: одні й ті ж гравці бавляться між собою, торгуються, але не інвестують. Багаті країни стали багатшими, а бідні — ще біднішими, й різниця між ними поглиблюється. Під час кризи потрясіння передусім переживають не мільйонери, а малозабезпечені. Людина в такій економічній системі не має жодної цінності. Вона — лише ресурс. Натомість у нормальному, гуманному, світі людина має бути метою.

Ріст внутрішнього валового продукту не є добрим показником розвитку країн. У першу чергу тому, що зростання ВВП не завжди пов’язане з поліпшенням рівня життя.

Наприклад, чим більше корків у Києві, тим більше спалюється бензину і виникає потреба в роботі регулювальників. Той, хто виконує цю роботу, створює додаткову вартість, і це є ніби ВВП. А чи від того люди щасливі? У Канаді бюро статистики найняло одного економіста, щоб якось опрацьовувати індикатор щастя. Це нелегко зробити. Але коли я писав свою попередню книжку «Дороговказ у майбутнє», то говорив там, що потрібно три приблизні мірила: не тільки зріст валового продукту, а й якийсь політичний та соціальний індикатори.

Ще однією нагальною проблемою сьогоднішнього світу є наше співіснування з природою. Ми наблизилися до справжньої екологічної прірви, споживаючи повітря, воду, землю та корисні копалини занадто швидкими темпами, виснажуючи та засмічуючи навколишнє середовище. Для того, щоб людство могло й надалі існувати, мусимо навчитися розглядати біосферу як статутний капітал, а не як річний прибуток.

У кризовому стані перебуває й демократія, в якій так чи інакше гроші відіграють ключову роль. Законодавчий процес у демократичних країнах повинен бути спрямованим на те, щоб перетворювати особисті й групові інтереси на загальне добро, а в нас цього немає. Навпаки, розвинене лобі досить часто відіграє негативну роль. Хороший приклад у цьому сенсі — Сполучені Штати Америки. Незважаючи на часті випадки, коли підлітки в школах чи коледжах розстрілювали своїх колег і вчителів, кожен громадянин, якому виповнилося 16 років, має право носити зброю. А все тому, що в США діють тисячі зареєстрованих лобі, що просувають інтереси компаній, які виготовляють чи продають зброю. Більше того, під їхнім тиском навіть прозвучала пропозиція від Республіканської партії, що студенти університетів повинні ходити на навчання з револьвером...

Усі ці проблеми — своєрідний виклик людству, яке терміново потребує іншої життєвої філософії. Нам, як ніколи, потрібні нові ідеологи, нові архітектори суспільного ладу. І, гадаю, вони скоро з’являться.

«МИ МОЖЕМО ЗМІНИТИ КРАЇНУ БЕЗ РЕВОЛЮЦІЙ»

— У ситуації, коли світ переживає глобалізаційну кризу, наша країна потребує тотальної трансформації. Практично ми маємо створити нову Україну — це єдиний спосіб щось змінити. Теперішній стан нашої держави — катастрофічний, як у соціальній сфері, так і в політичній та економічній. Щоб перетворитися на країну по-справжньому демократичну, де є повна свобода, де є певний рівень економічного достатку, щоб задовольнити людські потреби, потрібна справедливість, насамперед соціальна. Потрібні зміни в системі освіти, охорони здоров’я; надзвичайно важливо, щоб люди навчилися співіснувати з природою. Однак тим, хто зараз при владі, соціальна справедливість не потрібна — це суперечить їхнім інтересам. Маю сумнів, чи змогли б такі системні реформи реалізувати представники опозиції, — не тому, що вони органічно злі, а тому, що занадто довго варяться в існуючих політичних соусах, і тому думають тими ж владними категоріями.

Водночас у тому факті, що Україна сьогодні переживає не найкращі часи, я вбачаю щось позитивне, адже ми багато перетерпіли, і це може викликати певну реакцію. А реакція вже потроху починається, особливо серед молоді. Я свідомий того, що ще рік тому була велика частина молоді, яка тільки й шукала спосіб виїхати з цієї країни. Але вже в другій половині року ситуація почала змінюватися. Є ціла генерація молодих людей, які змінили вектор свого мислення. Можу навести приклад: Благодійний фонд Богдана Гаврилишина, місією якого є допомога перспективній молоді, шукає цікавих людей, не обов’язково осіб молодших 30 років, серед них є й ті, хто вже знає щось про цей світ. Більшість із тих, з ким ми співпрацюємо, мають намір опанувати професію радника, а не ключового актора в процесах трансформації, тобто в них є щире бажання щось зробити для батьківщини, а не тільки дбати про власний інтерес. Тепер цим людям, щоб перетворитися на критичну масу, потрібно починати з роботи в місцевих органах влади та самоврядування, поступово піднімаючись до верху. Також важливо розуміти, що рухатись вони мають невеличкими групами, які задаватимуть тон. Приклад, як невелика за чисельністю, але цілісна у своєму баченні група визначила долю країни, в нас уже був. Після виборів до Верховної Ради в березні 1990 року одну третю парламентаріїв складали колишні політв’язні, поети, письменники, мрійники. У тих людей була ясна візія, чого вони хотіли, а хотіли вони справді незалежної, демократичної та справедливої держави. Вони мали те бачення й були щирі в цьому. Хоча статистично вони були меншістю, проте морально вони були більшістю. Збанкрутілим ідейно комуністам залишалось тоді лише підтримати цих людей, тому Декларацію про державний суверенітет України ухвалили фактично абсолютною більшістю. Це приклад того, що ми можемо змінити країну без революції, адже люди, які роблять революцію, як показує історія, потім є поганими управлінцями.

ЕЛІТА ТА АНТИЕЛІТА

— Люди, які сьогодні при владі, називають себе елітою, хоча насправді — це антиеліта. Що таке еліта для мене? Це — особи, які свідомо беруть на себе більше відповідальності та зобов’язань, аніж звичайні громадяни, тим більше — аніж ті, котрі мають певні привілеї чи користь зі свого соціального становища. Я не раз давав поради, як наші люди, засвоюючи досвід демократичних країн, мають удосконалитися самі, щоб невдовзі поліпшити становище українського суспільства. На мою думку, це можливо лише шляхом об’єднання таких ініціативних людей у групи. Я, до речі, не підтримую жодних програм шкіл лідерів. У нас забагато лідерів, але ми так і не навчилися працювати в команді. Насправді лідери виникають, якщо цьому сприяє середовище, і цього вимагає ситуація. Так було в Європі після Другої світової війни, коли з’явився такий собі Аденауер чи де Голль. Особистостей такого масштабу сьогодні в західному світі немає. Тому що на такого лідера має бути попит.

«УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВУ БРАКУЄ КОЛЕКТИВНОЇ МУДРОСТІ»

— Інформація — це окремі факти. Факти — це також знання. Але є ще вища форма — розуміння того, що ці факти означають, і як вони між собою пов’язані. Нашому суспільству не вистачає колективної мудрості для поліпшення справ у країні. Наприклад, зараз технологічний розвиток набуває шалених темпів, проте кожна нова технологія має два боки. Один — позитивний, продуктивний, корисний для людства. Інший несе щось руйнівне, деструктивне, як от ядерна енергія або поява хімікатів. Настав час, коли людство має помудрішати, щоб примножити досягнення й мінімізувати втрати.

До світових глобалізаційних процесів ми маємо ставитися з обережністю, кожного разу замислюючись, чи не відбувається «затирання» національних особливостей. Як зберегти свою колективну ідентичність — це виклик і для окремих людей, і для цілих країн. Небезпечним є те, що українське суспільство не об’єднане спільним для всіх відчуттям країни і власної ідентичності. Найкраще здоровий корінь народу виявився під час помаранчевої революції, коли люди вимагали від влади лише правди і свободи.

Україна могла б дати дуже багато європейській цивілізації. У нас говорять про «казкову Швейцарію». Але там водночас бракує такої поведінки, таких рис у національному характері, які для нас є нормальним явищем. Наприклад, спілкування між ними більше схоже на трансакцію: вони ввічливі й коректні, але в нас у розмові між людьми обов’язково присутні відчуття та емоції. З другого боку, українцям треба мати більше віри в себе. Нам дещо бракує твердості характеру. Із одного боку, це добре: ми досить лагідний та сентиментальний народ, для якого важливі не тільки знання, а й почуття. Але, можливо, саме тому частіше домінували над нами, аніж ми домінували над кимось. Головна річ — вміти гідно оцінити себе.